www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Інтерпретація пізнавальної діяльності в діалектиці Дж.Ройса
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Інтерпретація пізнавальної діяльності в діалектиці Дж.Ройса

О.Г. Льовкіна, канд. філос. наук, доц.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ДІАЛЕКТИЦІ ДЖ.РОЙСА

   У статті досліджуються особливості філософії Дж.Ройса. Увагу автора статті зосереджено на розробленій Дж.Ройсом інтерпретації діалектики пізнавального процесу, зокрема, на його варіанті релігійно-морального обгрунтування мети пізнавальної діяльності.

   The features of philosophy of J.Royce are probed in the article. Attention of author of the article is concentrated on developed J.Royce interpretations of dialectics of cognitive process, in particular, on his variant of religiously moral ground of purpose of cognitive activity.

   Філософія американського трансценденталізму знайшла свій ідейний розвиток у неогегельянстві, яке очолив Т.Харріс. Метою його інтелектуальних зусиль була побудова нового спекулятивного вчення на основі переосмислення філософських ідей видатного представника німецької класичної філософії- Г.В.Ф.Гегеля. Для досягнення цієї мети, насамперед, потрібно було розглянути проблему співвідношення філософії та науки. Т.Харріс проголошував, що слід бути обережними у застосуванні наукових методів пізнання (насамперед, методів природничих наук) для досліджень різних сфер буття. Він звертав увагу на те, що математика й природознавство не здатні розпізнавати первинні принципи буття - адже математичний аналіз кількісних і зовнішніх відношень між речами є лише кінцевим результатом пізнання першопричин цих речей. А головні онтологічні ідеї можна осягнути лише в межах релігійно-містичного пошуку. Звідси й заклик неогегельянців до відродження у філософії традицій неоплатонізму, насамперед, його релігійно-містичного стилю філософування.
   Поставлене Т.Харісом завдання блискуче виконав інший класик американської філософії - Дж.Ройс, основні положення вчення якого розглядається у пропонованій статті. Дж.Ройс створив послідовну систему філософського ідеалізму, у межах якої знайшли своє пояснення природа універсуму та призначення в ньому людини. Його вчення багатогранне - воно містить і соціально-філософські, й релігійні ідеї, і моральне засади, й символи математичної логіки.
   Аналіз досліджень і публікацій. Філософії Дж.Ройса приділяли увагу в основному американські та західноєвропейські дослідники, зокрема Дж.К.Рос, Дж.Коттон, Д.С.Робинсон, К.Т.Хамбеч, А.Рек, Дж.Марсель, Дж.Сміт, П.Фас. Зокрема, вони розглядали проблеми пізнання й етичності дії, істинності й морально-релігійних аспектів у творчості Дж.Ройса. Полемізували із Дж.Ройсом й представники прагматизму, зокрема Дж.Дьюї. Серед російських дослідників творчості американського філософа слід назвати І.М.Сидорова, Н.С.Юлину О.С.Богомолова й Ю.К.Мельвиля.
   Метою пропонованого дослідження є розгляд розробленої Дж.Ройсом інтерпретації діалектики пізнавального процесу, зокрема, його релігійно-мораль-нісному обґрунтуванні мети пізнавальної діяльності.
   Дж.Ройс отримав освіту у Каліфорнійському, Лейпцігському й Гетингенському університетах. В університеті Дж.Хопкінса прослухав курси лекцій, які читали видатні представники прагматизму: Ч.ПІрс та У.Джеймс. У Гарвардському університеті пропрацював 34 роки. Тривалий час очолював Американську філософську асоціацію та Американську психологічну асоціацію. Разом із своїми колегами У.Джеймсом, Дж.Палмером й Дж.Сантаяною вважався одним з головних представників філософської думки США. Головною філософською роботою Дж.Ройса традиційно вважається "Світ та індивід", адже саме в ній він виклав основи свого вчення.
