www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Етичний аналіз справедливості як універсальної категорії міжіндивідних взаємин
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Етичний аналіз справедливості як універсальної категорії міжіндивідних взаємин

А.В. Клічук, канд. філос. наук, доц.

ЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ СПРАВЕДЛИВОСТІ ЯК УНІВЕРСАЛЬНОЇ КАТЕГОРІЇ МІЖІНДИВІДНИХ ВЗАЄМИН

   У статті досліджується проблема теоретичної та практичної специфіки її реалізації у соціальній площині. Справедливість реалізується у діяльності педагога як моральний показник його професійності. Прикладне значення справедливості, слідування істині важливі у виховному та навчальному процесі.

   This article Alina Klichuk about the "Ethics analysis of justice as an universal category of interindividual relations" explores the problem of theoretical and practical specific of its realisation in a social sphere. Justice is realized in teacher's activity as a moral indtx of his proffesionlity. Its applied role and following the truth are important in educational process. The man creates itself in life purposefully following a moral ideal of the time.

   Прикладна роль моралі є очевидною у міжіндивідних відносинах на всіх рівнях діяльності. Реалізуючись через оцінювальну функцію, моральність часто конкретизується у істинності судження людини про себе та про інших у відповідності до екзистенційного сприйняття буття. У цьому випадку працює багато чинників: соціальний статус, культурний рівень (особи-спільноти), релігійна атмосфера, а також економічно політичний вплив та функціонування правової системи у державі. Таким чином, людина у системності буття виконує подвійну роль (великою мірою пов'язану її соціальною нішою): чинить справедливу дію по відношенню до когось, та зазнає відповідного впливу по відношенню до себе. Однак, проблемність таких взаємин виникає через недосконалу природу людини, динамічність її іманентного буття, який у поєднанні з "не-я-буттям і правом на нього" часто дає непередбачувані наслідки. Саме тому етичний аналіз справедливості у міжлюдських взаєминах є однією із актуальних та складних тем не лише у філософському вимірі, але й у правовому та економіко-політичному напрямках. У конкретному вимірі сутність справедливості реалізується у професійних взаєминах, зокрема у педагогічній діяльності, та самореалізації науковця. Саме тут вона характеризує дійсність є показною як для самої особи, так і для оцінки іззовні, тобто - об'єктивного чинника, спонукального атрибута дійсності. Останнім часом проблема педагогічної діяльності полягає у наявності у цій галузі випадкових людей, "моральні" компетенції яких спотворюють як уявлення про педагога так і нівелюють його позитивну роль у багатогранному навчально-виховному процесі. Мораль споконвічно, у своїй сутності, була звернена до кожного індивіда й регулювала відносини "людина - людина", "людина -колектив", "людина -суспільство". У процесі розвитку суспільства встановлювалися й закріплювалися усе більш складні правила соціальних взаємин, які перетворювалися у звичку й передавалися з покоління у покоління. Біологічне спадкування поступалося місцем реалізації соціальних програм, у зміст яких, як необхідний елемент, вписувлась мораль як механізм соціальної наступності. Виникнувши з потреби в регулюванні відносин між людьми й керуванні суспільними процесами на основі поєднання індивідуальних і суспільних інтересів, вона має соціальний зміст, є найважливішою ознакою духовного світу людини як соціальної істоти. Ця потреба існувала на всьому протязі розвитку суспільства, визначаючи його гуманістичну сутність [1].
   У міру поглиблення поділу праці й розвитку самого суспільства мораль формувалася як система нормативних приписів, поширювалася на всі сфери суспільних відносин. Вона починалася з усвідомлення людиною своєї відмінності від інших, унікальності. Але один із трагічних парадоксів людського існування полягає в тому, що різниця опосередкована як індивідуальністю особистості, так і відособленістю від інших. У соціальній площині між індивід них взаємин переконливо актуалізується проблема справедливості, яка має широкий спектр впливу на якісний показник соціального розвитку. Когнітивна здатність людини успішно конкретизується новими відкриттями у галузях теоретичного та прикладного напрямку наук. Варто зазначити, що об'єктивована теорія суттєво якісно покращує умови життя людини, проте, говорити про якісний показник моральності людини слід з обережністю. Проблема відповідності моральних цінностей запитам епохи, де людина поспішає встигнути за короткий термін досягти максимально можливих матеріальних благ та як їх доповнення - гарної репутації, потребує глибокого аналізу, а іноді й переосмислення аксіологічного потенціалу моралі. Хоч у науковому дослідженні й присутня компонента авторського бачення, розуміння, тлумачення, все спроба ж обґрунтування істинності цінностей має грамотно поєднувати в собі як універсальні, так і персонально значущі імперативи. Чи завжди соціальне становище корегує світогляд особи?
