www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Філософське розуміння біологічних засад феномену емпатії
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Філософське розуміння біологічних засад феномену емпатії

Г.С. Бояндіна, асп.

ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ БІОЛОГІЧНИХ ЗАСАД ФЕНОМЕНУ ЕМПАТІЇ

   У статті розглядається розуміння біологічних засад феномену емпатії. Аналізується роботи Фрітца Байтхаупта "Культури емпатії" та Джакомо Різзолатті "Емпатія та дзеркальні нейрони". Я спираюся як на новітні дослідження мозку, так і на філософію. Особливе місце відводиться "наративу" для розуміння емпатії.

   This article touches upon the transformation of the biological background empathies phenomena from the philosophical point of view. The author analysis the works of Fritz Breithaupt "The culture of empathy" and Giacomo Rizzoiatti "Empathy and mirror neurons ". We depend upon new brain research and philosophy. The most important point for empathic understanding is narrative.

   Як психологічне явище емпатія відома ще з античних часів. У давньогрецькій філософії реакцію на страждання інших людей називали поняттям "емпатія" від грецького ттбЮос; "глибоке, сильне почуття" та ф "спрямований усередину", тобто "почувати в", "вчуватися". Під "емпатією" розуміється здатність зануритися в внутрішній світ іншої людини, здатність переживати її відчуття, переживання. Питання, чи здатна людина до співчуття та емпатії, хвилює не одне покоління мислителів, науковців, філософів.
   Наприкінці XVII на початку XVIII столітті в концепціях А.Шафтсбері, Ф. Гатченсона емпатія вживається в якості міжособистісної прихильності, що мало психологічний характер. Грецьке слово, в якості прикметника, стосується людини, яка піддається впливу тих самих почуттів. При цьому головну роль відіграють так звані біологічно-вегетативні функції, наприклад, коли ми починаємо позіхати, самі того не бажаючи, дивлячись на позіхаючу людину, що є улюбленою ілюстрацією феномену емпатії в творі Аристотеля "Фізика". Представники шотландського просвітництва (А.Сміт та Д. Юм) побудували на принципі симпатії свої етичні вчення [1].
   На початку початку XX ст. емпатія стає центральним об'єктом дослідження психології. Т. Ліпс формує свою теорію "вчування" (Einfuehlungslehre). В філософії грандіозний внесок в дослідження симпатії (емпатії) робить М. Шелер, розкриваючи принцип симпатії (емпатії) з феноменологічної точки зору.Але яким чином цей механізм працює на соматичному рівні, для науковців протягом довгого часу було загадкою. Напри кінці XX ст. емпатія стає об'єктом дослідження когнітивних наук. До когнітивних наук при цьому зараховують психологію, антропологію, нейрона-уки. Когнітивні науки дають нам не тільки дивовижні дані про механізми дії емпатії, але також показують, що люди інакше не можуть, як один одному співчувати. Нові відкриття когнітивних наук проливають світло на розуміння принципу функціонування "емпатії".
   Так, у 1996 році італійські вчені Джакомо Різоллаті, Вітторіо Галезе та Леонардо Фоггасі в Пермському університеті, в Італії, вперше виявили та описали наявність у структурах головного мозку людини і тварин групи нейронів, названих в подальшому "дзеркальними нейронами". Вони допомагають одній істоті стимулювати певний стан іншої. Це відкриття було сенсацією не тільки для нейронної біології. З появою знань про дзеркальні нейрони з'явилася можливість пояснити за допомогою нейронної біології природу порозуміння між людьми і те, як можливо розпізнати наміри інших. На основі знань про наявність дзеркальних нейронів можна припустити такі два твердження. По-перше, можна відчувати те саме, що відчуває інший, і, по-друге, можна зрозуміти, чому ми відчуваємо саме те, що відчуває інший, чому ми здатні ніби поставити себе на місце іншого. Завдяки цьому стверджується, що саме активність дзеркальних нейронів відіграє ключову роль у здатності до емпатії.