   Він аналізував процес пізнання з позицій абсолютного ідеалізму. Найважливіше питання, яке цікавило дослідника - яким чином ідея стає об'єктом пізнання. Адже мислення являє собою реалізацію "намагання дотягнутися" з боку внутрішнього (суб'єктивного) буття до зовнішнього (об'єктивного) буття й прагнення зрівнятися із ним. Для оптимізації процесу пізнання, за Дж.Ройсом, необхідно постійно доповнювати наші фрагментальні й абстрактні уявлення про об'єкт розумінням його визначальних особливостей та уточнювати їх зв'язки з іншими речами. По завершенню цього процесу між мисленням та об'єктом не залишається відмінностей, а людина починає усвідомлювати, що специфіка речей не зводиться лише до набору їх окремих властивостей. Вона є частиною системи, до якої входять всі речі, завершеної та розумної цілісності - Абсолютного розуму. Людські розуми є фрагментами цієї системи, які наділені метою, здійснення якої можливе лише у самому Абсолюті. На відміну від абсолютних ідеалів, конкретні ідеї суб'єктивних розумів є нестійкими (часто змінюються) й недосконалими. Ці переконання склали основу ройсівської концепцій істини та хиби, а також його розуміння правильної та неправильної релігії.
   Особливістю філософії Дж.Ройса стало його негативне ставлення до філософських ідей представників прагматизму, зокрема до їх тези, що ідеї повинні мати практичну цінність й ефективність. На противагу таким переконанням, Дж.Ройс запропонував розуміння ідеї як плану дії, він прагнув з'ясувати всезагальні умови, які роблять досвід усвідомленим, а критерієм істини вважав уподібнення (ототожнення) змісту суб'єктивної ідеї Абсолютному розуму. По-суті, ним також було запропоновано світоглядну альтернативу вченню, яке вважає єдиним критерієм істини відповідність ідеї емпірії (безпосередніх даних чуттєвого досвіду). Дж.Ройс наголошував на своїй прихильності до вищих цінностей. У цьому контексті відомий дослідник американської філософії І.М.Сидоров зазначив, що "на засадах вчення Дж.Ройса про єдину реальність та ставлення до неї людини ми маємо змогу усвідомити наш досвід в раціональних категоріях як діалектичне ціле" [1]. Ідеї у філософському вченні неогегельянців виступають як плани дії, але вони мають бути істинними, щоб правильно спрямовувати дію й визначати мету.
   Філософія Дж.Ройса має яскраво виражену морально-релігійну спрямованість. Мислитель вважав, що слід об'єднати істину і доброчинність. Доброчинність він вважав вищим проявом сформованих у процесі спілкування звичаїв та звичок. Цінність філософсько-етичного знання визначається його здатністю вірно спрямовувати людську діяльність. Крім філософсько-етичних існують ще й релігійні орієнтири діяльності. Дж.Ройс має на увазі моральні максими, що формуються у межах певних релігійних доктрин, а потім пропагуються за допомогою літератури, обрядів і ритуалів. Але головною проблемою є те, що світ й людські уявлення про нього не можуть залишатися незмінними. Відповідно, стрімкі зміни оточуючого світу спричиняють недовіру до догматичних, негнучких релігійних моральних постулатів й їх неприйняття сучасними людьми. Лише правильна філософія може реабілітувати цінності релігії, ідеї яких ґрунтуються на вірі в існуванні вищого покликання людини в світі. Зокрема, й смисл життя людини можливо вірно зрозуміти лише з позиції Вічного Абсолюту, який єдиний знає істинне благо й досконалу ціль.
   Дж.Роис вже у другій половині XIX століття чітко наголошував на необхідності розширення можливостей філософії на засадах об'єднання метафізичного та релігійного способів осягнення сущого шляхом перетворення умоспоглядальних засад традиційних філософських методів (тут маються на увазі ті методи, які стали традиційними, починаючи з епохи Нового часу). Мислитель піддає критиці не лише локківсько-емпіричну, але й картезіансько-раціональну модель пізнання. Зокрема, ним критикувалось декартівське положення про критерій істинності знання, як сукупності самоочевидних даних індивідуальної самосвідомості. На думку Р.Декарта, факт самосвідомості потрібно досліджувати не за допомогою методів психології, а через критерії ясності або неясності уявлень, які ним розуміються як критерії філософських категорій істини та хиби. У такому разі за істинне знання приймається лише те, що вже було прийняте як самодостатня сутність (завдяки наявності самосвідомості), але з самого факту наявності самосвідомості ще не можуть походити гносеологічні наслідки. Краще у пошуках істини користуватися об'єктивним гегелівським діалектичним методом (а не суб'єктивним декартівським), у межах якого істина розглядається як ціле.
