www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Лінгвоцид: трагічне порушення врівноваженості світового естетичного простору
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Лінгвоцид: трагічне порушення врівноваженості світового естетичного простору

В.М. Москалюк, доц.

ЛІНГВОЦИД: ТРАГІЧНЕ ПОРУШЕННЯ ВРІВНОВАЖЕНОСТІ СВІТОВОГО ЕСТЕТИЧНОГО ПРОСТОРУ

   У статті досліджується проблема лінґвоциду, що становить початок деестетизації українського культурного простору. Стверджується, що мова є творчим самовідчуттям народу, котре реалізується у мовних знаках, утворюючих об'єкти ментального світу нації. Автор статті доводить, що лінґвоцидом перекреслюється оригінальність, самобутність нації, відкидається ідея самодостатності нації, що приводить до деестетизації культурного простору етносу.

   In the article a problem of linguacide which is the beginning of aesthetic processes in the field of the Ukrainian cultural space has been researched. It is proved that a language is a creative self sensation of a nation which is realized in language notes to make objects of national mental world. The author of the article stresses that linguacide crosses originality and self sensation of the Ukrainian nation. The idea of self-sufficiency of the nation is neglected and this is the main of aesthetic ruination of cultural space of the nation.

   Історична доля українського народу характеризується глибокою трагічністю: численні покоління українців були вимушені існувати у силовому полі анти естетичних категорій тоталітаризму, бюрократизму, котрими створювались і нав'язувались чужорідні, "загальнонаціональні" символи, стереотипи. Таким чином свідомо і послідовно винищувався український лінґвопростір, сфера буття українського народу піддавалась денаціоналізації і, як наслідок, деестетизації, штучно притягувалась до всезагального, полишалась рис самобутнього, народного. Цілком закономірно ми називаємо подібні явища лінґвоцидом, або мововбивством.
   Проблема лінґвоциду сьогодні, у добу відродження українства як національної світової спільноти, постає як ніколи гостро й актуально. Вона підіймалась і досліджувалась багатьма науковцями та суспільними діячами, зокрема І. Франком, І. Огієнком, М. Костомаровим, Д. Донцовим, П. Кулішем, Р. Кісь, В. Іванишиним, Я. Радевич-Винницьким, П. Мовчаном, Б. Олійником, І. Дзюбою, П. Кононенком, Л. Костенко, В. Вітковським, Г. Костюком, О. Ткаченком, В. Кубайчуком, А. Метлинським, Д. Павличком, Є. Сверстюком, Л. Масенко, О. Федик та багатьма, багатьма іншими.
   Метою даної статті є розкриття антиестетичної, антигуманної сутності лінгвоциду, котрий усереднює, вирівнює народи й нації, підганяє їх самобутні картини світу під єдиний "наднаціональний" шаблон, стає передумовою й початком деестетизації, винищує неповторні обриси окремої нації на багатоликому обличчі Всесвіту.
   Національна мова є організуючим центром самосвідомості народу, його самоусвідомленням як цілісного організму, з притаманним лише йому естетичним простором світобачення, світовідчуття. Лінґвоцид є початком деестетизації цього простору тому, що ним винищується самостійний автономний елемент у світі національної свідомості, яка творить духовну ауру народу, його самодовільне, творче становлення. Беззаперечним є факт того, що мова - це уособлене самовідчуття народу, котре матеріалізується у мовних знаках, які створюють об'єкти ментального світу нації. Навколишній світ є своєрідним світом можливостей для реалізації або нереалізації як окремої людини, так і нації в цілому. У цьому світі наші можливості народжуються, вмирають, еволюціонують і все це залежить від умов історичного буття. Народи, котрих протягом історії поневолювали, полишали можливості самовиявлення - вимовлення, - неспроможні були повно реалізувати закладений національний потенціал, бо їх творча енергія була розпилена у боротьбі за самостійність існування. Буття нації, окремішність цього буття неможливо визначити у термінах необхідності, воно потребує термінів свободи, що розуміється не в метафізичному, а в етичному, моральному смислі. Лінґвоцид брутально руйнує ці смисли національного буття, замінюючи самобутню культуру нації на ерзацний варіант панівної культури. Ще І. Кант зауважував, що в основі усіх проблем філософії історії і філософії культури лежить ідея свободи. Ця свобода означає автономію розуму, його самостійність, звільненість від будь-якого тиску зовні, розквіт цієї самостійності у процесі еволюційного розвитку нації.