   Орієнтована на ідеал гуманізму, рівності й соціальної справедливості, самореалізація сучасної особистості припускає поширення моральних норм і вимог на все людство. Моральний вимір соціальної справедливості з'являвся у науково дослідній площині протягом історії етико філософської думки (у поглядах Екклезіаста, Аристотеля, Сенеки, Боеція, Б.Спінози, Дж.Локка, І.Канта, Дж.Ролза). Варто згадати про сучасну наукову концепцію категорії справедливості, зокрема у працях О.Дробницького, А.Гусейнова, Д.ЛІхачова, В.Малахова, С.Хрипко та ін. Тому, продовжуючи аналітичний дискурс на тему справедливості автор цієї статті має завдання розкрити практичну реалізацію категорії справедливості у самореалізації сучасного інтелігента. Основна увага буде звернена до аналізу співвідношення можливостей якісної діяльності та вимог до її результатів, або: чи готовий сучасний освітянин України діяти нарівні з Європейською системою освіти?
   Зазначу, що інтелігенція завжди прагнула до самовідданої та ефективної діяльності, як синтезу таланту, творчості, емоцій та наукової інтуїції, тому діяльність науковця була, є і буде специфічною галуззю інтелектуально практичного творення дійсності, і зокрема у навчальному процесі.
   Питання про моральну оцінку вчинків, їх мотивації, норм поведінки утримує актуальність на протязі всієї генези етичної думки. Найбільш складним і суперечливим тут постає критерій оцінки у його витоку із життєвої істини (логічності дії), науки, та моралі. Враховується також фактор, на який оцінка спирається та хто її виносить в якості безумовного критерію судження.
   Найцінніше, що передається наступним поколінням - це знання перевірені та підтверджені досвідом, у тому числі й моральним, який бере початок із особистісних взаємин із соціальним світом, та об'єктивується у символах епохи. Важливою категорією у сутності судження про основне, важливе чи зайве - актуалізується соціальне та моральне уявлення про справедливість. Маю можливість прослідкувати динаміку бачення та усвідомлення справедливості у професійній педагогічній та науковій діяльності. Вартим уваги вважаю й те що, походження якої-небудь загальної моральної вимоги (норми) може бути досліджене заднім числом в теорії за допомогою аналізу багатосторонніх суспільних зв'язків, в контексті яких тільки і розкривається багатобічна практична значущість масових дій того або іншого вигляду. Але в життєвій практиці - там, де ці норми формуються - суспільна необхідність дій може бути відображена тільки нескінченно багатократним досвідом, таким досвідом, в якому необхідність стає фактом свідомості до всякого усвідомлення раціонального, доцільного сенсу відповідного цій необхідності розпорядження. Тому ця необхідність відображається лише в її непорушно-практичній формі, у вигляді "абсолютних обов'язкових" дій. Така загалом і в цілому розгадка проблеми, яка в етиці нового часу і зараз на Заході виступила як антиномія. Мораль виконує в суспільстві "утильїтарні" функції, але ці функції зовсім не виступають виразно в тій формі, в якій людині наказують етичні вимоги в звичайних життєвих обставинах. Більш того, виконання у кожному окремому випадку норми не гарантує максимально "корисного" результату для суспільства в цілому для того класу, який цю норму затверджує і практикує. Неспівпадіння (або навіть протилежність) сенсу етичної вимоги і вимоги соціальної доцільності - факт емпіричний. Цей факт, проте, зовсім не спростовує соціально історичного походження, основи і значення моральної норми. Він лише показує, що аналіз деяких функцій моралі в цілому повинен здійснюватися на досить високому рівні історичного узагальнення і теоретичної абстракції. В контексті етичного дослідження основну увагу слід звернути на систему смисложиттєвих орієнтирів, яку вона пропонує особистості в якості системи настанов і цілей, що знаходять своє вираження в реалізації індивідом своєї соціальної функції [2].
