www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Принцип контріндукціі у відкритій системі наукового знання
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Принцип контріндукціі у відкритій системі наукового знання

Г.В. Мороз, асп.

ПРИНЦИП КОНТРІНДУКЦІІ У ВІДКРИТІЙ СИСТЕМІ НАУКОВОГО ЗНАННЯ

   Стаття присвячена обґрунтуванню принципу контріндукції як основі свободи суб'єкта пізнання в межах відкритої системи наукового знання. Свобода суб'єкта наукового пізнання розглядається під кутом зору зміни типів наукової раціональності.
   The article devoted to substantiation the principle of contrinduction as the basis of freedom of the subject cognition within an open system of scientific knowledge. Freedom of subject of scientific knowledge is considered from the perspective of changing types of scientific rationality.
   Протиставлення нормативного та описового підходів у методології пізнання поставило питання про критерії самого вибору між ними, а також про формування та застосування інших можливих підходів. Одним із найбільш істотних аспектів, які потребують нині всебічного філософського аналізу, є співвідношення свободи суб'єкта дослідження в соціокультурному контексті становлення методології наукового пізнання.
   Тому в статті розглядається свобода суб'єкта дослідження під кутом зору зміни типів наукової раціональності. Показано, що міждисциплінарні проблеми характеризуються як складні через високу кількість різнопланових і пов'язаних між собою дисциплінарно обмежених підпроблем. Особливістю таких досліджень є необхідність поєднання знань та досягнень спеціалістів різних галузей науки. При виконанні міждисциплінарних досліджень свобода суб'єкта вносить вагомий внесок у розширення і поглиблення знань, такі наукові результати спрямовані на розв'язання актуальних для суспільства проблем через створення нового методологічного міждисциплінарного каркасу, може призвести до розгляду тієї або іншої проблематики на новому рівні можливості та усвідомлення критеріїв науковості.
   Дослідження свободи суб'єкта в структурі методологічного потенціалу науки розширює інформаційне поле, в якому відбувається становлення адекватних сучасному станові інституціоналізованого наукового пізнання.
   Як відомо, пізнання конституюється як наукове лише за умови формування нормативних методологічних систем, що регулюють пізнавальний процес на різних рівнях. Здійснюючи визначення меж пізнаваного та непізнаваного для певного рівня розвитку науки. Ці визначальні нормативні системи не стали перешкодою для того, щоб у добу модерну пізнання визнавалося реалізацією свободи.
   Присутність гуманістичного вектору є визначальною в усіх сферах буття, акцентуючи увагу на цінностях, які узгоджуються з визнанням свободи головною передумовою повноцінного життя сучасної особистості та суспільства. Це призводить, зокрема, до переоцінки значення таких понять, як обов'язок, норма, стандарт тощо, які тривалий час мали пріоритетний статус у методології, та перенесення акценту на виявлення методологічного потенціалу свободи у науковому пізнанні. У науці зорієнтованої постнекласичною раціональністю на рівні філософсько-методологічних узагальнень відбувається кардинальна зміна онтологічних уявлень про природу, світ загалом. Формується нова картина реальності, в якій переосмисленню підлягають усі попередні концепції та закладені в їх основі норми, ідеали, цінності. Наприклад, замість ритористичного протиставлення детермінізму і свободи формується "філософія нестабільності" (І.Пригожий), в світлі якої ці принципи не суперечать один одному. Визнання нестабільності пов'язує ідею свободи з можливістю вибору, що вводить у природний процес самоорганізації своєрідну флуктуацію, коли людина може "вколоти" середовище (С.Курдюмов), щоб спрямувати його розвиток у певному напрямі. Загалом, дослідження свободи сцієнтизованого суб'єкта має сприяти зміцненню підвалин нової раціональності, поглибленню процесів гуманізації та гуманітаризації сучасної науки, взаємозближенню методології природничих і гуманітарних наук.
   Чималий внесок у розкриття сутності свободи крізь призму науки, її методології, історії та перспектив зробив К.Поппер, який запропонував поглянути на світ як на відкриту систему, в якій безпосередньо є можливий розвиток людської свободи. Сама наука в критичному раціоналізмі також є відкритою системою з "гнучким", а не жорстким управлінням. Методологічні правила і норми - це конвенції, які не повинні перетворюватися на догму, що стоїть над можливістю нових домовленостей. Т.Кун, також, хоча й не звертається безпосередньо до проблеми свободи, але, трактуючи науковий поступ як постійне чергування нормальних і революційних періодів у розвитку науки, тим самим визначає його як вільний простір для становлення теорій-конкурентів, боротьба яких сприяє розвитку наукового знання.
