www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Пітер Уінч: зв’язок мови і дії у діалозі аналітичної філософії та герменевтики
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Пітер Уінч: зв’язок мови і дії у діалозі аналітичної філософії та герменевтики

В.В. Москалик, асп.

ПІТЕР УІНЧ: ЗВ'ЯЗОК МОВИ І ДІЇ У ДІАЛОЗІ АНАЛІТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ТА ГЕРМЕНЕВТИКИ

   У статті розглядаються основні положення концепції Пітера Уінча, аналізується герменевтичний аргумент осмисленості дії, зосереджена увага на понятті "розуміння" у встановлені зв'язку мовних та позамовних форм досвіду.

   This article touches upon the principles of Peter Winch's conception. The author analysis the hermeneutic argument from the meaningfulness of action and focuses on the notion "understanding" in establishing the connection between verbal and nonverbal forms of experience.

   У XX столітті звичні для філософів Нового часу заняття свідомістю змінилися послідовним зосередженням сучасної філософії на феномені мови. Філософія мови -це не стільки тематизація мови як предмету серед інших можливих предметів пізнання, скільки, передусім, філософсько-лінгвістична рефлексія з приводу мовних умов можливості пізнання. На думку К.-О.Апеля, філософія мови посідає місце традиційної теорії пізнання. Головна особливість переходу від критики пізнання як аналізу свідомості до критики пізнання як аналізу мови полягає в тому, що проблему значущості істини більше не розглядають як значущість істини очевидності чи певності для окремої свідомості в розумінні Декарта, чи як значущість істини об'єктивної значущості для свідомості взагалі в розумінні Канта. Натомість, її розглядають, передусім, як значущість істини інтерсуб'єктивної побудови консенсусу на основі мовного (аргументативного) порозуміння. Якщо погодитись із зазначеним вище, то стає очевидною неперервність філософської постановки питання між теорією пізнання Нового часу та філософією мови XX століття, ця неперервність полягає у рефлексії з приводу умов можливості та значущості пізнання. Отже, мова, як раніше свідомість, стала темою і засобом трансцендентальної рефлексії.
   Аналітична філософія мови першої половини XX століття намагалася дискредитувати поставлене питання як таке, що позбавлено смислу. Підставою для такої налаштованості була провідна логіцистична ідея мови числення, семантичні правила якої апріорі мали виключати будь-яку можливість суперечливості мислення. Ця ідея приводила до заборони будь-якої, навіть непрямої, зверненості мови на саму себе в теорії типів Б.Рассела. Тоді, у Трактаті молодого Л.Вітгенштайна саме ця внутрішня суперечливість філософії мови, яка проголошує неможливими речення про речення, а отже і логічну форму мови, стає основною парадоксальністю глибинної відсутності смислу будь-якої філософії. Вона змушена говорити про те, про що неможливо говорити: про логічну форму мови та про світ, який належить описати нею. Розв'язання цієї парадоксальності, яке запропонував Б.Рассел, розвинули А.Тарський та Р.Карнап у конструктивній семантиці, де йшлося про розрізнення об'єктної мови, метамови, мета-метамови і т.д. Те, що ідею мови числення неможливо поєднати з саморефлексією мови, дозволяє зрозуміти, що у мові числення також неможлива і людська комунікація. Тобто, обмін чистою інформацією щодо станів справ цілком можливий за відсутності взаємовиразу суб'єктивної позиції у мові числення. Для цього потрібно, щоб у повсякденній мові було погоджено щодо правил позначення мовою числення та щодо її застосування до досвідних станів справ. Адже цілковита напередвизначенність передрозуміння стосовно мововжитку, а так і кожної рефлексивної настанови до мови, забезпечує мові числення ту перевагу, що більше непорозуміння в ній не виникатимуть. Навпаки, рефлексія над мовою лише там має функціональність, де мововжиток окремого учасника мови та інтерсуб'єктивне порозуміння щодо мововжитку ще не розірвані, де мову застосовано в такий спосіб, що водночас створює і порозуміння щодо цього вжитку.
