www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Проблема визначення предмета філософії права в умовах міждисциплінарного характеру науки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Проблема визначення предмета філософії права в умовах міждисциплінарного характеру науки

В.Є. Дзівідзінський, асп.

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТА ФІЛОСОФІЇ ПРАВА В УМОВАХ МІЖДИСЦИПЛІНАРНОГО ХАРАКТЕРУ НАУКИ

   В статті описані причини, які вплинули на сучасний стан розвитку науки філософії права, та складність її становлення на межі двох дисциплін.

   In article are described the reasons which have affected a modern condition of development of a science of philosophy of law, and complexity of its formation on the verge of two disciplines.

   He дивлячись на те, що філософія права має довгу і багату історію, сам термін "філософія права" виник порівняно пізно, в кінці XVIII століття.Спочатку термін "філософія права" з'явився в юридичній науці. Його автором був німецький юрист Р. Гуго, який користувався ним для коротшого позначення "філософії позитивного права".
   Становлячи частину філософії взагалі, філософія права, не повинна відрізнятися від цілого ні по своїх завданнях, ні по своїх методах. Відмінність її не якісна, а тільки кількісна: серед юридичних наук філософія права покликана грати в мініатюрі ту ж роль, яка випала на частку філософії у відношенні всього людського знання.
   Однак на філософію права вплинула одна стороння, але немаловажна обставина, - це історичне роз'єднання між філософією права й правознавством. В той час як юристи займалися винятково тлумаченням і систематизуванням норм позитивного права, філософія права розроблялася особами, мало причетними до правознавства. Одні вивчали право, як воно є, не задаючись думкою про те, яким воно повинне б бути й навіть чи може воно бути іншим, а філософи створювали ідеальне право, не знаючи, що воно таке і яке воно в дійсності. Ця роз'єднаність триває, на жаль, і донині. У Німеччині, країні, що має повну підставу пишатися своєю філософією, найвидатніші філософи, що дивують просторістю своїх пізнань в області наук, як, наприклад, Вундт, зовсім ігнорують правознавство, що, у його сучасному вигляді, дійсно мало здатне дати матеріал для філософії.
   Надовго прикувавши себе добровільно до римського права, у якому готові були бачити ідеал права, юристи, тільки недавно почали усвідомлювати необхідність філософського висвітлення в їхніх роботах.
   В результаті вийшла крайня однобічність філософії права в постановці завдання, незначна корисність для правознавства й повна роз'єднаність між філософією права й окремими юридичними науками у розробці основних питань правового порядку.
   І дотепер філософії права прагнуть відвести область дослідження, далеку якій-небудь юридичній науці. Таку спеціальну область повинна скласти теорія пізнання права, що досліджує питання не про те, що таке право, а про те, як ми його розуміємо і як вивчаємо [1].
   Але філософія права, як і взагалі філософія, не може, не втративши свого філософського характеру, стати спеціальною наукою, начебто карного або цивільного правознавства. Сама теорія пізнання права, досліджуючи умови пізнання нами норм права, може скласти одне з питань філософії права, але не весь її зміст.
   Довгий час філософія права ототожнювалася із природним правом, що ставить своєю задачею апріорну побудову ідеального правового порядку.
   Спочатку висувається природне право з незмінним змістом. Представники цього філософського напрямку вірять в існування абсолютного, вічного й загального правового порядку, що може бути осягнуте і розкрите тільки аргіогі.
   Відповідно до цієї точки зору створюється дуалізм права: з одного боку, позитивне право, що історично склалося, з іншого боку - природне право, що осягається розумом. Так як це величини різних вимірів, то правом може бути визнано тільки одне з них. Представники розглянутого філософського напрямку не замислюються й заперечують правовий характер за тими нормами позитивного права, які суперечать положенням природного права. Але заперечення дійсності не є рішення наукового питання. Таке ігнорування досвідченого матеріалу позбавляє філософію можливості з'ясувати сутність права, як явища дійсного соціального життя [2].
   Тому така філософія права може займатися винятково створенням ідеального порядку. Однак, створюючи цей порядок аргіогі, філософи цього напрямку приречені робити побудови шляхом чисто логічним, у вигляді розвитку з якої-небудь прийнятої ідеї. Це зовсім роз'єднує правовий ідеал із запитами дійсного життя, що будується під впливом інтересів, що поступово з'являються в сучасному світі. Абсолютність, вічність і загальність природного права стоять у різкому протиріччі з відносністю, мінливістю й розмаїтістю позитивного права не тільки в його історично сформованих формах, але й в ідеальних уявленнях різних суспільств. Самі ідеали, створювані філософами аргіогі, по дивній випадковості, нагадують середовище, близьке тому або іншому мислителеві. Значення таких ідеальних побудов визначається історичним моментом. В час змін суспільного настрою, напередодні великих соціальних переворотів, ці ідеали сильніше підкреслюють незадовільність сформованого порядку і вірою в абсолютний ідеал підтримують енергію боротьби. Зате в реакційну епоху проповідь про природжені права, що зневажають щодня в дійсному житті, здатна нагнати тільки тугу й розпач [3].