   Вважаючи хибу проявом недосконалості людського знання, Дж.Ройс говорить про існування досконалої Абсолютної Ідеї (Абсолютної Істини), яка є взірцем для порівняння, що, у свою чергу, надає можливість людині отримати знання про міру істинності її ідей. Факт існування хибних результатів пізнання свідчить про те, що людина здатна відхилятися від наперед заданого шляху пізнання, а також про те, що не всі люди спроможні усвідомити його вічну діалектичну перспективу. Під останньою розуміється вірний шлях до Абсолютної істини. Відповідно, правильне пізнання не може відбуватися на рівні само ізольованої індивідуальної свідомості. Лише зв'язок із Досконало Мислячою Особистістю відкриває шлях до осягнення істинного знання, яке Дж.Роис тлумачив переважно у релігійно-моральній площині. Такий зв'язок має всезагальний характер, адже людські свідомості є частинами Універсальної Самосвідомої Сутності. Отже, людські свідомості здатні набувати мету свого розвитку лише поза власними межами - у прагненні до втілення нескінченої Абсолютної істини.
   Реальний світ є світом ідей Абсолютного Розуму, відповідно, слід віднайти адекватні засоби для його пізнання. Для цього слід дистанціюватися від здорового глузду та позитивної науки. Дж.Ройс вважав, що об'єктивність створюється надособистісною абсолютною суб'єктивністю, яка в принципі не може бути адекватно описаною. Адже взаємозв'язок об'єктів зовнішнього світу є частиною внутрішньої самосвідомості Всеохоплюючого Духу. Глибока істина ховається за символічними виразами будь-яких результатів наукового пізнання - адже універсум має духовну природу. Реальність фізичного світу є феноменальною (несправжньою), - це зовнішня видимість внутрішньої сутності природи. Відповідно, істинним предметом філософських досліджень має бути пошук Абсолютного існування. Предмети зовнішнього світу являють собою феномени Вищого мислення, що існують у світлі Його вічної перспективи. Зовнішня реальність у певній мірі залежить від нашої (людської, суб'єктивної) свідомості, але вона дана нам не в емпірично-чуттєвому сприйнятті, а є такою, якою ми її отримуємо в актах свідомості. Відповідно, ми не можемо говорити про те, що здатні адекватно пізнати об'єктивний світ. Перед пізнанням стоїть принципово інше завдання - осягнути, проникнути в стихію Абсолютного життя, яка є синтетичною єдністю досвіду суб'єктивної свідомості та розумної необхідності, свободи і закону, раціонального та ірраціонального.
   Справжнє пізнання слід розпочинати з пошуків універсальних категорій, в яких можна виразити зміст досвіду як процесу суб'єктивного переживання Абсолютного життя й залучення до нього. Такими категоріями вчений вважає "оцінку" та "опис". Опис не містить оціночних суджень. Оцінка має інтуїтивний характер і загальне характеризує як ціле. Вона завжди є суб'єктивною і породжує ряд значень, смислів, істин. У процесі оцінювання народжується дійсна самосвідомість, виникає суб'єктивно значущий світ, що наближає кожну кінцеву свідомість до можливості осягнути значущість світу, що на думку Дж.Ройса, стає для людини дійсно об'єктивним. Дж.Роис вважає оцінку такою властивістю наданих в досвіді речей, яка не надається безпосередньому сприйняттю. Суб'єктивність оцінки, неможливість її виразу в описі свідчить про наявність прихованої у предметах і явищах оточуючого світу сутності і, тим самим, стає шляхом, що веде до абсолюту. Оцінка перевершує безпосередньо дане у емпіричному досвіді, вона свідчить про його ілюзорність і переконує у необхідності пізнання того, що виходить за межі даного у досвіді. Отже, саме оцінка, відкриваючи трансцендентне у змісті досвіду, знаходить в ньому найсуттєвіше для людини. Відповідно, "оцінка здійснюється за типом бінарної опозиції ("добре" - "погано" і т. п.) й встановлює межі відповідності між уже відомим та тим, що ще пізнається у контексті тих цілей, з якими людина підходить до фактів, предметів, ситуацій і т. ін., які її зацікавили. Унікальна... оцінка реалізує індивідуальний вибір і відбиває суб'єктивні переваги. Опис, в свою чергу, слугує цілям виразу того, що повторюється у досвіді суб'єкта; він здійснюється у контексті уявлень, що склалися у певній галузі або ж запозиченої з іншої, тобто без виділеної творчої мети" [2].