   Проблема рефлексії над мовою у мові знаходить своє розв'язання в аналізі "мовних ігор" пізнього Л.Вітгенштайна, а також в концепції П.Уінча, оскільки тематизовано прагматичний вимір мововжитку. Прагматичний аспект передбачає, передусім, переплетеність мовних і позамовних форм досвіду. Виголошення слів, з погляду Л.Вітгенштайна, несамостійна частина різноманітних соціальних практик, кожна з яких у своїй цілісності утворює своєрідну "форму життя". Л.Вітгенштайн переконує своїм ставленням до мовних ігор (як до фактичних апріорних обмежень можливого смислу) у тому, що внутрішні відношення між мововжитком, поведінковою практикою та світорозумінням, певною мірою, конституюють життєві форми. Цей плюралістичний та релятивістичний аспект концепції мовних ігор особливо виразно виявив себе в інтерпретації П. Уінча. Тож, згідно з ним, інституціолізовані мовні ігри апріорі встановлюють саму можливість ідентифікації предметів у світі, а тому байдуже, як різні мовні ігри (а отже - різні людські життєві форми) можуть вступати в діалог стосовно одних й тих самих речей. Таким чином, як справедливо зазначає К.-О.Апель, лише у третій фазі, яка почалася з лекцій Л.Вітгенштайна в Кембриджі 1932 року, аналітичні філософи цілковито відмовилися від логістично орієнтованої моделі мови на користь дескрипції необмеженої множинності фактично функціонуючих мовних ігор [1]. Ці "мовні ігри" відрізняються від попередньої концептуальнооформленої зображуючої світ мови суб'єкта, який знаходиться поза світом, передусім тим, що їх розуміють як повсякчас відмінні, хоча й пов'язані одна з одною єдності використання мови, життєвої форми та осягнення світу: під час опису мовних ігор у пізнього Л.Вітгенштайна з'являється те, що є інтенцією смислу, яка не може бути ізольованою від застосування мови, а отже, водночас, і від певної поведінкової практики, що власне, як мовна гра, є смисловою життєвою формою. Розуміння мовних виразів в багатьох випадках передбачає не формування відповідного уявлення в свідомості, а спрямовану назовні дію. Із усвідомленого таким чином прагматичного аспекту мови П.Уінч першим виявив деякі найбільш значущі імплікації концепції мовних ігор в усій їхній важливості: це, з одного боку, переплетеність ідентифікації (і конституції предмету) з правилом, з іншого боку - правила з соціальною життєвою формою, і, нарешті, імплікована в них переплетеність поведінкової практики, що відбувається згідно правил, з принципово можливою рефлексією з приводу приписів цих правил.
   П.Уінч, аналізуючи розвиток філософії 20 ст., акцентує увагу, слідом за Л.Вітгенштайном, на тому факті, що філософське роз'яснення інтелекту і понять, які пов'язані з ним, потребує, щоб ці поняття були поміщені в контекст стосунків між людьми в суспільстві [2]. Розуміння природи соціального феномену в цілому, тобто розуміння того, що включається в поняття форми життя, досить часто обходить стороною поняття мови. Проблема того, що таке є мова, має критичне значення для роз'яснення природи соціального, в межах чого необхідно розглянути в цілому питання характерного способу взаємодії людей в суспільстві. П.Уінч зазначає, що зазвичай ці важливі питання залишалися без уваги.
   Поняття володіння мовою і пов'язані з ним поняття "значення", "осмисленість" та інші приймаються як дане. Складається враження, що спочатку існує мова (зі словами, які мають значення, твердженнями, які можуть бути істинними чи хибними), а потім, вже заданою, мова вступає в певні людські стосунки і модифікується певними людськими стосунками, в які вона вступає. Немає розуміння того, що смисл цих самих категорій значення логічно залежить від соціальної взаємодії між людьми. Деякі дослідники хоч і зазначали, що поняття є продуктом взаємодії людей, однак не йшли далі того, що робили примітку щодо того, як певні поняття можуть відображати певне життя суспільства, якому вони притаманні. Не існувало дискусії про те, як саме існування понять залежить від суспільного життя.