   Загальновідомо, що, з одного боку, цінності мають надчасовий характер і, в той же час, на різних етапах розвитку суспільства вони набувають різне, конкретно-історичне значення. Щоб з'ясувати, наскільки цілісною і життєздатною є система цінностей анархії, проаналізуємо зміст її основних смисложиттєвих орієнтирів. Рефлексійне бачення людини полягає в тому, що особистість розуміється не як соціальний феномен, а як індивідуальність. Своєрідність кожної особистості постає основоположним началом, вищою цінністю. Особистість, яка є носієм системи власних індивідуальних цінностей, морально вільна особистість здатна створити суспільство, що забезпечувало б реалізацію потреб кожної людини, розвиток її здібностей [3].
   Мораль створює механізм стійкої системи зв'язку між людьми, людиною й суспільством, основу яких становлять взаємні зобов'язання, пошук адекватних форм їхньої реалізації, необхідність моральної оцінки й свободи вибору. Формування й розвиток норм моралі, її вимог відбувається в процесі трудової діяльності. Якщо на ранніх етапах розвитку суспільства цей процес був стихійним, то з часом стає більш усвідомленим і морально забарвленим. У сучасному суспільстві, коли людина зі співучасника суспільного процесу все більшою мірою перетворюється у вирішальний фактор його організації й стабільності, мораль стає найважливішим засобом виживання всього людства, однієї з головних духовних цінностей, що визначають можливості його подальшого прогресу. У міру того як індивідуалізація особистості усвідомлюється як все більша і більша цінність, в ідеях справедливості також відбиваються умови особистого буття, необхідні для індивідуального самовираження. В зв'язку з цим вже саме суспільство піддається оцінці з погляду того, наскільки воно захищає індивідуальні права особистості і наскільки воно дає можливість для самореалізації кожної людини [4].
   Актуальність будь-якої науково-освітньої проблеми безпосередньо пов'язана з ціннісним наповненням чинників, які її детермінують. "Минуле" (наукові ідеї, концепції, гіпотези, школи...) ніколи не полишає свідомість молодого вченого, який наважується акцентувати своє "я" в науковому світі, який прагне відкрити нові обрії в тій чи іншій проблемі, який дозволяє собі переступити певні грані в дослідницькій площині самоактуалізації. Освітянин - це людина зі світу аксіологічного виміру філософії, де мудрість і любов до мудрості сприймається як безапеляційні пріоритети ціннісного виміру власної професійної долі. Освітянський простір, за великим рахунком просто приречений на постановку й аналіз світоглядних проблем, виступаючи одночасно і судом і суддею і підсудним у стосунках із аудиторією.
   Проблеми освіти, науки і філософії загалом завжди висвітлюються й актуалізуються в межах тієї чи іншої світоглядне - аксіологічної парадигми. Саме специфіка авторського світогляду окреслює грані проблемних питань, продукує акцент уваги на певні ідеї, які, в свою чергу; окреслюють висновки й узагальнення з наукового дослідження як такого. Взаємоузгодженість і взаємо-обумовленість ціннісного зрізу освіти, науки, світогляду і філософії (як "любові до мудрості") є тим відправним модулем, з якого починається професійний шлях вченого. Вчений і педагог - це ціннісно сфокусовані грані еталону буття викладача вищої школи. Викладач - це людина високої моралі і високих вимог до себе. Справжній вчений створює науку навколо себе. Праця вченого, результати його праці, його підходи до дослідження найтіснішим чином пов'язані з характером його особистості. Якщо звернути увагу на особистісний контекст проблеми формування наукових інтересів вченого і освітянина, то побачимо, що ціннісна наповненість роботи науковця прямо пропорційна ціннісному вектору ' його життєвих спрямувань, пріоритетів, прагнень. Наукова етика конкретного вченого є віддзеркаленням його особистісної моралі. Сфера гуманітарного знання в освітньо-дослідницькій площині звучання є прямою ілюстрацією духовності і етики науково-викладацького складу. Адже осмислюючи аксіологічну проблематику результатів людського буття (філософія, культура); розмірковуючи над значущістю тих чи інших історичних подій; аналізуючи питання добра і зла, життя і смерті, дії та справедливості в її оцінці [5].
   Проте можливість самореалізації кожного завжди співвідноситься в понятті справедливості і з інтересами всіх, з початковою ідеєю збереження цілісності і примноження багатства, що належить всім. Через це категорія "справедливість" показує, до якого ступеня допустима індивідуалізація. Перетворення задоволення особистого інтересу на єдиний критерій орієнтації поведінки завжди оцінюється в етичній свідомості як несправедливе, як егоїзм.