   Свого "апогею" ідея свободи в науці досягла в концепції "епістемологічного анархізму" П.Фейєрабенда. Про роль свободи стосовно прогресу П.Фейєрабенд писав, що свобода є єдиний принцип, що не перешкоджає науковому прогресу, на користь якого допустимо все ("anything goes") [1].
   Зокрема, він спочатку намагаючись поліпшити теорію "критичного раціоналізму", дійшов висновку про необхідність іншого підходу до проблеми. У своїй праці "Проти методологічного примусу" центральною темою роботи стає обґрунтування принципу методологічного анархізму як більш відповідного справжній динаміці наукового знання, що лише вельми віддалено нагадує послідовне і чітке наближення до всеосяжної істини. Насправді історія науки - це історія проб, помилок і помилок, вона набагато складніша і цікавіша, ніж її подальші абстрактні раціоналістичні реконструкції. Можливість її кумулятивної інтерпретації забезпечується відповідною науковою ідеологією, орієнтованою на послідовну десуб'єктивацію знання і піднесення його еволюції в перед заданому контексті наближення до об'єктивної істини. Зі всілякого історичного дискурсу така раціоналізація виділяє лише ті факти, які працюють на сучасний стандарт, а все конкретно-індивідуальне і психологічно-особове відкидається як випадкове та неістотне. Образ науки, що формується при цьому, наділяється характеристиками вищого арбітра в питаннях пізнання, незалежного від авторитетів. Подібна абсолютизація науки і її методології необхідно має бути заперечена, оскільки, з одного боку, безглуздо обмежувати себе окремими епістемологічними розпорядженнями, коли звертаєшся до аналізу невідомих явищ. Можливо, їх секрети краще розкриваються виходячи з яких-небудь альтернативних точок зору. В будь-якому разі, різноманіття пізнавальних стратегій завжди перспективніші, ніж їх дефіцит.
   Методологічний анархізм, проголошений Фейєрабендом, виступає як спосіб подолання консервативних і антигуманних традицій дисциплінарно обмеженої наукової раціональності. Критикуючи класиків анархістської ідеології, Фейєрабенд докоряє їм в непослідовності позицій. Відкинувши соціальні і політичні обмеження, вони не ризикнули зазіхнути на науку, що зрозумілася ними як царство розуму і свободи. Реальна історія анархізму в цілому не відрізнялася особливою послідовністю, оскільки її учасники, надмірно дбаючи про загальне щастя і благоденствування, самі виділялися пуританською самовідданістю і серйозністю. Пов'язуючи свої позиції з анархізмом, Фейєрабенд апелює лише до найбільш стійкого значення цього терміну, вважаючи за краще називати себе "філософським дадаїстом". Оспорюючи ідею методу як найбільш правомірне і обов'язкове правило наукової діяльності, він вказує на ту обставину, що фактично всі найбільш впливові теорії і відкриття виникали не завдяки, а всупереч пануючим методам, виступаючи як виняток з правил, але не само правило. Практика обгрунтування необхідності наукових методологій, що склалася в філософії науки, переконує не стільки за допомогою аргументів, скільки пропагандистською дією сцієнтизованої освіти і навчання. Відсутність чітких методологічних зразків конкретизується також в неможливості чіткого розділення ідеї і дії. Вважаючи, що "правильна ідея" передує подальшим процедурам відкриття і обгрунтування, теоретики науки використовують ті ж пропагандистські прийоми підтасовування фактів. У реальній історії ідеї і дії завжди взаємозалежні, де не лише ідея направляє дію, але і методологічні процедури коректують ідею, в своїй остаточній редакції що часом вельми відрізняється від першого. Тим самим у витоків всякої теоретичної і методологічної ясності знаходиться змістовна плутанина і експериментування, а прогресивність ідей і правил усвідомлюється лише постфактум. Методологічним анархізмом обґрунтовується, що не існує уніфікованого рецепту наукового відкриття, через що методологічні стандарти наукової раціональності, які обмежують творчість, мають бути замінені новим анархістським принципом: "все дозволено" ("anything goes" - все зійде, все личить; у авторському німецькому перекладі "mach, was Du willst" - роби, що