   Пояснення Л.Вітгенштайном того, що означає керуватися правилом (слідувати правилу), дається для того, щоб роз'яснити природу мови і пролити світло на інші форми людської взаємодії. Форми діяльності, які нас цікавлять, являють собою ті, про які ми можемо говорити, що вони мають значення, символічний характер. Говорячи словами М.Вебера, нас цікавить людська поведінка, якщо діяч асоціює з ним суб'єктивний смисл. Говорячи словами П.Уінча, нас цікавить осмислена поведінка. За Вебером, смисл є чимось таким, що суб'єктивно припускається, а поняття осмисленої поведінки тісно пов'язане з поняттями мотиву і причини. Мотив означає осмислену конфігурацію обставин, які здаються осмисленим підґрунтям поведінки в даній ситуації. Дії людей в теперішньому повинні нести з собою регуляцію їх майбутньої поведінки. Осмислена дія символічна: її супроводжують деякі інші дії в тому сенсі, що вона примушує діяча поводити себе так, а не інакше, в майбутньому. Це поняття зобов'язання є найбільш доцільним, коли ми розглядаємо дії, які мають безпосередню соціальну значущість, подібно до економічного обміну чи виконання обіцянки. Поняття зобов'язання здійснити щось ще в майбутньому, що накладається на мене тим, що я здійснюю зараз, тотожне за формою зі зв'язком між визначенням і наступним використанням певного слова. З цього випливає, що я стаю зобов'язаним здійснювати щось в майбутньому через мої теперішні дії, тільки якщо мій теперішній акт являє собою застосування правила. Це можливо лише в тому випадку, якщо дія має стосунок до соціального контексту: це має бути правильним навіть щодо більшості окремих дій, якщо вони є осмисленими за своїм характером. Підсумовуючи філософські пошуки аналітиків мови з даного питання зазначимо: аналіз осмисленої поведінки має зосереджуватись на понятті "правила"; вся поведінка, котра осмислена за характером (таким чином, вся власне людська поведінка) являється підкореною правилу.
   З положень Л.Вітгенштайна П.УІнч розгортає функцію розуміння у вигляді системи переплетень припущень мовних ігор. Слід зазначити, що поняття розуміння виходить на передній план і відіграє важливу роль у проясненні зв'язку мови і дії. Філософія, що розглядається як дослідження природи людського розуміння реальності, здатна пояснити природу людських взаємостосунків в суспільстві. Вивчаючи феномен розуміння, П.Уінч прояснює відношення між епістемологією та іншими галузями філософії, а саме: епістемологія займається загальними умовами, за яких можливо говорити про розуміння, в той час як інших цікавлять ті особливі форми, які приймає розуміння в особливих контекстах. Тобто, в той час, коли філософія науки, мистецтва, історії, і так далі, займаються роз'ясненням особливих природ тих форм життя, які називаються "наукою", "мистецтвом", "історією", і так далі, то епістемологія намагається пояснити, що включається в поняття форми життя як такої. Для П.Уінча філософія перетворюється на науку про апріорні форми розуміння реальності, що, як узгождені з правилами життєві форми, водночас є апріорними формами соціальних взаємостосунків. Оскільки розуміння в його апріорних передумовах залежить від мовних ігор, які можна помислити як певні соціальні життєві форми, для П.Уінча соціологія як наука про соціальні життєві форми не є емпірично-узагальнюючою наукою; як наука про форми розуміння вона є ідентичною з філософією як теорією пізнання. Розглядаючи дане питання, цікаво звернутися до міркувань К.-О.Апеля у "Трансформації філософії": мова - це те, що в аналітичній філософії від початку посіло місце апріорних понять, відкинутих через звинувачення в психологізмі: "форми зв'язку", "здатності" та "акти свідомості" (Кантів "трансцендентальний синтез апперцепції") і що під час розвитку аналітичної філософії пережило оживлення, аналогічне до того, що мала зазнати Кантова трансцендентальна свідомість у філософії Дільтея [3]. І саме в тому моменті, вважає К.-О.Апель, де Вітгенштайнова концепція мовної критики проклала шлях від "Критики чистої мови" (як назвав Е.Штеніус "Трактат") назад до критики конкретної мовної гри як життєвої форми, завдяки їй, згідно Уінчу, має з'явитися новий підхід до проблеми "розуміння".