   До цього часу не було зроблено систематичних соціально-наукових та філософських висновків стосовно відкриття дзеркальних нейронів. На мою думку, цю прогалину можна частково ліквідувати завдяки книзі Фрітца Брайтхаупта "Культура емпатії". Автор цієї праці професійно займається вивченням теорії комунікації. З відкриттям дзеркальних нейронів був віднайдений біологічний базис для пояснення інтерсуб'єктивності, складовою якої є емпатія. Що собою являє емпатія та що вона забезпечує? Фрітц Брайхаут спирається не тільки на дослідження когнітивних наук та нейронної біології останніх десятиліть, але також і на літературу та філософію, які століттями розмірковували, що собою являють емпатія та співчуття. Для того, щоб розвести та описати різні культури емпатії, автор здійснює опис світових культурних практик, завдяки яким формується палітра "культур емпатії".
   Поняття культура розглядається ним у вузькому розумінні як збірне поняття рутинних відносин, які не є універсальними, але при цьому охоплюють велику кількість індивідів. Взаємопорозуміння індивідів, які належать одній культурі, не обов'язкове.
   Когнітивні науки дають нам не тільки дивовижні дані про механізми дії емпатії, але також показують, що люди не можуть по-іншому жити, як не співчуваючи один одному. Людина як соціальна істота живе в світі наповненому емпатичних подразників, і хоче вона цього чи ні, але вона змушена сприймати перспективу іншого. В німецькій мові поняття емпатія означає, в першу чергу, злиття з об'єктом емпатії, ідентифікацію з його переживанням (Einfuhlen) в тому значенні, що людина переймає перспективу іншого та завдяки цьому ніби бере участь у відчуттях іншого (Teilhaben-am-Gefuhl-des-Anderen).
   Нам завжди здається, що ми розуміємо іншого, що ми здатні йому співчувати. При цьому ми усвідомлюємо, що ми можемо помилятися. Чи забезпечує таке розуміння процес "занурення в шкіру іншого"?
   Розповсюдженою думкою як філософів, так і науковців є погляд, що запорукою емпатії є подібність, схожість людей. Остання повинна сприяти тому, щоб ми могли зануритися у відчуття інших, а також досить легко ніби поділяти ці відчуття і відчувати те ж саме. На основі перевтілених "ідей", які ми сприймаємо через зовнішній прояв в іншій людині, в нас виникають аналогічні враження. Останні настільки принципово подібні нашим відчуттям, що вони сприймаються нами як рівнозначні емоції. Роль подібності є переоціненою. Людина володіє безмежною фантазією, за допомогою якої ми, очевидно, маємо здатність емпатично занурюватися в усіх, хто нас оточує, не задумуючись, в чому наша відмінність. Коли ми проводимо аналогію, спираючись на подібність, це призводить до багатьох помилок. Так, наприклад, миша належить до класу ссавців, як і людина, але це ні в якому разі не означає, що людина може знати, що значить бути мишею, уявити себе на місці миші. Подібне помилкове судження важливе, оскільки воно показує, що є завжди сфера, яку дві істоти не поділяють, в якій вони не подібні.
   Емпатія прирівнюється також до емоціонального зараження, тобто до неусвідомленої, мимовільної схильності людей переймати стан іншого. За умови емоційного зараження процес переймання емоційного стану від однієї особи до іншої відбувається передусім на несвідомому рівні та заснований на помилковому розумінні подібності. Сфера свідомості під час емоційного зараження різко звужується, людина не здатна мислити критично та просто сліпо переймає перспективу іншої людини.
   Ми також відрізняємося в своїй поведінці та звичках, а це означає, що запорукою емпатії є обмеження подібності. Таким чином, можна припустити, що існує процес формування відмінностей, що є запорукою емпатії. Відмінність лише в одному пункті вже є запорукою емпатії. Брайтхаупт проводить розрізнення між "точною" та "суб'єктивною" емпатією. Під точною емпатією він розуміє точне та конкретне розуміння іншого в тій ситуації в якій він перебуває, тоді як суб'єктивна емпатія являє собою спектр емпатичних ефектів, які ведуть до того, що спостерігач уявляє, що інший відчуває.
   Якщо виходити з тези, що ми живемо в світі наповненому емпатичними подразниками, в соціумі, де ми нікуди один від одного не подінемось, ми кожну хвилину опиняємося під загрозою несвідомо перейняти стан та перспективу осіб, які нас оточують. Але при цьому ми констатуємо, що навіть якщо ми піддаємося емоційному зараженню, кожен з нас лишається особистістю, ми запобігаємо повному поринанню в іншого, що могло б спричинити втрату власної індивідуальності, злиття з іншим. Це означає, що існують певні регуляторні функції, певні фільтри, що можуть вмикати або вимикати дію емпатії, блокувати і регулювати її.