хочеш). Практична реалізація даної вимоги передбачає легітимацію в науковому дискурсі цілого ряду принципів, що суперечать визнаним канонам науковості. Однією з центральних вимог традиційного наукового пізнання є необхідність узгодження теорій з фактами і з існуючою науковою традицією. Відображаючи позицію емпіризму і веріфікаціонізму, ця вимога передбачає індуктивну надбудову нових теорій над старими в разі їх підтвердження фактичним матеріалом. Альтернативою такому підходу Фейєрабенд висуває принцип контріндукції, орієнтуючий дослідника на створення теорій, несумісних ні з традицією, ні з добре обгрунтованими фактами. Правомірність контріндукції доводиться двома основними лініями аргументації. По-перше, критика тези про можливість створення альтернатив лише в ситуації виникнення нових фактів, що суперечать існуючій теорії, і необхідності узгодження нових версій інтерпретації із старими. Із цієї точки зору, створення альтернативних систем знань повинне супроводжувати всі періоди розвитку наукового знання, оскільки зіставлення альтернатив дозволяє найбільш переконливо продемонструвати їх достоїнства і недоліки, як правило, непомітні при внутрішньому аналізі. По-друге, спростування методологічної установки індуктивізму на необхідність зіставлення нових теорій зі сферою обгрунтованого фактичного матеріалу. На думку Фейєрабенда, альтернативи досить легко надбудовуються над фактами, оскільки жодна з них не в змозі пояснити всього комплексу фактичного матеріалу і може претендувати на інтерпретацію лише окремого фрагмента дійсності. Роль контріндукції при зіставленні теорії з фактами зростає у зв'язку з неодмінною концептуальною навантаженістю будь-яких даних спостереження, початковою передумовою пізнання, "забобони" якого виявляються лише завдяки зовнішній оцінці.
   Науку від інших сфер діяльності і наукову раціональність від інших типів раціональності відрізняє природа процесу перевірки, а не спосіб побудови припущень, чи роль авторитету у даному питанні.
   Тут доречно нагадати про головні тези методологічного анархізму. Одна з них - це принцип необмеженої проліферації, чи розмноження, помноження конкуруючих і прямо альтернативних одна одній гіпотез. Друга теза - це принцип теоретичної впертості чи міцності, тобто відмова від введеня у гносеологічний вжиток яких-небудь альтернатив та впертого збереження вже наявних теорій. Взаємовідношення цих двох принципів розгортається в різноманітних вимірах, але вони тяжіють до злиття, в якому врешті решт, приходять до взаємоототожнення.
   Сутність принципу проліферації гіпотез Фейєрабенд коротко визначив при допомозі крилатого виразу "припускається все". Але на це ж саме орієнтує й принцип впертості, з якого, за Фейєрабендом, випливає готовність, "якщо хочеться", примиритись з будь-якою з існуючих теорій, якими поки що користуються за відсутності кращих, або до яких звикли. В цих теоріях, можливо, є багато недоліків, слабких пунктів, суперечностей з іншими теоріями і фактами, які вони намагаються оформити у своїх рамках, "усередині себе", але на ці недоліки та суперечності (як моменти несумісності) чи хоча б на частину з них можна, на думку Фейєрабенда, не звертати уваги, а отже - діяти відповідно до принципу "роби, що бажаєш" (як це зформульовано у німецьких виданнях праць Фейєрабенда).
   З іншого боку, принцип проліферації у своєму безпосередньому змісті реагує на такі відчутні недоліки існуючих теорій, як неспроможність подолати логічні суперечності із сформульованими в їх рамках новими фактами, а тим більше пояснити їх, не кажучи вже про те, щоб осмислити деякі раніше відомі факти даної області знання, тобто вирішити "загадки", що випливають з їх наявності, прямо протилежним чином, аніж це робить принцип впертості: незалежно від ступеню дефектів ці теорії можна без особливих вагань відкинути, замінивши на інші, в тому числі й прямо альтернативні. Але якщо це так, то принцип "роби, що бажаєш" діє у Фейєрабенда і в якості метаправила оперування двома вказаними принципами, при допомозі якого можна переходити від першого до другого, і навпаки.