   Досвід у концепції Дж.Ройса набуває морального наповнення. Суб'єктивна оцінка виявляє етично орієнтоване ставлення людини до зовнішнього світу. Дія, за допомогою якої ми досягаємо розуміння зовнішнього світу, може бути зрозумілою лише з огляду на її етичну цінність. Оцінка поєднує моральний та діяльний аспекти пізнання. Опис надає наукове знання, яке має загальний характер - адже в цьому випадку яскраво проявляється намагання індивіда врахувати нескінчене розмаїття конкретних явищ. Знання, які позбавлені етичного вектору, не зможуть спрямувати дії людини у правильне русло. Адже лише моральність визначає справжні, а не випадкові цілі дій й вектор застосування отриманих знань. Оцінка тому і виступає основою нового типу пізнання, оскільки вона виявляє міру істинності через співвіднесення із Абсолютом.
   Дж. Ройс намагався окреслити структуру Абсолюту і його само репрезентативну сутність у своєму творі "Світ та індивідуум". Американський мислитель, подібно до своїх індійських колег, чітко зазначав, що все матеріальне є ілюзорним, адже воно має свій початок і кінець. Саме тому людина й прагне відшукати свою внутрішню сутність, яка є духовною й вічною. Ця її сутність і є Абсолютом, Єдиним або Істинно Всезагальним, що не зводиться до сукупності множинного, але дається в ньому як ціле.
   Дж.Ройс розглядав систему відносин між окремими елементами і нескінченою множинністю. У цьому контексті він зауважував, що будь-яка впорядкованість залежить від мети дослідника. Наприклад, ряд натуральних чисел створюється внаслідок існування мисленнєвої мети - прагненні об'єднати цю множинність у систему. Така система може бути самостійною одиницею, що адекватно представляє будь-який її елемент. Отже, само презентована система може бути відображена - елемент за елементом - за допомогою будь-якої її частини як складової системи. Цей висновок він вважав вкрай важливим і, навіть, називав законом реальності і мислення. Єдність сингулярного і множинного полягає в тому, що розмаїття індивідуальних факторів складають Єдине в Абсолюті. Тобто універсум являє собою нескінчену та цілісну множинність. Реальні предмети та істоти, чиє життя є конечним, також є множинами, що об'єднані у ціле абсолютною метою. Вони безпосередньо сприймаються лише у внутрішньому самоспогляданні Абсолютної Божественної Ідеї.
   Відстоюючи релігійну сутність Абсолюту, Дж.Ройс прагнув обґрунтувати його моральний зміст. Розуміння останнього було необхідним для пояснення мети діяльності - саме моральний зміст абсолюту означає необхідність орієнтації людської свідомості на досягнення вищих цілей у своїй діяльності. Стрижнем тієї чи іншої лінії поведінки має стати почуття обов'язку та голос совісті (цей голос і є голосом самого Абсолюту в нашій душі, який підказує нам, що ми робимо правильно, а що неправильно). Якщо індивід зможе правильно зрозуміти цілі Абсолюту, то у нього зникне невизначеність щодо орієнтирів для подальшої діяльності й розгубленість перед вибором рішення. Тому слід поставити питання про такий підхід до організації досвіду, який відповідатиме моральному ідеалу. Цю проблему філософ намагався вирішити у своєму вченні про практичну природу та функції ідеї як плану дій. На його глибоке переконання, поза раціональні фактори у процесі діяльності (і пізнання) є провідними.