   Зазначений напрямок має шкідливий вплив на сучасну практику, на законодавчу політику й на науку. Під впливом природного права особи, що застосовують норми позитивного права, проявляють схильність до тлумачення, найбільш відповідним абсолютним ідеалам, чим порушується початок законності - цей наріжний камінь правового порядку. На сьогодні природне право зазначеного напрямку, на мою думку, вже не може служити дороговказом для законодавця. Замість відповіді на запити, що назріли тепер, у даній ситуації, йому пропонуються загальні, але малозмістовні формули.
   Ігноруючи зовсім позитивне право, філософія права розглянутого напрямку пориває всякий зв'язок з юридичними науками, що вивчають історично сформоване право. Навряд чи можна визнати природним такий порядок речей, коли явища того самого роду становлять предмет різних дисциплін, один з одним не сполучених, коли одна досліджує дійсність, інша будує ідеал незалежно від першої й, обманюючи саме себе, приймає ідеал за дійсність.
   Природне право, що знову відроджується протягом останнього століття, під впливом ударів, нанесених старому напрямку історизмом XIX століття, змінило трохи завдання філософії права. Тепер висувається природне право зі зміненим змістом. Заперечується можливість ідеального правового порядку, яке було б придатне для всякого часу й місця. Але в побудові ідеалу, пристосованого до даного середовища, зберігається апріорний метод.
   Для мене особисто залишається не до кінця зрозуміло, чому новий напрямок філософії права виступає під ім'ям природного права. Представники нового напрямку не вірять в існування ідеального права поряд з позитивним правом. Вони бажають піддати моральній оцінці історично сформоване право й виробити основи для майбутнього порядку. Але при такій постановці питання природне право губить юридичний відтінок і йде в область етики. Якщо це моральність, то це не право. Так само не доречна вказівка на природність передбачуваного права. Філософи минулих часів вірили в незмінність ідеального права, написаного самою природою. Але сучасний напрямок наполягає на мінливості ідеалів, а разом з тим зникає можливість надати будь-якому ідеалу значення природного.
   Новий напрямок філософії права, що виступає під прапором відродженого природного права, сходиться зі старим в одному, досить важливому, пункті: в апріорності побудови ідеалу. Але суб'єктивний ідеал, відірваний від ґрунту дійсності, як дивовижна мрія, здатний зачарувати окремі розуми, захопити на час силою свого настрою, але не переконати, не створити міцну основу для діяльності державної влади, не проникнути у масову свідомість. Тільки ідеал, побудований на ґрунті досвідченого вивчення факторів суспільного розвитку, може розраховувати на те, що він не залишиться в кабінеті філософа, що його вигадав, на зразок багатьох інших, а отримає втілення в дійсному житті. Нова філософія права запозичила ідею про мінливість правового ідеалу від позитивізму, що добув її шляхом дослідження. Якщо ідеал будується розумом, а в той же час приймається до уваги крайня розмаїтість ідеалів протягом тривалого часу, то чи не є це вплив досвіду на розум? Правда, нова філософія права не заперечує значення досвіду, але не вказує, і не може вказати, яку роль повинен грати досвід при апріорній побудові ідеалу [4].
   У всякому разі, і старий і новий напрямок природного права односторонньо обмежують завдання філософії права постановкою ідеалу й ігнорують дослідження позитивного права в його основних моментах. Тим часом, тільки проникнувши в сутність права, як реального явища, можна наважитися на користування цим засобом для побудови ідеального порядку.
   Тут також зауважується двояка постановка завдання. Одні бажали б додати філософії права характер теорії позитивного права.
   На підставі історичного матеріалу, філософія права повинна з'ясувати, що таке взагалі право, незалежно від мінливості його змісту, що таке держава поза розмаїтістю форм її існування, які джерела права, які методи розробки норм права. Все це, безсумнівно, надзвичайно важливі питання, які не можуть бути вирішені тією або іншою спеціальною юридичною наукою, але можуть бути з'ясовані тільки філософськи, поза тим матеріалом, що зв'язує кожну окрему галузь правознавства. Добуті формальні поняття повинні скласти фундамент правознавства. Але обмежитися такою теоретичною роботою неможливо там, де предметом вивчення є не зовнішня природа, а здобутки людської волі, особливо в правознавстві, що має справу із законодавчим апаратом, за допомогою якого вплив на суспільне середовище найбільш реальний й найбільш спокусливий. Неможливо втриматися, щоб не зробити спроби самому визначити мету й вказати засіб. Звідси виникає, що теоретична робота над вивченням права необхідно доповнюється творчим прагненням [5].