   При побудові різного роду гіпотез, що претендують на роль наукових теорій, рекомендується не розмірковувати особливо над тим, які з них більше, а які менше прийнятні, цінні, істинні: жодну з них, строго кажучи, в рамках дії двох цих тез зберігати не доводиться, і жодна з них не заслуговує того, щоб зберігати її при допомозі вдосконалення. Всі вони в однаковій мірі "на щось" придатні, і в той же час - можуть вважатися "зайвими". По суті, ми бачимо наслідок упровадження принципу фальсифікації Поппера, але доведений до крайності і такий, що використовується без будь-яких обмежень: якщо принцип збільшення кількості гіпотез націлює на цілеспрямоване винищення вже наявних теорій, то принцип сталості орієнтує на таке ж відношення до будь-яких заново запропонованих теорій, причому завжди гору бере не порада "зберігай", а вимога "відкидай". А оскільки і першим, і другим принципами легітимуються і давні гіпотези (вони можуть бути витягнуті з "темряви забування" і відроджені і як вже існуючі, і як майбутні нові), то обидва принципи ще більше співпадають.
   Дія принципу впертості сприяє, якщо використовувати термінологію запропоновану Куном, "нормальним періодам" в історії наук, а принципу проліферації - "періодам революційних перетворень" в них; однак, застосування ідеї, що "все дозволено", зливає обидва періоди у один.
   Принцип впертості дозволяє ігнорувати суперечливі щодо даної теорії факти, як би там багато їх не було. Але як бути, якщо їх дійсно дуже багато і вони тиснуть своєю кількістю? Хіба можна їх абсолютно ігнорувати? Яким великим би не було число таких контрприкладів (так їх іменував Лакатос), Фейєрабенд вважає, що від них завжди можна "втекти", звертаючись до давньої зброї крайніх релятивістів - до конвенціоналізму: існуючу теорію можна вдосконалити за допомогою умовно прийнятих додатків. Але це означає, що принцип впертості Фейєрабенда майже не відрізняється від тези Дюгема-Куайна, в якій відмінність між плідними припущеннями і конвенціями-фікціями є майже відносною.
   Теза Дюгема-Куайна є суперечлива: з одного боку, в ній є розумне застереження не відмовлятись поспіхом від раніше прийнятих теорій, які до того часу виправдовували себе у практиці пізнання, допоки не вичерпано всі можливості їх концептуального вдосконалення, а з іншого - ця теза заперечує наявність яких-небудь меж у конвенціоналістських вдосконаленнях раніше прийнятої теорії.
   Коли Фейєрабенд наполягає на принципі безмежного примноження гіпотез, важко позбавитись від думки, що висувається дещо протилежне принципові впертості. В деякій мірі тут він слідує за Ляйбніцем, принципи методу котрого виглядали цілком протилежними один одному (такими є, наприклад, принципи всезагальних відмінностей і безперервності), але гносеологічно та онтологічно становили єдність. Принцип помноження гіпотез протистоїть принципу їх впертості і об'єднується з ним девізом "все дозволено". Рекомендуючи не довіряючи жодній теорії, як би там багато і яким б вагомими не були факти для її підтвердження, анархізм радить не довіряти і тим фактам, котрі її спростовують чи хоча б з нею не узгоджуються. Дозволяючи зберігати довіру до даної теорії, пропонується переносити рекомендацію про довіру і на всі можливі альтернативи.
   Таким чином, контріндуктивна теза про проліферацію означає рекомендацію зберігати будь-яку альтернативу, що приймається, а теза про міцність - спрямовувати довільний вибір на що завгодно.
   Фейєрабенд радить без вагань запускати в дію принцип проліферації вже при наявності хоча б одного факту, що суперечить певній теорії. В цьому відношенні даний принцип повністю співпадає з принципом фальсифікованості Поппера у найбільш ранній його редакції. Але принцип проліферації в цілому йде шляхом подальшої суб'єктивізації науки: адже його автор припускає застосування цього принципу і за відсутності всякого фальсифікуючого факту, ще до появи такого і незалежно від того, як ми оцінюємо перспективи його появи. Тому Фейєрабенд зауважує, що жодна теорія ніколи не узгоджується (за межами помилок обчислювання) з наявними даними в абсолютному відношенні і що завжди є не тільки факти, які не можуть бути пояснені нею в рамках даної теорії, але й факти, які не вкладаються в ці рамки навіть при теперішньому стані теорії, їй суперечать. Відповідно, ніколи не буває абсолютно повного підтверження теорії, а експерименти не є абсолютним критерієм.