   Всі наші слова, всі наші невимовлені й вимовлені, окремі й узяті в єдності думки, є лише фрагментами цілісного національного світосприйняття. Якою б великою не була їхня кількість й які б великі смисли цими словами не обіймались, вони все одно будуть тільки фрагментом, котрий ні до чого не належить, якщо ці слова, ця мова не будуть закоріненими у національному бутті. Злочин лінґвоциду полягає в тому, що він полишає мову цього родючого національного ґрунту, винищує саму основу - земну твердь, на котрій це слово зростає. Рідне слово - то духовне тіло національної думки. Воно народжується разом з думкою, розвивається, набуває певної духовної форми і нарешті, щоб перейти у дію зовнішню, - набуває матеріального образу - звуку, літери. У цьому процесі присутні початок, розвиток, поступовість, усе те, що притаманне розумному процесові еволюції. Втручання лінґвоциду у цей процес є неприродним, антигуманним, антиестетичним явищем. Народне слово є творінням, котре від віку до віку перебуває в нації і з нацією. Це духовно-матеріальне утворення, закорінене у самому національному бутті, воно водночас має початок і не має його, бо є споконвічним, безпосереднім творінням нації, екзистенція якої сягає вічності. Унікальність національного слова полягає в тому, що в ньому органічно поєднані ідея нації з формою виявлення цієї ідеї, поєднані так само органічно, як душа з тілом. Тому лінґвоцид, котрий винищує форму, винищує тим самим й ідею, руйнує цю єдину сутність, розриває її, полишає неповторного образу, породжуючи безобразне, потворне явище.
   Людина, котра полишена рідного мовного середовища, безумовно змінюється, бо в неї змінюється саме відчуття світу, естетика його бачення. Це визначали представники "панівної" російської культури, котра завжди намагалась поглинути культуру українського народу. В одній з робіт О. Герцена читаємо: "З переїздом Гоголя з Малоросії до... Росії зникають у його творах простодушні, граціозні образи. Нема в них більше... героя, подібного до Тараса Бульби, нема добродушного патріархального старого, котрий так добре виписаний у "Старосвітських поміщиках". Під московським небом все в душі його стає похмурим, насумреним, ворожим. Він продовжує сміятись навіть більше, ніж раніше, але це інший сміх, здатний ввести в оману лише людей з дуже черствим серцем, або занадто простодушних. (Пер. авт.): [і].
   Мова народу є тим гумусним шаром, з якого постійно народжується, відтворюється національна ідея, народна естетика. Винищення мови є духовною, екологічною, історичною катастрофою нації, її кроком у небуття. Саме тому ми вважаємо лінґвоцид початком деестетизації, руйнівним, потворним процесом, що веде до національної трагедії. Втрата материками ґрунту є болісним процесом, котрий веде до невиправних наслідків в екології Землі, втрата народом мови пращурів несе з собою такий же біль і руйнівні наслідки. У казці Миколи Руденка "Зелене око" змальована держава, де люди живуть з замками на губах - "замкогубі" люди. Головний герой казки - Хлопчик починає боротьбу за те, щоб зірвати замки з губів людей, для того, щоб вони здобули живу мову й перестали бути безсловесною худобою [2]. Як відомо у міфах та казках народна душа вимовляє сама себе, спрямовує нашу волю до єдиної, великої цілі - більш високого усвідомлення завдань буття. У наведеній казці М. Руденка в алегоричній формі постає образ поневоленої України, якій намагаються "замкнути рота", примушуючи її забувати рідну мову.