   Головним аргументом концепції П.Уінча можна назвати тезу про те, що критерії логіки не є безпосереднім дарунком Божим, натомість вони - лише інтелігібельні з огляду на контекст способу життя або модуси суспільного буття, оскільки походять з цих останніх. Тим самим, для нього "розуміння" життєвих форм стає осягненням різноманітних систем внутрішніх відношень. Тобто, логіка для П.Уінча конкретизується відповідно до багатства розуміючої соціології, адже уся ідея логічних відношень можлива завдяки певного роду домовленості між людьми та їхніми діями, про що говорить Л.Вітгенштайн у "Філософських дослідженнях".
   П.Уінч пропонує новий аспект, котрий відкриває для герменевтики ідею відкритої для розуміння мовної гри, яка водночас репрезентує собою інституціональну форму практичного способу поведінки певного суспільства. Справжній висхідний момент "Ідеї соціальних наук" П.Уінча - це захоплююча та, водночас, важка для осягнення в тому, що стосується її результатів, дискусія з Л.Вітгенштайном щодо питання про те, що означає слідувати за правилом. Основним висновком цієї дискусії для П.Уінча стало розуміння того, що ніхто не може наодинці - тобто, в абстрагуванні від наявності суспільства - дотримуватись певного правила, або іншими словами, що приватну мову неможливо уявити [4]. Вирішальний аргумент Л.Вітгенштайна, що змушує нас поставити ідею правила (а з нею й ідею порозуміння та розуміння) в залежність від існування соціальної звичної практики, традиційної життєвої форми та інституції, для П.Уінча є натяком на те, що поза соціальним контекстом, наприклад, тільки за допомоги самої логіки, неможливо вирішити, чи хтось дотримується правила в своїй поведінці, а отже й вирішити, чи ця поведінка осмислена, чи ні. П.Уінч ставить проблему таким чином: в чому полягає відмінність між тим, хто дійсно застосовує правило у своїй діяльності, і тим, хто цього не робить? Складність у тому, що будь-яку серію дій, що хтось може вчинити, можна підвести під ту чи ту формулу, якщо ми готові зробити її достатньо складною. Окрім того, чийсь вчинок можна проінтерпретувати як застосування даної формули, однак це ще не гарантуватиме того, що той дійсно застосовує цю формулу. П.Уінч запитує: то ж яка відмінність між тими випадками? Зрештою він знаходить критерій фактичної наявності правильної (а тому й осмисленої) поведінки та правильного порозуміння цієї поведінки в таких міркуваннях: необхідно зважати не тільки на дії одної особи, чия поведінка розглядається як претендент на належність до категорії дотримання правила, але й на реакцію інших людей на те, що ця особа робить. Точніше, лише в ситуації, в котрій хтось ще може в принципі знайти правило, якому я слідую, можна осмислено говорити, що я слідую правилу взагалі. Ця ситуація можливого контролю через інших дана лише тоді, коли правило поведінки, яку належить зрозуміти, є частиною соціальної практики. З огляду на це, П.Уінч в полеміці, з одного боку, з визначенням поняття "розуміння" у М.Вебера, з іншого - з біхевіористською інтерпретацією Л. Вітгенштайна, приходить, на думку К.-О.Апеля, до чогось на кшталт основоположень філософської герменевтики [5].
   Фін Колін, аналізуючи аргументи осмисленості дії, зосереджує нашу увагу на герменевтичних позиціях, які засвідчують, що дія є осмисленою і що її значення має прирівнюватися до лінгвістичного значення. До представників герменевтичного аргументу крім Апеля, Габермаса і франкфуртської школи, він відносить пізнього Вітгенштайна, П. Уінча, Е. Анскомб, І.Мелдена [6]. На противагу тяжінню позитивістів до матеріалізму чи фізикалізму - біхевіоризму, нейрофізіологічному редукціонізму, герменевти наполягають на тому, що людська дія формується мовою таким чином, що це робить її стійкою до кожного виду редукції. Теза, в якій сформульовано мовно-наповнену природу дії, являє собою, на думку Фіна Коліна, точку схожості між герменевтами німецького походження та британсько-американськими нео-вітгенштайніанцями [7].