   Якщо філософія права, як і взагалі філософія, повинна стояти в найближчому зв'язку зі спеціальними науками, то вона не вправі ухилятися від завдань, які ставлять собі окремі галузі правознавства. Якщо державна наука, у своїй сучасній постановці, обмежується вивченням теоретичної сторони, то карне або фінансове правознавство давно виробили й підтримують інтерес до питань політики карної й фінансової. Цивільне правознавство, що довго втримувалося винятково на теоретичному ґрунті, нарешті, усвідомило свою помилку й посилено намагається надолужити загублений час.
   Зовсім інше прагнення тих, хто думає, що наука, а отже й філософія, може зупинятися тільки на тому, що є, а не на тому, чому варто було б бути. Все це полягає в бажанні злити філософію права із соціологією. Право може бути досліджуване тільки разом з іншими сторонами соціального життя, і лише встановлені таким шляхом закони розвитку й існування суспільних явищ можуть скласти завдання філософії права, як частини цілого. Тут відкривається можливість, не притаманна формальній теорії права, розкриття, у віддаленій перспективі, не тільки того, що було і є, але також і передбачення того, що повинне бути [6].
   З такою постановкою наукового завдання філософія права губить своє існування, зливаючись із соціологією. Соціологічної філософії права не може бути, тому що соціологія вивчає різні сторони громадського життя в їх взаємодії. Будь-яка спроба вивчати соціологічно якусь одну сторону, наприклад право, є порушенням методів соціології. Це не перетворення філософії права, а просто її скасування.
   Із включенням філософії права в соціологію втрачається можливість об'єднання знання, що міститься в спеціальних юридичних науках. Останні розгалужено вивчають норми права в їх взаємному логічному зв'язку, тоді як соціологія вивчає право в його зв'язку з іншими сторонами соціального життя. Філософське завдання об'єднання знання залишиться для правознавства нездійсненим.
   Соціологія, встановлюючи закони розвитку громадського життя, вказуючи на поступову зміну форм життя, вважає себе здатною окреслити те, що повинне бути на місці існуючого нині. Але її вказівка стосується тільки причинної послідовності, а не бажаної. Вона відзначає те, що повинне наступити в силу законів розвитку, хоча картина, що розгортається, може і не відповідати ідеальним уявленням. Але в розвитку права воля людини відіграє велику роль фактора, що у ланцюзі причин обов'язково має бути врахований, тому що це зробила історична школа. Сила волі здатна прискорити настання моменту, не достатньо реального в тумані майбутнього, і, навпаки, та сама воля здатна загальмувати або відхилити в бік намічений рух. Вища сила волі виражається в прагненні отримати силу, необхідну для її здійснення. Все це абсолютно не притаманне соціології.
   В дійсності філософія права повинна ставити своєю метою те ж, що ставлять й окремі юридичні науки: право, як воно є, і право, яким воно повинне бути. Якщо в історії права вивчають те, що вже не право, чому не вивчати того, що ще не право? Філософія права повинна об'єднати в одне загальне уявлення всі ті поняття й прагнення, які з'являються і виникають в окремих областях правознавства.
   Теоретичне завдання філософії права полягає в критичному дослідженні всіх тих головних понять, які лежать в основі юридичних наук і які приймаються цими науками переважно догматично. Це поняття про право, його утворення і форми, про закон і легітимність, про державу й державну владу, про юридичне відношення, про договір, про злочин і покарання, про застосування норм права, про методи його наукової розробки й деякі інші. Опрацьований філософією права матеріал отримується з науки про право, а не ззовні [7].
   Хоча зазначені поняття лежать у основі кожної юридичної науки, але оперування ними відбувається без всякої критики. Окремі науки досліджують іноді певні питання, але без взаємного зв'язку. Так поняттям про право користуються всі юридичні науки, але критичному дослідженню піддається воно чомусь переважно в цивільному правознавстві. Тільки державна наука досліджує поняття про державу, хоча догматично його приймають всі інші правові науки. Вчення про покарання становить виняткове надбання карного правознавства, хоча воно перебуває в найтіснішому зв'язку з питанням про сутність права. І немає науки, яка б об'єднала всі ці поняття й піддала їх спільній критиці. Такої науки немає й бути не може, тому що ця справа не спеціальної науки, а філософії права. І філософія права повинна взяти на себе це завдання.