   Людина живе в середовищі певної естетичної культури, рідної мови. Саме з цих умов її дійсного буття складається неповторний національний архетип, котрий має таке ж право на явлення себе світові, як і всі інші народи. Українська мова, котра символізує національно-естетичну, творчу цілісність українства, завжди знаходила в собі сили протистояти руйнівному впливові різноманітних явищ, починаючи з псевдоліберальних космополітичних доктрин, й закінчуючи лінгвоцидом. Духовний світ нації може бути пізнаним і адекватно відображеним тільки через таке духовне явище, яким є мова, що призначена й приречена до моделювання як природного, так і надприродного. Бо мова, як ми вже зазначали, виконує функцію духовної екзистенції нації, перебування народного духа у слові. Ось чому мово-вбивство - лінгвоцид, спрямоване на винищення самого духу нації, викреслення цієї нації з параметрів буття становить антиестетичне явище, котре спричиняє кризу естетичної свідомості.Мова виконує роль творця естетичного бачення нацією світу. Це зростання людини з власною естетикою світосприйняття може відбуватися лише в аурі національної мови, що не просто надає людині ознак соціально-національної істоти, а закорінює в ній певний тип національної естетики світовідчуття. Саме тому в ієрархії національних цінностей мові відводиться найпочесніше місце, адже слово є мисленням національного буття. "Ми бачимо в звуковому й письмовому образі тіло слова, в мелодії й ритмі - душу, в семантиці - дух мови", - читаємо у М. Ґайдеґґера. (Пер. авт.): [3]. Цими вищими смислами сповнена кожна національна мова, смислами, котрі й передають у її звучанні власну, притаманну саме цій нації, естетику світобачення. Лінгвоцид, що ставить своєю метою знищення певної мови, зрікає її вічності, безсмертя. "Будь-який народ - як, між іншим, і будь-яка людина - являє собою цінність лише настільки, наскільки він є здатним накласти на свої переживання клеймо вічності; адже цим він ніби збезмирщується й виявляє свою несвідому внутрішню впевненість у відносності часу й у вічному, тобто метафізичному значенні життя". (Пер. авт.): [4]. Тому лінгвоцид сягає далеко за межі суто політики однієї держави відносно іншої, це замах на саме існування народу як етнічного утворення, доведення його до рабського стану сірості й нікчемності. Зрозуміло, що акти лінгвоциду є антигуманними, антиестетичними, антисоціальними, бо спрямовані на руйнацію соціуму і врешті решт спричиняють кризу естетичної свідомості нації, її деформацію.
   Як поле, котре під час хвороби, вкривається виразками ерозії, - українське мовлення сьогодні спотворюється суржиком, що являє собою певний стан каліцтва, бо викривляє форму української мови, витравляє її сутність, руйнує естетичні засади національної логосфери. Так створювались і створюються(І) ті умови, за яких українська думка "ніколи не була самостійною", а видатні українські філософи О. Потебня, Г. Сковорода не є українськими філософами, а лише окремими яскравими особистостями. Меншовартість, котра постійно прищеплювалась українцям, ґрунтувалась на твердженні того, що українці нічого цікавого собою не являють і, для потенційного зростання, їм вкрай необхідна російська виучка. Провідники імперської політики завжди були переповнені почуттям власної культурної місії в Україні. Проте цю місію вони вбачали у руйнуванні самих підвалин естетики світобудови українства, котрі містяться у мові. Несвобода, вікова поневоленість, комплекс меншовартості, котрий відчував український народ, - все це стало основою деестетизації, привело до кризи естетичної свідомості, до цілих епох трагічної боротьби за власну культуру. Хіба не ця тема є головним стрижнем молитви Сковороди: "Отче наш, іже єси на небесах. Чи скоро пошлеш нам Сократа, котрий би навчив нас найперше пізнанню себе, а коли ми себе пізнаємо, тоді ми самі з себе вив'ємо науку, котра буде наша, своя, природна." (Пер. авт.): Цит. за [5].
   Національна ментальність виявляється у науковому пізнанні реальності, у тому числі й естетичної, у її філософському осмисленні. Зіставивши класичні філософські системи - німецьку (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель), англійську (Д. Юм, А. Шефтсбері, Ф. Хатчесон), французьку (Ш. Монтеск'є, Н. Буало, К. Гельвеций), українську (Г. Сковорода, П. Юркевич), - ми ще раз маємо нагоду пересвідчитись у тому, що кожна з цих філософських систем несе на собі печать національного духу, національного менталітету. Неможливо навіть уявити, щоб, припустимо, німецька класична філософія могла виникнути й розвинутись поза контекстом німецької національної культури. І. Кант, безперечно, належить людству, проте ніхто не буде сперечатись з тим, що він є власністю й виразником німецького духу. Бо світовий геній - це завжди й передусім, - національний геній, що проріс на рідному ґрунті мови як способі світобачення, світобудови. Кожна нація являє собою живу цілісність, неповторну окремішність, зі своїм мово-явленням світові.