   Таким чином, ми можемо виділити наступні критерії, відповідно до яких виробляються уявлення про справедливість:
   - зрівнювання, направлене на збереження цілого;
   - оцінка індивідуального внеску кожного в збільшення суспільного багатства (у зміцнення могутності цілого);
   - захист індивідуальності;
   - умови для утвердження індивідуальності (можливості для самореалізації);
   - допустимий ступінь вираження власного інтересу.
   Намагаючись детально вивчити реалізацію справедливості у професійній діяльності, варто звернутись до вчення Джона Ролза. Це етична теорія, що намагається досягти науково теоретичного та прикладного балансу, дана як приклад побудови етики на базі категорії справедливості як початкового і основного поняття соціальної конструкції. Справедливість перш за все спів-відноситься з категорією чесності (справедливість як чесність). З'ясування змісту даної категорії вимагає заздалегідь визначити поняття "Суб'єкт справедливості". Ролз називає його базисною структурою суспільства, розуміючи під цим "способи, якими основні соціальні інститути розподіляють фундаментальні права і обов'язки і визначають розділення переваг соціальної кооперації". При цьому інститути розуміються Ролзом і як закони, і як реальні суспільні відносини, відтворені за допомогою цих законів. Під основними інститутами розуміється конституція, основні економічні і соціальні устрої. Таким чином, захист законом свободи думки і свободи совісті, вільний ринок, приватна власність на засоби виробництва - це приклади основних соціальних інститутів. Отже, йдеться не про абстрактну справедливість, а про справедливість, яка може реалізуватися в сучасному суспільстві, що має певні технології виробництва і відповідні їм способи взаємодії людей. У початковій ситуації, тобто, по Ролзу, в ідеально природному стані, людина, наприклад, не вирішує питання про те, що було б справедливо для первісного суспільства, а робить вільний вибір, який був би здатний влаштувати всіх саме в суспільстві сучасних технологій. Ролз відзначає, що для глибшого розуміння концепції справедливості ми повинні зробити точнішою концепцію соціальної кооперації, з якої вона має витоки. Він також вважає, що концепція соціальної справедливості не може визначити всіх суспільних чеснот. їх повний перелік може дати тільки більш загальна концепція соціального ідеалу, який формується епохальними стереотипами. Проте, саме концепція соціальної справедливості повинна бути, із його точки зору, первинною для етичної теорії, і при співвідношенні поняття справедливості з питанням про кооперацію початкові принципи справедливості, уявлення про базисну структуру суспільства повинні відігравати особливу роль. До цієї думки Ролз повертається неодноразово. Зокрема, коли аналізується питання цілісності особи, Ролз детально розглядає гедонізм та інші телеологічні концепції. Він визнає, що цілісність особи досягається в результаті наявності певного життєвого плану, залежного від тих цінностей, на які орієнтується людина. Він також визнає, що в сучасному суспільстві людина не самостійно робить вибір тих або інших цінностей. Він використовує досвід життя деяких соціальних співтовариств, орієнтується на успіх або неуспіх тих або інших життєвих планів, об'єктивацію чи руйнацію інтересів. Питання про пріоритети в тих або інших життєвих благах взагалі виводяться ним за рамки публічної моралі. З погляду Ролза і взагалі з погляду всіх теорій сучасного лібералізму нейтраліста, позицій з приводу таких пріоритетів може бути так багато, що в їх зіставленні немає надії досягти якого-небудь консенсусу. Тому концепція справедливості як основа правил публічної моралі і основа цілей діяльності державних інститутів повинні бути побудовані поза зв'язком з різними планами індивідуальної життєдіяльності, повинна бути первинна по відношенню до будь-яких телеологічних теорій. Ролз сам визнає це, кажучи про те, що теорія справедливості є повною протилежністю до традиційної точки зору, в якій моральні принципи розглядалися як засіб досягнення блага, яке було первинне по відношенню до принципів. У теорії "справедливості" як чесності, навпаки, результатними є самі принципи. Аргументація Ролза направлена на захист пріоритету теорії справедливості як чесності. Як і Кант говорить про неможливість скласти яке-небудь уявлення про щастя через перерахування схильностей, Ролз говорить про неосяжність теорій, що виводять принципи із загальної ідеї особистого блага, що робить міркування про мораль, що розуміється в сенсі де-якого загальнообов'язкового початку, безперспективними. Кажучи про справедливість як чесність, Ролз підкреслює, що сторони розглядають тут "як фундаментальний аспект "Я" не здібність до задоволення і незадоволення, а властивість бути моральною особистістю. "Вони не знають, яка кінцева мета людей, і всі домінантно-цільові концепції відхиляються. На відміну від традиційної кантівської точки зору Ролз, однак, не вважає моральний мотив пріоритетним в тому сенсі, що саме моральна позиція дає людині щастя у вищому сенсі слова. Справедливість розглядається як основна умова несуперечливого (у масштабах суспільства) задоволення власних інтересів, самоцінність яких жодним чином не зменшується. Проте, вибір щодо цінностей, на які направлені ці інтереси, особистість робить сама, здійснює його вільно в тому сенсі, що не повинно бути якоїсь загальнообов'язкової моралі, що формує наші інтереси. Тут можна погодитись з Ролзом, якщо говорити про особистісні виміри життя, позбавлені соціального фактору регламентації та психологічного впливу (утиску).