   Філософія права у своїй теоретичній частині повинна проводити дослідження з формальної точки зору, вивчати юридичні поняття незалежно від того різноманітного змісту, що задається умовами часу й місця. Вона завжди бере до уваги позитивне право. Вона не повинна створювати нового змісту вищим юридичним поняттям, їй варто обмежити своє завдання визначенням природи, встановленням відмінних ознак тих явищ громадського життя, які носили й носять у різний час й у різних народів назву права, держави, злочину й т.д. Без таких формальних понять, встановлених філософією права, догма окремих юридичних наук буде завжди страждати неточністю висновків. Тільки за допомогою формального поняття можливо вирішувати суперечливу позицію, чи становить даний випадок виключно юридичне питання чи ні, і де юридична сторона межує з іншими. Тільки при формальному шляху філософії права можлива історія права й порівняльне правознавство. Визнаючи право, як забезпечення свободи особи й рівності, можна починати історію французького права тільки із часу першої революції, тому що весь старий режим був запереченням даного визначення права. З цього погляду цього ж визначення, що заперечує нерозумні й аморальні закони та характер права, варто було б визнати, що рабства, як юридичного інституту, ніколи не існувало. Таке ж питання може виникнути під час обговорення моменту введення конституції: чи виникає при цьому вперше нова держава, як це повинне б бути з погляду філософії, що з'єднує поняття про державу тільки із загальною волею, або ж при цьому відбувається тільки зміна в організації верховної влади, як відповість на це формальна точка зору [8].
   Практичне завдання філософії права полягає в побудові ідеалу правового порядку в його цілісності. Знаючи, як варто обходитись з таким соціальним засобом, яким є право, дивлячись на громадське життя з філософської висоти, розуміючи взаємне співвідношення різних сторін громадського життя, господарська, моральна, релігійної, філософія права покликана до того, щоб збуджувати прагнення й вказувати шлях до поліпшення умов співжиття, наскільки вони залежать від права. І тут філософія права повинна бути в самому тісному зв'язку з окремими юридичними науками, які в цей час, кожна окремо, у повному невіданні того, що діється в іншій галузі, створюють положення правової політики, що не випливають із якого-небудь загального початку, і не об'єднані між собою, тим самим викликаючи колізії. Карне правознавство дає інформацію про цілі покарання і про засоби боротьби зі злочинністю, фінансова наука розробляє питання про найбільш справедливе оподаткування, адміністративне право пропонує принцип сприяння окремим особам у забезпеченні добробуту і стабільності, цивільне правознавство вважає за необхідне надавати допомогу найслабшій верстві. Все це відголос чогось цілого, котре проявляється в невизначеному майбутньому. Поєднання всього цього в одне чітке уявлення є справою філософії права [9].
   Таким чином, завдання філософії права двояке: теоретичне й практичне. Воно повинне досліджувати всі ті поняття, які лежать в основі окремих юридичних наук, і виробити за допомогою цих понять на ґрунті історичного досвіду загальний ідеал правового порядку. Окремі юридичні науки будуть користуватися догмальними встановленими філософією теоретичними поняттями, а в політиці займуться питанням про втілення цих норм, кожна у своїй області, ідеалу, написаного філософією права. Тоді відновиться загальне уявлення про правовий порядок, як про щось ціле, що нині зовсім випадає з уваги, внаслідок вивчення права розгалужено. Тоді встановиться правильне співвідношення між філософією права й окремими юридичними науками, а тим часом між останніми немає ні зв'язку, ні єдності в постановці завдань, у методології, у принципах.
   З усього сказаного з'ясовується також відношення філософії права до загальної філософії. Це, насамперед, відношення частини до цілого, від якого вона не може відрізнятися, власне кажучи. Проблеми філософії права для з'ясування своєї сутності вимагають твердого теоретичного ґрунту, що може дати тільки філософія. З іншого боку, філософія, зайнята створенням загального світогляду на підставі висновків окремих наук, і ще не в змозі, при сучасному розвитку знання, вступати в безпосереднє зіткнення з кожною наукою. Філософія є в цьому випадку посередницею. Це як би міст, перекинутий від філософії до правознавства, по якому частково провозиться оброблений юридичний матеріал для того, щоб потім повернути його з тієї сторони цілком обробленим за допомогою таких знарядь, якими правознавство не володіє.

1. Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права (по изданию 1914 г.). - М.: Фирма Спарк, 1994. - С.1-20.
2. Там само. - С.21-23.
3. Жоль К.К. Философия и социология права: Учебное пособие. - К.: Юринком Ин-тер, 2000. - С.105.
4. Котельников А. Преподавание философии права (Набл., 1893, июнь). - С.28-30.
5. Литвинов А.Н. Философия права Новгородцева П.И.: осмысление права и государства в контексте общественного идеала. - М.: ЮНИТИ, 1986. - С.56-59.
6. Русская философия права: Антология. - 2-е изд., доп. - СПб.: Алетейя, 1999. - С.15.
7. Редкий П.Г. История философии права. - М., 1995. - Т. I. - С.350-352.
8. Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права (по изданию 1914 г.).- М.: Фирма Спарк, 1994. - С.23-24.
9. Там само. - С.16-24.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com