   Трагічний історичний шлях української нації, яка є одним з найчисленніших народів Європи, і, незважаючи на це, упродовж віків перебувала як об'єкт гноблення і денаціоналізації чужинцями, - обумовив кризу як національної, так і естетичної свідомості нашого народу.
   "Калина наша більше вже не родить,
   Барвінки наші в гаю усихають,
   А ясна зоря все а все не сходить,
   Бо наші зорі все тебе чекають.
   Оскресни, Боян, з руської могили -
   Ци вна навіки вже тебе присіла?", - пише Ю.Федькович [6].
   У зовнішньому народному слові чутний голос його внутрішньої істини, глибинне осягнення первинних структур буття, закоріненого у віках. Слово є мовою свідомості людини. Навіть у звуках мови, їх латентному сенсі міститься вдача народу, його найтиповіші характеристики. Звучання української мови характеризується м'якістю, певною плинністю, що відповідають якостям української душі, сприйняттю українцями світу, відношенню до нього. Сама побудова фонем в українській мові свідчить про природжений естетизм, делікатність, глибоку ліричність душі українця. Звучанню українського слова властива висока фонаційна естетика, потяг до досконалості, краси мелодійних барв, наслідуваних від природи. Руйнація мовного середовища, котра спричиняється лінґвоцидом, спотворює сам фонетичний склад української мови, розхитує основи українськомовного "дому буття". У мові народ усвідомлює себе окремим народом, завдяки мові він не може позбутися цього усвідомлення. Саме тому лінґвоцид ми дорівнюємо етноциду - явищу антигуманного, антисоціального спрямування, котрий породжує симуляцію національної і естетичної свідомості.
   Емоційність, щирість, розпука, захват, гнів, ніжність - увесь безмір людських почуттів, висловлений в українській мові, свідчить про високорозвинену почуттєву сферу українського народу, його потяг до високого у собі й над собою, до піднесеного й прекрасного, до спроможності пережити найтяжчі випробування й трагедії і сягнути катарсису, піднятись до вершин абсолютного духу, національної саморефлексії. Величезну роль у формуванні національної свідомості відіграє знання історії нашого народу, в тому числі й історію його мови. Страшенний тягар лінгвоциду, котрий протягом століть відчував український народ, завдав великої шкоди мовному середовищу українства, став причиною деестетизації національного простору, руйнації його "носійних конструкцій". "Звертаюсь до тих, кому відома українська народна поезія. Вони знають, яке важливе місце посідає в ряду чеснот цієї... поезії глибоке почуття, до якої міри це справжнє джерело усього шляхетного, витонченого сповнює чарівні творення української музи... Це потяг серця, звуки, народжені струнами його, акорди узгоджені, чарівні,., відлуння їх залишається лише в серці, розумом ви не зрозумієте його, тому що в ньому немає думок, в ньому є почуття, доступне єдиному серцю... Його неможливо відчути, побачити, впіймати: вдягніть його форму, поєднайте з думкою, призначте йому простір і час, обставте його тими картинами, завдяки яким воно стане зрозумілим, передайте його тим характером, котрі здатні вміщувати його, - і невиразне зробиться ясним: ви його побачите в образах, ви зрозумієте те, що раніше лише відчували, доступне серцю стане зрозумілим йому,... тому що все ваше єство проникнуте ним." (Пер. авт.): [7].
   Мова українства, що являє собою один з найвищих ступенів категорії прекрасного, неодноразово підлягала спробам вилучення як самої форми, так і суті, спробам усіляких "вдосконалень". Проте вже Аристотель знав, що прекрасне це таке, від якого не можна нічого відібрати й нічого додати, тим самим негайно його не зруйнувавши. Тому всі спроби "перекроєнь", "переробок" української мови - цього прекрасного багатовікового творіння нашого народу, - ставали початком деестетизації, кризи національної естетичної свідомості.