   Поняття справедливості як чесності співвідноситься з поняттям природного стану в концепціях суспільного договору. Це виявляється необхідним для того, щоб зрозуміти справедливе рішення як вільний вибір (справедливість як вільний вибір за рівних умов), який влаштував би всіх членів суспільства, що знаходяться в природному стані, тобто за відсутності інститутів, що захищають власність, за відсутності якого-небудь регулювання економічного життя в сенсі розподілу доходів. У такій ситуації раціональний індивід, з погляду Ролза, по-перше, вибере справедливе суспільство, тобто суспільство, в якому всі мають рівні можливості і в якому виключається збільшення блага одних за рахунок обмеження свободи інших. Скажімо, виключаються такі інститути, як рабство. По-друге, він також вибере ефективне суспільство, тобто таке суспільство, яке за наявності основних свобод одночасно дає максимальний приріст суспільного блага. Особливість ситуації вибору полягає в тому, що індивід повинен виходити з того, що він не знає, яке саме положення він займе у вибраному ним суспільстві, оскільки він точно не знає, які його здібності, і не може виключити роль випадковості. Ролз намагається аргументувати, що у такому разі може бути вибране тільки таке суспільство, в якому збільшення нерівності веде хай до нерівного, але все таки реальному збільшенню блага для всіх. Ролз, таким чином, робить спробу оригінально з'єднати два протилежні принципи. Це традиційний для ліберальної теорії принцип обмеження функцій держави лише функціями "нічного сторожа", тобто функціями охорони основних свобод, включаючи охорону політичних і економічних прав при повному невтручанні в розподіл доходів. І хоч і видозмінений, але все таки коммюнітаристській (від англійського community - община, спільність) принцип, що вважає необхідною турботу про загальне благо. Суть по'єднання полягає в тому, що пріоритет віддається першому принципу, тобто фундаментальному розумінню справедливості як чесності. Виконання цього принципу необхідне для збереження конкурентних начал, що є, з погляду Ролза, єдино справедливими в організації суспільства, оскільки вони дозволяють людині реалізувати себе і одночасно дають ефективну економіку. Другий принцип доповнює перший. Він показує правильний баланс в розподілі доходів, при якому кожна людина незалежно від її успіхів і не успіхів погодилася б вибрати справедливе суспільство. Цей принцип також допускає відомий перерозподіл доходів на користь не-імущих через нерівне оподаткування [6].