   В аналітичній філософії герменевтична позиція слугує для того, щоб пояснити загальний акцент на мові, яка є такою характерною для цієї традиції. Досить специфічно, мова та дія розглядаються як нерозривно переплетені; Л.Вітгенштайн вводить поняття "мовна гра", щоб зафіксувати тісний зв'язок між мовою та контекстом дії, в якому вона відбувається. Для П.Уінча та інших послідовників Л.Вітгенштайна ключ до цього зв'язку знаходиться у відомій доктрині слідування правил, викладеній в "Філософських дослідженнях".
   Як вже зазначалося, за Л.Вітгенштайном, не існує абсолютного або об'єктивного поняття "схожості", яке може бути використане, щоб відповісти на запитання чи поведінка відображалася у двох різних випадках виконання того самого виду дії чи ні. Правильна відповідь визначається лише тим, чи вважається чи ні поведінка "тією самою" відповідно до правил, згідно з якими агенти виконують свої дії. Отже, для того, щоб визначити природу будь-якої окремої соціальної дії, ми маємо зрозуміти правила, які агенти застосовують до цієї дії. Ці правила є типовими семантичними правилами, характерними лінгвістичними термінами, якими агенти позначають свої дії. Це означає, що ми маємо зрозуміти опис або ярлик, який агенти накладають на свою поведінку. Таким чином, лінгвістично втілені концепти, які використовуються агентами, визначають природу дій, до яких вони залучені. Соціальні дії утворені лінгвістичними категоріями у термінах, які розуміють агенти.
   Даний аргумент виглядає підозріло як один з аргументів лінгвістичної відносності - просте введення мовних ярликів не є достатнім у визначенні сутності людської дії; для того, щоб досягти цього, іменування (маркування) має бути пов'язаним з поведінковими відмінностями, тобто поведінкові послідовності, які мають різні ярлики, повинні згодом розрізнятися. Але погодитися з цим означає визнати, що простий акт іменування не має суттєвого значення. Зараз ця критика втілює розуміння, яке цілком гармонує з одним із центральних принципів "Філософських досліджень", а саме - значення є використання. Погляд Л.Вітгенштайна полягає в тому, що саме дія надає значення знакам, які люди використовують для опису світу та їхніх власних дій у ньому. Таким чином здається, що аргумент П.Уінча дивним чином рухається прямо протилежно до найважливіших принципів філософії Вітгенштайна, ґрунтуючись, проте, на понятті "мовні ігри". Він використовує мовне іменування для того, щоб ввести певне значення щодо дії, в той час як згідно з принципів Вітгенштайна, мало б бути навпаки. Фін Колін зазначає, що П.Уінч не усвідомлює цю проблему і в своїй аргументації аргументу занижує роль експліцитного самоопису і підвищує роль невербальної поведінки.
   Варто уточнити аргумент П.Уінча задля того, аби уникнути певної плутанини. Цей аргумент слід розуміти як доведення тієї позиції, що для того, щоб зрозуміти значення дії, нам слід завжди дивитися далі конкретного часу та місця, де відбувається дія. Значення будь-якої теперішньої дії є залежним від того, що агент буде робити в майбутньому.