   У мові набуває довершеності те, що вже закладене самою онтологічною сутністю народу. Специфічна темпоральність естетичної свідомості, явленій у мові, саме у ній остаточно набуває окремішнього національного характеру. Лінгвоцид став трагічною сторінкою долі українського народу. Те, що пізнав наш народ у такому надлишку трагічного зла яклінґвоцид, а значить, і етноцид, набуває рис узагальнення: трагедія окремого народу становить трагедію світової культури, бо винищується один з її фрагментів, руйнується метафізичний лад буття, що стосується всіх. Адже "...первинна основа культури -пам'ять, що розуміється як родова якість людини, простір індивідуального буття, котре долає стрілу історичного часу... культура, що розуміється як пам'ять роду, пройнята зниклими епохами і долями, й ці останні, навіть у миті найвищого цвітіння духу, обтяжують його трагічною рефлексією." (Пер. авт.): [8]. Трагізм як такий можна віднести до найголовніших естетичних понять в українському ментальному просторі, оскільки сама онтологічна сутність українства належить до суті трагічного.
   Національна мова являє собою замкнено-розімкнену структуру: вона замкнена на духовному інобутті народу і відкрита для обріїв, спільних для окремої нації й усього олюдненого світу. Ця відкритість мовного естетичного простору містить могутній потенціал для довільного заповнення через уяву, що безумовно збагачує мовний естетичний простір нації, його неподільний зв'язок з оточуючим світом. Так нація створює власну мовну модель світу, модель, завдяки якій те, що саме по собі не володіє наочністю, здобуває її, набуваючи чітко окреслених форм і почуттєвого наповнення. Національна мова утворює настільки щільну спільність із тим, що нею позначається, що збагачує буття позначуваного неначе новим буттєвим процесом, розширюючи тим самим коло національного естетичного буття. Всі почування, закладені у слові, виявляють себе на рівні національної естетичної свідомості. Виходячи за рамки власної співвіднесеності з образом національного буття, слово у той же час зберігає цю співвіднесеність у собі. Кожне слово являє собою приріст національного буття, з власною естетикою погляду на світ. Змалювання словом почуттів, стосунків, усього того, що становить людське буття, є не тільки і не стільки змалюванням, воно має безпосереднє відношення до присутності або спогаду про присутність зображеного, вимовленого у слові. Знищити мову, слово - означає водночас знищити не лише названу присутність, а й самий спогад про неї. Слово постійно збагачується новими почуттями людей, набуває нових змістів, йому властива незалежність від змісту попереднього людського знання. Лінгвоцид вбиває ці ненароджені, не-явлені змісти і смисли, вбиває разом з уже відомими, збіднюючи естетичну свідомість нації, приводячи до її кризи.
   У мові відбувається не стільки певне називання, оформлення національного естетичного світу, скільки його безпосереднє формування, що враховує самобутні національні реалії, естетику світовідчуття. У ній втілюються специфічні естетичні фантазії нації, її естетичні погляди. У ній виявляється енергія духу нації, котрою утворюються форми і обриси певної предметної сфери. Це своєрідне відношення до оточуючого, та спрямованість, котрі національний дух надає мислимому, об'єктивному. Різноманітні витвори духовної культури народу і насамперед його мова, спрямовані на перебудову пасивного світу простих вражень на світ чистого духовного вираження національної естетики світобачення, світовідчуття. Естетичні образи, що виникають у мові й транслюються через мову, і є уявленнями нації про умови її дійсного буття. їх цінність міститься не у відображенні ними умов цього буття, а у тому, що ними створюється єдність явищ, котрі ці образи самі з себе утворюють, тобто мова є серцевиною, початком цілісності естетичного простору буття нації. Лінгвоцид, котрий цю цілісність порушує, розриває, - вносить дисгармонію, безобразність у національний і загальнолюдський естетичний простір. Виникає ситуація, коли необхідна єдність, цілісність цього буття розпорошується на спрощену одноманітність існуючого.