   Для визначення умов гармонії протилежних принципів, які раціональний суб'єкт міг би вибрати в природному стані, використовується метод рівноваги рефлексії. Він дозволяє конкретизувати уявлення людей про справедливість. Даний метод дуже важливий в концепції Ролза і має сьогодні велику популярність у вирішенні етичних питань, що виходять за межі самого розуміння справедливості. Ролз звертається до ідеї рівноваги рефлексії перш за все для прояснення наших інтуїтивних моральних уявлень про справедливість. "Відповідно до проміжної мети моральної філософії справедливість як чесність є гіпотезою про те, що принципи, які повинні б бути вибрані в початковому положенні, тотожні принципам, які відповідають нашим моральним думкам, і тому ці принципи описують наше відчуття справедливості". Проте таких початкових уявлень недостатньо для того, щоб вони могли стати підставами реальної поведінки або принципами побудови державних інститутів. В описі нашого відчуття справедливості повинно бути допущено, що обдумані судження, без сумніву, можуть бути схильні до дії нерегулярностей і спотворень, не дивлячись на те, що вони робилися при сприятливих обставинах. Коли людина стикається з інтуїтивною апеляцією до свого відчуття справедливості (яке, скажімо, може містити різні розумні і природні припущення), вона може ревізувати свої думки для того, щоб задовольнити принципи, навіть у тому випадку, коли теорія не підходить точно до наявних думок. Вона особливо охоче робить це, коли знаходить пояснення для відхилень, які підривають її довіру до початкових думок, і коли представлена концепція дає думку, яка для неї прийнятна. З погляду моральної теорії якнайкращий розгляд відчуття справедливості людини - це не таке, яке підходить її думкам до перевірки деякої концепції справедливості, а скоріше таке, яке підходить її думкам в рівновазі рефлексії. Як ми бачимо, ця ситуація виходить після того, як людина зважує різні запропоновані концепції і або ревізує свої думки для узгодження з однією з концепцій, або ж повертається до своїх початкових переконань (або відповідної концепції). Отже, суть методу рівноваги рефлексії полягає в тому, що для того, щоб отримати відповіді на питання, що цікавлять людей, потрібно порівнювати етичні думки, принципи і теорії, зокрема не тільки теорії моралі, але і більш загальні соціальні теорії. Все це повинно бути взятим до уваги при аналізі питання про розуміння справедливості. В результаті може бути досягнутий деякий еквілібризм ("рефлективна рівновага") між тим і іншим стосовно рішення даного конкретного питання, але не може бути обґрунтована остаточно істинність тієї або іншої моральної теорії принципу або думки. Отже, очевидне прагнення Ролза у всіх випадках, тобто і у разі загального визначення справедливості, і у разі відповіді на конкретні питання забезпечення справедливості відносно окремих особистостей, уникнути рішення з погляду застосування якого-небудь одного провідного принципу.
   Звернемось до аналізу двох принципів справедливості. Сформулювавши виділені початкові тези дослідження справедливості, Ролз формулює два принципи її розуміння, дві ситуації вибору, що піддаються осмисленню з боку раціонального суб'єкту в природному стані.
   "Перший принцип: кожен повинен мати рівне право відносно найбільш обширної схеми рівних основних свобод, сумісних з подібними схемами свобод для інших. Другий принцип: соціальні і економічні нерівності повинні бути влаштовані так, щоб: а) від них можна було б розумно чекати переваги для всіх і б) доступ до положень (positions) і посад був би відкритий всім". Тут передбачається рівність відносно основних свобод, що визначають результатні положення людини в суспільстві, що задають умови його діяльності, і нерівність відносно можливих результатів цієї діяльності. Розкриваючи суть другого принципу справедливості, Ролз використовує три поняття, що виражають три організаційні принципи, що діють в структурах суспільства: "рівно відкритий", "принцип ефективності", "принцип відмінності". Два останні поняття роз'яснюють, як можна розуміти переваги для всіх. Ролз вважає, що ці принципи можуть отримувати різний вираз в різних історичних умовах.Дедалі широкого вжитку набуває поняття моральної інтуїції, тобто, прагнення людини не є чимось не природним, десь у її підсвідомості це є і має мотивуючі чинники на індивідну адаптацію. Ролз неодноразово звертається до моральної інтуїції. Інтуїтивно, найбільш явна несправедливість системи природної свободи виражається в тому, що розподіл (distributive і shares) знаходиться під впливом абсолютно невідповідних чинників таких довільних з моральної точки зору. Ліберальну рівність робить доступ до положень реальнішим (за рахунок гарантованих державою можливостей освіти, справедливої оплати роботи державних службовців і т.д.). Проте і ця концепція містить істотні недоліки. По-перше, навіть якщо вона усуває вплив соціальних випадковостей, вона все ще дозволяє розподіл багатства і доходів залежно від власного розподілу здібностей і талантів... і цей результат довільний з моральної точки зору... Принцип чесних можливостей може виконуватися лише неповністю, принаймні, до тих пір, поки існує деяка форма сім'ї. Розвиток і вдосконалення природних здібностей залежать від соціальних умов і класових установок. Залежність результатів розподілу від випадкових чинників в концепції природної свободи і в ліберальній рівності складає суть інтуїтивного заперечення проти них.