   Таким чином, міркування щодо слідування правилу надає драматизму в розумінні, що є щось більше у дії, ніж може здаватися у кожному конкретному випадку її виконання. Це "щось більше" (яке можна переконливо назвати "інтерпретація агента своєї власної дії") те, на чому наполягає герменевтичний аргумент, повинно бути зафіксовано соціальним вченим. Цей додатковий елемент включає подальшу поведінку; але цей елемент не буде суттєво пов'язаний з виконанням агентом мовних актів, в яких він описав свою власну дію. Цей аргумент пов'язує дію з мовою, і таким чином отримує епітет-термін "герменевтичний", лише завдяки тому факту, що поведінкова система, проявлена в цій дії, може бути здобута лише через вербальну практику. Правила, які керують людськими діями, в основному є сформульованими у висловлюваннях спільної мови, втілених через соціальну практику. Водночас, П.Уінч вважає за необхідне підкреслити, що керована правилами поведінка завжди є такою, що в принципі здатна бути підтвердженою за допомоги рефлексії. Головним же для нього є запитання, чи має смисл відрізняти правильний та хибний спосіб виконання справ, а не питання про те, чи може людина сформулювати правило, яким керується. П.Уінч зазначає, що керовану правилами поведінку людини не можна назвати сліпою на відміну від каузально зумовленої (наприклад, відповідно до дресирування) поведінки тварин, оскільки вона імплікує розуміння. Та обставина, що релевантна стосовно моралі поведінка завжди враховує також й альтернативну щодо неї поведінку, на думку К.-О.Апеля, аж ніяк не означає, що ця альтернатива має фактично усвідомлюватися; однак її можна усвідомити [8]. В цьому сенсі, згідно П.Уінчу, фактично осмислена поведінка вирізняється для нас тим, що в ній передбачено ідею певного принципу (максими), і навпаки, ідея максими поведінки також завжди вже передбачає фактичну поведінку, тобто, життєву форму, що містить в собі цю максиму. З огляду на Л.Вітгенштайна, П.Уінч формулює це так: поняття принципу поведінки та поняття осмисленої дії переплетені переважно у той спосіб, про який говорив Вітгенштайн стосовно поняття правила та поняття схожості.
   К.-О.Апель має рацію в тому, що П.Уінч тут близько підійшов до понять, що апріорі імпліцитно вміщують розуміння буття, "можливість-бути-в-світі" та "розуміння-себе-в-ситуації", котрі знайшли свого розвитку в "Бутті і часі" М.Гайдеґера і котрі Г.-Ґ. Ґадамер нещодавно поклав в засновок філософської герменевтики. Спільним у спробах Л.Вітгенштайна та М.Гайдеґера покласти початок герменевтиці полягає в запереченні психологічного обґрунтування розуміння. Спільним у позитивному сенсі також є нова зорієнтованість на мову як засіб інтерсуб'єктивного порозуміння та тлумачення світу. Герменевтичний підхід має на меті розуміння дії словами власних категорій агентів. Методологія і онтологія щільно пов'язані в аргументі П.Уінча. Насправді, ми можемо сказати, що цей аргумент робить методологічний висновок з онтологічних засновків. Загальною формою аргументу є те, що соціальна реальність встановлюється правилами або концептами, які агенти застосовують до неї, відсутність правил означатиме відсутність соціальної реальності.
   Пітер Уінч постав перед нами як видатний мислитель, який вміло синтезував дві потужні філософські традиції 20 століття - аналітичну філософію та герменевтику. І цим самим розширив горизонти для подальших досліджень у встановленні зв'язку мови і дії, де на перший план поруч з поняттями "мовна гра" і "правилодоцільність", виходять поняття "розуміння" і "осмисленість поведінки".

1. Апель Карл-Отто. Трансформация философии / Пер. с нем. В. Куренной, Б. Скуратов. - М.: Логос, 2001. - С.143.
2. Уинч Питер. Идея социальной науки и ее отношение к философии / Пер. с англ. М. Горбачева, Т. Дмитриева. - М.: Русское феноменологическое общество, 1996. - С.31.
3. Апель Карл-Отто. Трансформация философии / Пер. с нем. В. Куренной, Б. Скуратов. - М.: Логос, 2001. - С. 150-151.
4. Уинч Питер. Идея социальной науки и ее отношение к философии /Пер. с англ. М. Горбачева, Т. Дмитриева. - М.: Русское феноменологическое общество, 1996. - ХХІ+107 с.
5. Апель Карл-Отто. Трансформация философии / Пер. с нем. В. Куренной, Б. Скуратов. - М.: Логос, 2001. - С.154.
6. Collin Finn. Social reality. - CRC Press, 2002. - P.136.
7. Ibid. - P.141.
8. Апель Карл-Отто. Трансформация философии / Пер. с нем. В. Куренной, Б. Скуратов. - М.: Логос, 2001. - С. 157.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com