   Дж.Ройс прагнув переглянути традиційну інтерпретацію процесу пізнання як чистого умоспоглядання. Мислитель запропонував власний, волюнтаристський принцип пізнання, який потребував редукції пізнавальної діяльності до її вольових компонентів. Саме тут проявилась специфіка його розуміння взаємозв'язку між практичною діяльністю та мисленням. Дж.Ройс проголосив, що саме думка виступає у якості образу подальшої дії. Практичні дії визначають весь склад наших думок та переконань, тому дія й відіграє визначальну роль у пізнанні. Велику увагу в цьому контексті приділено аналізу категорії "ідея". Під останньою розуміється поза логічні відношення між суб'єктом й об'єктом, частковим виразом якого стає свідоме здійснення суб'єктом своєї мети. В основі ідеї покладена нероздільність інтелекту і волі, - звідси стає неможливим виділення об'єкту в якості предмету ідеї, - адже ідея не є логічно детермінованою. Вольове самовизначення ідеї і є саме тим об'єктом, до якого вона прагне. Тобто воно є модифікацією ідеї, її метафізичним двійником. Інакше кажучи, будь який об'єкт буття може бути визначеним у категоріях ціле покладання ідеї. Звідси бере свій початок впевненість Дж.Ройса у неможливості існування незалежних від Абсолютної Ідеї зовнішніх об'єктів. Дослідник творчості Дж.Ройса І.М.Сидоров зазначає, що американський філософ був переконаний у тому, що, "виникаючи у свідомості як ціль, ідея, тим самим, уже виходить за межі індивідуальної свідомості. Вона стає іманентною телеологічному змісту Абсолюту і в цьому смислі усвідомлює істинність власних цілей. Будучи частиною Абсолютного смислу, часткова ідея отримує й свій власний смисл. Останній як проект можливого втілення ідеї в реальність і стає виразом мети, що явлена в ідеї... Зовнішнє втілення або об'єктивація внутрішнього смислу ідеї являє собою її зовнішній смисл. Та й інша модифікація смислу ідеї необхідним чином співвіднесені із її вольовим самовизначенням" [3]. Слід зазначити, що до абсолютної реальності ідею наближає імпульс, що стає наслідком роздвоєності свідомості між вимогами зовнішнього і внутрішнього смислу. Саме цей імпульс і є волею, що долає розшарування свідомості.
   Досвід у гносеологічній концепції Дж.Ройса розуміється як зовнішня форма перевтілення внутрішнього смислу. Інакше кажучи, він розумів досвід як зовнішній прояв передзаданості цього смислу. Саме в досвіді ідея набуває конкретного значення, тобто власної індивідуалізації. Ідея прагне розкрити свої можливості через конкретизацію. Сутність ідеї - це поєднання внутрішнього і зовнішнього смислів. Зовнішній смисл є втіленням внутрішнього смислу, тобто ідея, по суті, є процесом саморозгортання суб'єктивного смислу. Практичне, таким чином, виступає як зовнішня форма ідеального. У пізнанні практичне та теоретичне є взаємопов'язаними, оскільки, на думку Дж.Ройса, лише реалізація мети може наблизити до істини. Мету пізнання задає Абсолютне Джерело життя. Мета характеризує всезагальні елементи істини та сприймається у вигляді обов'язку. Останній є трансцендентною об'єктивною сферою над сферою нетривалого досвіду окремих індивідів.
   За Дж.Ройсом, сенсом практичної дії є не предметне завершення і не якесь набуте "благо", а відповідність цієї дії цілям Абсолюту. Тільки у такому випадку дію можливо вважати морально достойною. Адже ще за часів І.Канта дію оцінювали або з позиції вірності обов'язку, або ж з погляду успішності досягнення кінцевої цілі. Тобто в оцінці дій чітко відокремлювали морально-достойне від зважено-практичного. Дж.Ройс, надаючи перевагу першому варіанту оцінювання дій, вважав пізнання етичним процесом і "таке розуміння сутності і цілей пізнання... американський філософ пояснював виділенням особливої ролі дії у цьому процесі" [4].