   Важливим і суперечливим у поглядах Ролза є наступне питання, в якому автор намагається довести природність суспільної нерівності, тобто справедливість принципу відмінності. Він намагається сформулювати його у такому вигляді, який дозволяє підтвердити початкові положення його теорії, тобто визначити можливі соціальні нерівності так, щоб їх теоретично погодилися прийняти все. Згідно принципу відмінності нерівність може бути виправдано тільки в тому випадку, якщо відмінності в очікуваннях постають перевагами репрезентативної людини, що знаходиться в гіршому положенні, і в цьому випадку репрезентативною людиною є некваліфікований робітник. Тобто: якщо в результаті нерівності (необхідного для нормального економічного життя) погіршується положення самого малоімущого класу, доходи повинні бути оподатковані і перерозподілені на користь неімущих в плані соціальної підтримки, створення умов для розвитку малоімущими нових здібностей, що дозволяють включити їх в суспільне виробництво на вигідніших для них і для суспільства умовах. Таким чином, в договорі мають бути зацікавленими всі.
   Демократична концепція, на думку Ролза, допускає поєднання принципу відмінності з принципом ефективності, але лише в тому випадку, якщо ці принципи виконуються повністю у формально незалежному один від одного сенсі. Адже коли перший (тобто принцип відмінності,) повністю виконується, неможливо поліпшити ситуацію для однієї репрезентативної людини без погіршення ситуації для іншого, а саме репрезентативної людини, що найменше досягла успіху, чиї очікування ми повинні максимізувати таким чином, справедливість визначена так, що вона сумісна з ефективністю, принаймні, коли два принципи виконуються повністю. Проте, принцип ефективності, сформульований в негативному сенсі, в сенсі заборони поліпшення положення одних без погіршення положення інших, стосується тільки допущення волюнтаристського перерозподілу доходів. Він не забороняє поліпшення положення всіх за рахунок загального зростання результатів виробництва. Ідея Ролза щодо поєднання принципу відмінності і принципу ефективності полягає в тому, що відмінність необхідно тримати в таких межах, які забезпечують зростання очікувань всіх, але з урахуванням диференціації результатів праці в їх прозорому поданні. Якщо очікування людини не справджуються, то їй дається вичерпне й тактовне пояснення причини. Остання компонента має особливе значення, так як впливає на подальшу діяльність людини в якості стимулу. Вважаю вартим уваги й те, про що неодноразово відбувається обговорення зі студентською аудиторією стосовно феномену справедливості та її проекції на фах освітянина [7].
   Як правило, успіх стає наслідком діяльності, практичного доведення таланту людинаи. Варто зазначити, що талант насправді дається індивіду природою (генетично, або є даром Божим), однак його підтвердження більшою мірою залежить не стільки від подарунку, до якого сама людина не доклала зусиль, а саме від свідомої, цілеспрамованої діяльності. Або, це грамотно спрямовані зусилля у вірному напрямку. Талановита людина - талановита у своїх ділах. Важливо лише вчасно виявити та дати можливість розвинутись таланту. Проте, соціальна активність особи часто спонукається не творчим натхненням чи зрозумілим бажанням розвинути свій талант на радість собі та іншим, а егоїстичними мотивами самоствердження, користуючись далеко не талантом, а часто й іншими засобами. Так було на протязі всієї історії людства, а сьогодні ця проблема стала нагальною як для викладача так і для студента. Якщо такими темпами самореалізація відбуватиметься й надалі, то "заможна посередність" здолає делікатність таланту. Особливо обурює впевнена присутність у науково-освітянській сфері "осіб не за покликанням, а з гаманцем", чи іншими (родинними, товариськими спонуками), які активно посприяли займанню місця, кожна епоха давала історії видатних людей, але одиниці ставали такими дійсно заслужено. Не варто замовчувати й той факт, що відомість виростала на чужому полі, тобто, інтелектуальний здобуток привласнювався особливо наполегливими людьми в науці із явним браком інтелектуальності та інтелігентності. Сприяла цьому відповідна чи своєрідна моральна позиція, яка безперечно, суперечить честі та гідності справжнього науковця. Дійсно, живого прикладу в сучасній науково-освтянській сфері бракує, але він зустрічається у буденній викладацькій практиці і винагородою її активізується цікавість предмету і самого викладача як позитивної особистості, яка для владних осіб часто не бажана у "гармонійно підібраному" колективі. В ньому надійно ховаються недоліки через непрофесійність, проте є моральна підтримка у слабкості, а принципові особи активно виживаються, як зайвий подразник, чи можливо - стимул для