   У випадку застосування принципу "роби, що бажаєш" в методологічних та теоретичних розмірковуваннях аргументи будуть носити діалектичний характер, тобто вони будуть спиратись на мінливу раціональність, а не на фіксовану множину стандартів. Під мінливою раціональністю розуміється настанова вченого на "заготовлення" альтернативних теорій, прогляд множини різних гіпотез і припущень, в тому числі й прямо альтернативних одна одній.
   Обидва методологічних принципи Фейєрабенда прямують до співпадіння і спираються на контріндукцію. Однак, це, водночас, і контрдедукція, оскільки Фейєрабенд від виведення одних істин з інших, так само як і від порівняння старих і нових тверджень за ступенем об'єктивності знання, що міститься в них. В такому випадку, які б альтернативи не висувались, їх вже не можна оцінювати з точки зору збільшення чи зменшення прийнятності конкуруючих (як нових, так і старих) тверджень та теорій: конвенціоналізм всіх їх в однаковій мірі оцінює як квазігіпотези.
   Пізнання, за Фейєрабендом, не являє собою поступове наближення до істини, а швидше є океаном, що збільшується, взаємно несумісних (можливо, навіть неспіврозмірних) альтернатив, які вносять внесок не в наукову істину, а в розвиток нашої свідомості. Це один з виразів антикумулятивізму - концепції історії науки, яка пропонується Фейєрабендом услід за Поппером та Куном. У своєму крайньому варіанті усупереч раціональній реконструкції науки І. Лакатоса ця концепція заперечує, що в науковому пізнанні зберігається деяке стале ядро об'єктивних істин. Тим самим відкидається факт розвитку у відносній істині моментів істини абсолютної.
   Розмірковування про взаємонеперекладуваність ідей, а тому - і про рівноцінність наукових теорій та міфів, виявляє, що апелюють не тільки до фактів теоретичної навантаженості емпіричних констатацій, а й до тих фактів історії науки, які свідчать про повернення до деяких попередніх уявлень, однак тепер, це починає відбуватися не тільки на рівні емпірії. Таким чином, коли мова йде про несумірність, тоді скоріше за все плутається два методологічних рівня сприйняття знання: епістемологічний і методологічний. Вони дійсно неспівмірні, якщо співставляти їх безпосереднім чином.
   П.Фейєрабенд розглядав філософію науки як ідеологічну спекуляцію, шкідливу для науки і для суспільства. Вимоги щодо методологічного монізму, послідовності, коректності в його застосуванні П.Фейєрабенд визнає необгрунтованими, вважає методологічним примусом. Суть його позиції полягає в тому, що не існує жодного методологічного припису, котрий би не порушувався і при тому успішно. За його словами, "невігластво, сліпа впертість, забобонність, облудність не тільки не перешкоджають розвитку пізнання, але є його суттєвими передумовами, і що якби такі традиційні чесноти, як точність, неупередженість, "чесність", повага до фактів, максимум знань... дійсно впроваджувалися в життя, то це могло б призвести до припинення пізнання" [2].
   В своїй аргументації П.Фейєрабенд вдало використовує софістику, а то й спекуляцію на випадках, коли порушення тих чи інших методологічних приписів не стало перепоною на шляху до істини, і на підставі одиничних випадковостей він робить узагальнення на користь методологічного плюралізму, приписуючи йому здобутки науки. "Такі події і досягнення, як винахід атомізму в античності, коперніканська революція, розвиток сучасного атомізму, пише він, стали можливими лише тому, що декотрі мислителі або свідомо вирішили розірвати пута "очевидних" методологічних правил, або мимовільно порушували їх. Така ліберальна практика є не просто факт історії науки - вона є і розумною, і абсолютно необхідною для розвитку знання" [3]. Втім, як на нас, то як зазначені успіхи, так і інші відкриття в історії розвитку будь-якої науки завдячують не методологічному плюралізму, до якого, на думку П.Фейєрабенда, вдавалися дослідники, а саме діалектичному баченню суперечливості дійсності, а відтак і адекватному її відображенню в логіці мислення вченого, діалектичній формі методологічної діяльності.