   Обов'язок здійснення мети об'єднує ідею та її об'єкт, поєднуючи таким чином внутрішній та зовнішній смисли. Істинність суб'єктивних ідей означає їх повну відповідність (тотожність) власним цілям - адже об'єкт, в якому ідея отримує свою реалізацію, є унікальним. Воля ж втілює внутрішній смисл розвитку ідеї. Адже спочатку суб'єктивна ідея не є адекватною об'єктам дійсності - вона лише націлена на Абсолют. Тому й виникає імпульс до її активності, він полягає у її спрямованості до виправлення цієї неадекватності, адже ідея прагне знайти свій вираз в об'єкті. Будь-яка об'єктивна ідея має божественне, а, відповідно, істинне джерело, тобто є безпомилковою. Проте лише тоді, коли суб'єктивна ідея повністю втілюється в об'єкті, останній набуває завершеної форми і, відповідно, неповторності. Адже відбулась індивідуальна реалізація ідеї, за якої вона "знайшла" свою істинність. Інакше кажучи, суб'єктивна ідея стає істинною тоді, коли вона повністю відповідає власному індивідуальному виразу.
   В межах філософської системи Дж.Ройса суб'єктивне вірування (у тім числі й релігійне) розглядається як істинне у тій мірі, наскільки воно може увійти без виправлення в Абсолютну свідомість; якщо ж воно не може цього зробити, то воно помилкове. Хоча Дж.Ройс не пов'язував себе з якоюсь конкретною релігією, всі його сучасники зазначали, що він був глибоко релігійною людиною. Він прагнув розробити власну "релігію відданості" і відповідну етичну система, згідно з якою вище благо полягає в повній відданості людини якій-небудь справі. Лише за цих умов людське життя набуває справжнього смислу, який не є сукупністю обмежених інтересів. Задля того, щоб людину не "звабили" меркантильні й прагматичні цілі, які релятивізують ідеал людських прагнень і вподобань, необхідно пам'ятати, що істинне призначення існування людини має духовне підґрунтя і полягає у здійсненні волі Абсолюту. Істинний смисл людського буття полягає у прагненні духовного злиття із Абсолютом. Лише містичне наближення до Абсолютного життя може привести людину до істини. Будь-яке буття інтерпретується філософом як індивідуальне втілення Абсолютної мети. Проте саме релігійна складова його системи й виявилася найуразливішою. Адже Дж.Ройс так і не роз'яснив, яким чином кінцеві індивідуальності можуть зберігати свою окремішність всередині Абсолютного Я. Крім того не дав він відповідей на досить важливі питання: чому виникає зло, чому Досконалий Розум повинен втілювати себе в помилках і, взагалі, чому Він повинен себе втілювати?
   Реальність являє собою бездоганне втілення в індивідуальній формі внутрішнього смислу ідей. Досвід є формою ставлення людини до такої реальності. Відповідно, будь-яке пізнання починається, з сприйняття досвідного матеріалу, а вже потім людина робить логічні висновки з фактів спостереження. Останні залежать від нашого інтересу (нашого активного ставлення до них), який формується на засадах результатів попереднього пізнавального досвіду. У ході пізнання відбувається встановлення схожості та відмінності між фактами дійсності, що надає можливість розвивати логічно формалізоване знання. В цьому разі перед людиною постає картина світу, що складається з різноманітних рядів логічних залежностей, які переплетені між собою. Принцип виділення логічних рядів ґрунтується на врахуванні тих фактів, які не увійшли до нашого поля зору, але які мають спільні риси з відомими нам фактами. Якщо спільність рис цих "проміжних" фактів залишається незмінною у процесі пізнання, то у нас виникають підстави для формулювання логічно вираженого закону.
   Пропонуючи власне бачення проблеми діяльності людини, Дж.Ройс відштовхувався від двох постулатів: по-перше, особистість - це етична категорія; по-друге, кожна стадія світового процесу має відношення до божественної мети. Розширити межі практичного досвіду людини (у тому числі і пізнавального!) можна на основі почуття незадоволеності, яке виникає у наслідок людського прагнення досягти недосяжний ідеал. Тобто "індивідуальний аспект абсолютного смислу практично втілюється людиною у її життєвому досвіді. Він необхідно підводить до впевненості в тому, що воля утворює істинну природу світу... Дж.Ройс... всю сутність пізнання звів до волі, і позбавив діяльність елементів свідомого ціле покладання" [5].