переоцінки критеріїв оцінювання? Тут, нажаль, діє поки що принцип: щоб не змінюватись самому, не вдаватись до самокритики, логічніше позбутись "іншої думки", а то й самого працівника. Вважаю, причиною такого слабкого здоров'я особливо у провінційних колах інтелігенції - є невідповідність певних осіб займаній посаді. Можна бути гарним господарем, менеджером, ремісником, але інтелігентність ремісницькою завзятістю не замінюється. Та й навчитись її без природних схильностей неможливо. Причин багато, але результат один - деградація інтелігентності в сучасної інтелігенції. Задля уникнення вульгарних узагальнень зазначу, що такий діагноз стосується не всіх, а насам перед тих, кому владне крісло не муляє совість. Тому моральне хамство іноді часто тримається за посаду, прагне до влади, визнання здобуває вчену ступінь, але від цих "здобутків" сумні враження і не довга пам'ять. Ще одна тінь на уявленні про справедливість - це невідповідність фахової освіти займаній посаді, створення "гастролюючих" Вчених рад по захисту дисертацій, які читає кілька осіб (переважно керівник та рецензенти.), проте вчена ступінь присуджується незважаючи на те, що часто те що подається у потрібних документах не відповідає факту процедури захисту(відсутність відповідних фахівців, і головування на захисті роботи особи зовсім не відповідного фаху, відсутність оголошення про захист із дотриманням терміну і т.д.) Часто здійснюється спонтанний розподіл керівництва науковою роботою (курсовою, дипломною, магістерською). Звісно, коли кафедрою релігієзнавства завідує історик за фахом, розібратись у філософсько-антропологічних питаннях належним чином - можливо? І, як результат - страждає і викладач і студент. Чи це справедливо? то яка ціна совісті, яка сприймає таку "справедливість"? Якщо і надалі буде така перспектива самореалізації інтелігенції (при тому, що і студенти і переважна частина викладацького складу це бачить і толерантно мовчить, щоб не втратити роботу. Не можна вважати наукою переписування чужих ідей на свій манер, навіть привабливе словотворення не набуває сенсу. Прикро, коли науковий пошук псевдо-науковці намагаються вигідно проштовхнути, наче дешеву річ у коштовній оздобі. І це ж очевидно у молодих науковців, які будують свою кар'єру не із пошуку нових живих ідей, а знаходять нові громіздкі терміни під якими приховують ницість думки. Така картина сумно проектується на практичний результат - ні в кого переймати науковий досвід, відсутність цікавості з боку талановитих студентів яким не по кишені така "правда". Тому суб'єктивну композицію" потрібно оновлювати. Під час дискусій на практичних заняттях з етики прийшли до точки зору стосовно того, що, науковець за покликанням - це врівноважена, доброзичлива, скромна але самодостатня особистість, яка знає до чого прагне, проте нікого не агітує і не демонстративно не повчає. Це очевидно для інших зацікавлених подібною ідеєю і без зайвих спонук. Вже сама життєва позиція такої людини-інтелігента постає живим прикладом як для молодшого покоління, якому є у кого повчитись, так і для інших вікових категорій, яким є "що" співставити, "чого" запозичити для власної моральнісної корекції на професійному поприщі. Словом, це особистість, яка відкрита життю, її динамічна самореалізація хоч і не позбавлена похибок (hommini est se errare) і це природньо, саме так, бо помилка щира, і свідомо сприйнята як така актом сумління. Такій людині довіряєш, оскільки щирість, людяність, самокритичність позитивно сприймаються і фіксуються вже на рівні моральної інтуїції. Дійсно, живого прикладу в сучасній науково-освтянській сфері бракує, але він зустрічається у буденній викладацькій практиці і винагородою її активізується цікавість до "твого предмету" і самого викладача як позитивної особистості.
   Підсумовуючи сказане, зазначу, що терпіння до непрофесійності на будь-якому рівні, і в першу чергу - науково освітньому не повинно бути. Справедливо тоді, коли є професійна відповідність, яка зрозуміла для всіх причетних до відповідної професійної галузі. Тому відновити право влади інтелігенції, а не "ремісництва" у цій сфері вважаю необхідним, адже від якості і належного рівня освіти залежить майбутнє нації.

1. Аболина Т.Г. Исторические судьбы нравственности. - Киев, 1992. - С.5-12.
2. Лихачев Д. Прошлое - будущему. - Л.: Наука, 1985.- С.565-574.
3. Хрипко С.А. Етика науки як прблема ціннісної свідомості і освітньої відповідальності (в контексті рефлексії Д.ЛІхачова) // Науковий часопис національного педагогічного університету імені М.П.Дра-гоманова. - Сер. №7, Вип. 13 (26). - С.232-239.
4. Там само.
5. Там само. 6. Джон Ролз. Теория справедливости. - Новосибирск, 1995. - С.22-81. 7. Там само.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com