   Народження світу почуттєвого, котрий матеріалізується у слові, виникає через момент страждання, як результат трагічних колізій долі нації. Функція естетичної свідомості самою своєю природою примушена шукати у почуттєвому своє конкретне втілення і, врешті решт, тільки тут вона може його реалізувати. Естетичний світ нації являє собою не що інше, як уже сформовану і тим самим духовно підкорену почуттєвість, певну специфічну систему почуттєвого розмаїття, котра твориться як вільне виявлення нацією себе навколишньому світові. Мова підпорядковує хаос безпосередніх вражень, називаючи все оточуюче так, як вона його відчуває, згідно менталітету та іншим особливостям нації. У цьому новоствореному світі мовних знаків і сам світ вражень набуває зовсім нового стану внаслідок духовної артикуляції людини, нації. Духовна артикуляція підіймає мову, слово над оголеною безпосередністю так званих почуттєвих якостей. Так мова стає основним духовним засобом, завдяки якому відбувається прогресивний рух людини, нації від світу природних вражень до світу національного споглядання і саморефлексії.
   У мові, як вияві естетичної свідомості, найбільш виразно проявляється функція розрізнення і зв'язування, поєднання явищ навколишнього світу. Мова, вміщуючи у собі світ поняттєвих знаків, є разом з тим естетичним середовищем образного національного світу, що за своїм походженням становить духовну ауру народу і будь-яке грубе втручання до меж цієї аури (що ми спостерігаємо під час актів лінгвоциду) є трагічним порушенням врівноваженості світового естетичного простору. Лінгвоцид викреслює цілі народи з історичного процесу культури. Український народ знаходив і знаходить у собі сили для боротьби за рідну мову, а значить, і за власну історію, за саму можливість самостійного, самодостатнього буття. Ми розуміємо, що лише "Людина, котра усвідомлює себе в протистоянні, є людиною культури. Вочевидь, БУТИ (підкреслено мною - В.М.) для людини означає бути в культурі." (Пер. авт.): [9].
   Саме сприйняття естетичної форми почуттєвого через мову є можливим лише завдяки тому, що ми самі утворюємо основні елементи словесної форми. У слові первородне сутнісне життя нації постає як її духовна, почуттєва активність. У рідній мові наша рефлексія вбачає сутність національного духу, його окремішність і самобутність. Лінгвоцид винищує цю окремішність, розпорошує неповторність народу серед інших, стирає його самобутні риси, усереднює до рівня узагальненого статистичного мешканця Землі. Між тим відомо, що сила цілісності - у чіткій оформленості та повноцінному розвиткові її фрагментів, які, являючи собою повноцінні організми, утворюють те цементуюче ядро, котре й утримує цілісність як цілісність. Ми вже зазначали, що у мові нація здійснюється, маніфестує себе перед світом у мовних образах, породжених естетичною свідомістю. Руйнування національної мови є вторгненням у окреміший світ, захищений святістю ідей, ідеалів народу, котрі становлять основу національної естетичної свідомості. "Без... рідної мови нема всенародної свідомости, без такої свідомости нема нації, а без свідомої нації - нема державности..." [10].
   Національна мова через свою інтенціональну сутність перебуває поза всяким часом і простором, проте за наявністю переживання стає предметом і знаряддям естетичного переживання. Мова не являє собою первісно речі для себе, вона належить до сфери само-представлення народу, котрий нею розмовляє. У мові відбивається буттєвий процес, процес репрезентації себе нацією, лінгвоцид деформує буття нації, що веде до кризи естетичної свідомості. Представлення нації усьому світові через мову є універсальним онтологічним структурним моментом естетичного. Полишення нації моменту мовного представлення становить анти-естетичний, антисоціальний момент.
   У мові як естетичному феномені міститься точка перетину усіх видів суспільної і духовної практики людини, що характеризується певною своєрідністю й непорівнюваністю. Мова збирає ці розбіжності у цілісний образ буття людини. Цей образ є безперервним. Всі свідчення минулого життя: будівлі, предмети, пам'ятники руйнуються безжальним часом, - мова ж є витвором чистої духовності настільки високого ступеня, що її голос звучить у сьогоденні так само, як він звучав за часів сивої давнини. У процесі мовлення відбувається перетворення закладеної минулим інформації на живий зміст національного буття і коли замовкає мова, - переривається традиція безперервності, нескінченості, вічності цього буття. Проте мова не є лише позачасовим предметом естетичного переживання. Ця мова окремого народу належить усьому мовленнєвому світові, оскільки становить його невід'ємну частину. Лише світ може визначити і визначає цінність цієї мови.