   Що ж до індивідуального пізнання, то тут робиться висновок про відносність пізнання. Адже будь-які поняття не зможуть дати адекватного знання про сингулярне - таке знання є унікальним і неповторним. Тому суб'єктивна реальність у цілому тлумачиться як щось таке, що не піддається безпосередньому сприйняттю органами чуттів і не є досяжним для пізнання емпіричної науки. Як вказувалось раніше, на думку Дж.Ройса, буття прагне індивідуалізації, адже істинна реальність ідеї - це прагнення до унікального втілення мети, а реальним є те, що прямує до неповторності. Лише Абсолют являє собою істинну індивідуальність. Факти Дж.Ройс вважав проявами волі і мети Абсолюту до індивідуалізації ідей. Абсолют наділяє всі предмети світу власною сутністю та індивідуальністю, реалізуючи, тим самим, власну волю. Ми (люди) також прагнемо індивідуалізації, але не знаходимо її у сфері нашого досвіду, вона перетворюється на мету нескінченого пошуку людини. Саме з цього виводиться Дж.Ройсом причина діяльнісного, практичного, ставлення людини до дійсності. Дія презентує реальність як сферу цілей, а не лише як сукупність фактів сприйняття та абстрактних властивостей.
   Висновки. Ройсівська полеміка з представниками прагматизму щодо основних положень філософії дії надала поштовх до плідного розвитку ідей в межах американської і західноєвропейської філософії. Дж.Ройс наполягав, що вільний розвиток людини є необхідною умовою для здійснення нею вищих цілей пізнання та моральності. Пізнання розуміється як дія, адже будь-яке судження може інтерпретуватися як реакція на конкретну ситуацію або прагнення людини контролювати і керувати ситуацією. У той же час пізнання постає як діяльність, що підпорядкована моральним мотивам, адже результатом цієї діяльності стають не лише предметно-практичні або розумові маніпуляції із знаннями, але й більш глибоке розуміння цілей, які із самого початку були вкорінені у потребах та мотивах цієї діяльності. Відповідно, істинне знання може бути лише високоморальним, що не обов'язково співпадає із особистими, релятивними та своєкорисними мотивами. Життєве призначення людини полягає у прогресивній реалізації нею божественного замислу життя свого нескінченного духу, а пізнання постає конструюванням істинної реальності, оскільки моральна складова визначає хід процесу в усіх аспектах його здійснення. Слід зазначити, що значущість вищих етичних цілей віддавна відстоювалась представниками християнської традиції.
   Згідно Дж.Ройсу, філософський аналіз світової та життєвої реальності, має ґрунтуватися на понятті Бога як головної таємниці нашого існування. Саме Бог має повноту можливого знання, інтуїції й мудрості, адже Абсолют - це єдність Абсолютного мислення та Абсолютного досвіду. Ідея виступає як досконалий ідеал, що вказує на націленість пізнання на досягнення вищих абсолютних цілей. На глибоке переконання Дж.Ройса, у вищій трансцендентній реальності об'єктивно існує гносеологічний обов'язок, що сильніший за суб'єктивні бажання. Обов'язок є істинним і всезагальним змістом пізнавальних цілей. Істинний спосіб дій, звідси, являє собою слідування цьому обов'язку. Саме обов'язок спонукає нас сприймати факти такими, що сприяють втіленню нашої волі. Тому й об'єктивність речей світу залежить від духовної сутності. Відповідно, природничу науку, що не спирається на аналіз людської діяльності, він вважав неадекватною та суто описовою.

1. Сидоров И.Н. Философия действия в США: от Эмерсона до Дьюи (Науч. ред. Я. А. Слинин) / Сидоров И.Н. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. - С.57.
2. Там само - С.61-62.
3. Там само - С.70.
4. Там само - С.65-66.
5. Сидоров И.Н. Интуиция как принцип философского свободомыслия в американском романтизме и герменевтике // Размышления о философии на перекрестке второго и третьего тысячелетий. Сборник к 75-летию профессора М.Я. Корнеева. Серия "Мыслители". Выпуск 11. - СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2002. - С.135.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com