   Тому, "Якщо мати на увазі великий історичний матеріал і не прагнути "очистити" його на догоду своїм нижчим інстинктам або внаслідок прагнення до інтелектуальної безпеки до ступеня ясності, точності, об'єктивності", "істинності", то з'ясовується, що існує лише один принцип, який можна захищати за всіх обставин і на всіх етапах людського розвитку - припустимо все" [4]. Загалом маю зазначити, що в останні роки зріс інтерес філософів науки до ціннісних аспектів науки, зокрема, до свободи як ідеалу, що втілюється в науці. Зокрема В.Белов розглядає проекцію "світу свободи" на механістичну модель універсуму в умовах формування новоєвропейської науки. Характерним є також акцент на дослідженні сутності свободи в контексті проблеми раціональності. Прикметними є, зокрема, праці І.Добронравової, С.Кримського, А.НІкіфорова, М.Поповича, Б.Починка, С.Токаревої, О.Черткової, В.Швирьова. Традиційним є погляд на свободу як основу наукової творчості. До тих або тих аспектів зазначеної теми зверталися А.Айнштайн, В.Вернадський, О.Мамчур, М.Марчук, Т.Тузова та ін.
   Зростання зацікавленості в дослідженні свободи суб'єкта в контексті розвитку науково-пізнавального потенціалу ми бачимо нагальну потребу в розробці нового підходу до розуміння свободи суб'єкта дослідження як засади наукового пізнання. У даній статті я намагаюсь висвітлити свободу суб'єкта дослідження як однієї з актуальних проблем сучасної філософії та методології науки.
   Сучасний пов'язаний з трансдисциплінарністю, рівень наукових досліджень все більше потребує інтеграції знань, методів, методологічних принципів різних галузей науки. Інтегративні процеси суттєво підвищують ефективність пізнавальної діяльності, проте висувають нові вимоги до її методологічного забезпечення. Кожна галузь науки має власний арсенал методологічних засад, методів, понять, втім без філософського осмислення методології достатньо проблематичною видається перспектива їх взаємоузгодження між собою та метою пізнання, особливо в фундаментальних дослідженнях. Особливої гостроти проблема методологічного забезпечення наукових досліджень набуває в гуманітарних науках та передусім історичних, і не лише тому, що вони сьогодні використовують методи математики, кібернетики, геології, фізики, хімії, біології, лінгвістики тощо, а й тому, що є спокуса надати здобуткам дисциплінарно обмежених досліджень ідеологічного значення, про що свідчить досвід минулих часів.
   Наукові норми детерміновані цілям пізнавальної діяльності та ціннісними настановами суб'єкта пізнання, що вводить категорію свободи в структуру методології науки. Свобода є не тільки умовою виявлення творчих здібностей вченого, а й постає "ідеалом природного порядку", згідно з яким формуються норми опису, пояснення та розуміння світу. Виявлення сумарності процесів унормування структури методології наукового пізнання і реалізації свободи наукової творчості, потенціал якої проявляється передусім у процесі наукового відкриття, формулюванні гіпотез, моделюванні досліджуваних явищ та ін., дозволяє сформувати нові підходи до розв'язання проблеми наукової раціональності. Принцип контріндукції може розглядатися як методологічна орієнтація, яка відіграє роль "гнучкого" регулювання наукового пізнання, узгоджуючись із визнанням особливої цінності свободи у науці постнекласичної раціональності, на відміну від жорсткого примусу норм, характерного для концепцій традиційної методології. Зокрема стає зрозумілим, що свобода суб'єкта з погляду, наприклад, синергетичної програми постає каталізатором процесів самоорганізації в розвитку науки, забезпечуючи її вихід на новий етап еволюції, який передбачає нову, більш адекватну ситуації поширення комплексних досліджень систему нормативності.

1. Фейерабенд П. Против методологического принуждения. Очерк анархистской теории познания // Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. М. 1986. - С.142.
2. Там же. - С.418.
3. Там же. - С.153.
4. Фейерабенд П. Против метода. Очерк анархистской теории познания. Пер. с англ. Л.Никифорова. - М.: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. - С.47.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com