   Відбудова світу національного інобуття, відбудова його первісного стану у мові, - сприяє здійсненню нації у світі, її актуалізації у ньому. Історична доля нації, вимовлена у мові, відкриває шлях до заміни втраченого і відновлення традиції, повертає ті оказіональні, первісні риси, котрі притаманні саме цьому народові. Мова нації - це той текст, адресований людству, у якому відтворений первісний задум творення цієї нації, її здійснення. Без рідної мови немає дійсного буття нації, немає грунту, на якому вона зросла, немає елементів моральної дійсності, що складаються у єдину національну свідомість спільноти, немає тієї неповторної естетичної аури народу, котра виховує й надихає. У мові окреслена історична доля нації, її світова позиція, що постає у зовнішньому та внутрішньому її діянні. Внутрішнє діяння виявлене у мові, і є тим священним духом нації, у котрому міститься первородне сутнісне життя національної ідеї. Різноманітні прояви духу народу стають доступними нашому розумінню лише завдяки мові, її первісній творчій силі. Саме у рідній мові наша рефлексія вбачає сутність національного духу, котрий відкривається нам через формування почуттєвих вражень, того "матеріалу", на якому ґрунтується національна естетична свідомість.
   Отже, дослідивши антиестетичну, антигуманну сутність лінгвоциду, ми можемо зробити наступні висновки:
   Лінгвоцид, котрий проводився в Україні, спричинив кризу естетичної свідомості українства.
   Лінгвоцид послідовною політикою, шляхом заборони й нищення української мови негативно вплинув на стан культури і подальший поступ країни загалом.
   Як наслідок політики лінгвоциду, послідовно підривався зв'язок з попередніми поколіннями, гальмувався процес саморозвитку української нації.
   Політика лінгвоциду заклала суттєві передумови деестетизації, дегуманізації українського суспільства в цілому. Формувалось соціально- негативне ставлення до української мови, прищеплювався принцип її меншовартості.
   Українська мова була зведена до рівня побутової мови, перекреслювалась її естетична цінність, її роль як генератора духовного багатства українського народу. Гуманітарна сфера українського суспільства перебувала у стані занепаду.
   У своїх проявах лінгвоцид дорівнюється етноцидові-явищу антигуманного, антисоціального спрямування, котрий породжує симулякри національної і естетичної свідомості.
   На сучасному етапі стан української мови не відповідає її конституційному статусу державної мови і може бути охарактеризований як критичний. Отже, кризові процеси в естетичній свідомості українства тривають.
   Незважаючи на трагічний шлях історії українства, воно є спроможним дати могутній росток національної волі й призначення, знаходження себе, свого місця у світовій людській спільноті.

1. Герцен А.И. О развитии революционных идей в России II Герцен А.И. Эстетика. Критика. Проблемы культуры. - М.: Искусство, 1987. - С.257-258.
2. Руденко М. Всесвіт у тобі. - К.: Веселка, 1968. - С.28.
3. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме //Хайдеггер М. Время и бытие. - М.: Республика, 1993. - С.203.
4. Ницше Ф. Рождение трагедии, или эл-линство и пессимизм/ЛНицше Ф. Соч. в двух томах. - М.: Мысль, 1990. -Т. 1. -С.150-151.
5. Эрн В. Борьба за логос. - М.: ACT, 2000. -С.125.
6. Федькович Ю. Оскресни, боян // Українська література XIX століття. -К.: Либідь, 2006. - С.419.
7. Костомаров Н. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Українська література XIX століття. - К.: Либідь, 2006. - С.159.
8. Суханцева В.К. Метафизика культуры. - К.: Факт, 2006. - С.27.
9. Там само. - С.34.
10. Огієнко I. Наука про рідно-мовні обов'язки. -Друкарня ОО. Василіян у Жовкві, 1936.-С.3.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com