   Особливо зацікавлює теза про те, що емпатія заснована на емоційному зараженні сама ж забезпечує і захист від останнього. Так, приматолог Франс де Ваал і його колеги проводили дослідження на мавпах. Головна гіпотеза, що виробилася в процесі дослідження, припускає сприйняття інших та власні дії, як такі, що розкриваються, схоплюються, стають зрозумілими завдяки подібним механізмам, що відбуваються в мозку. В цій концепції потрібно підкреслити гіпотезу де Ваала, що подібність (Ahnlichkeit), а саме "емоційне зараження", у приматів в процесі їх життя контролюється та обмежується. "Коли причина збудження розпізнана чи зрозуміла, заражений може дію цієї причини нейтралізувати та як таку застосувати для того, щоб зрозуміти іншого" [2].
   В головному мозку людини існують схеми-результат переробки самого ж мозку, так звані представлення (Re-Prasentationen), які є причиною тих самих збудників (емоцій, когнітивної діяльності). Спостерігач реагує на емоційну поведінку іншого автоматично через імітацію жестів та способів вираження. Імітація в свою чергу викликає ефект виникнення подібного емоційного та когнітивного збудження, що знову приводить до відповідних вчинків. Спостерігач реагує на емоційну поведінку іншого автоматично через імітацію жестів та способів вираження. Імітація в свою чергу стає причиною ефекту, коли виникають подібні емоційні та когнітивні збудження, що знову призводить до відповідних вчинків. Виходячи з спонтанного перенесення збуджень (Еггедипдеп) від одного індивіда до іншого можливо, що в процесі індивідуального розвитку це призведе до того, що емоційне зараження усвідомлюється за допомогою афектів та емоцій. При цьому стає зрозумілим, що єдиною причиною виникнення емоційного зараження є тільки існування іншого. Подібна рефлексія приводить до того, що індивід усвідомлює емоції іншого індивіда як такі, що не належать йому, та таким чином проводить границю між собою та іншим.Але потрібно зауважити, що в концепції де Ваала дуже мало згадано про механізм, який здійснює розрізнення між Я та Іншим. Ми схильні думати, що дане розрізнення в рамках цієї концепції стає можливим за допомогою емоційного зараження. Але яким чином відбувається розрізнення сказано дуже мало.
   В цьому сенсі наступна концепція, яка заснована на відкритті вище згаданих дзеркальних нейронів, є більш послідовною та обґрунтованою, оскільки вона заснована на тілесному наслідуванні іншого. У статті, що була опублікована Джокомо Різзолаті та його колегами, "Премоторна кора і розпізнавання моторних дій" вперше було описано дію дзеркальних нейронів. В результаті проведених експериментів на макаках, яким було вживлено електроди в премоторну кору головного мозку, яка відповідає за планування рухів, було виявлено, що дзеркальні нейрони активізуються не лише при виконанні мавпою певних дій, але й і тоді, коли тварина просто бачить, як хтось інший виконує аналогічну дію. Оскільки нейрони відображали дії, які мавпа спостерігала, неврологи назвали їх дзеркальними нейронами.
   Більш пізніші експерименти підтвердили існування "дзеркальних нейронів" у людей. Ці дослідження підтвердили, що людина має в своєму розпорядженні дзеркальні нейрони. Вони більш розвинені, оскільки вони здатні активізуватися без існування об'єкту дії, безпосередньо даного в ситуації. Як і в мавпи, у людини існує так званий домовний "Словник актів", в якому закладені інтенції та значення дій. Таким чином, все спонукає до висновку, що дзеркальні нейрони діють автоматично і, можливо, є основою та запорукою емпатії. Вітторіо Галезе вважає, що коли ми взаємодіємо з іншими, то робимо більше, ніж просто спостерігаємо поведінку іншої людини. Ми створюємо внутрішній стан людини всередині себе.
   Численні експерименти довели, що одним з критеріїв активізації дзеркальних нейронів є передбачуваність акту дії.Вважається, що дзеркальні нейрони відповідають за побудову моделей дій та подій, що спостерігаються, та становлять нейронну основу передбачуваності дії. Феномен дзеркальних нейронів дозволяє пояснити такі явища, як розуміння емоцій і почуттів інших, здатність до співпереживання і співчуття.
   Марко Іакобоні є фахівцем в нейронауці та належить до провідних дослідників дзеркальних нейронів. Вчений впевнений, що отримані результаті свідчать про можливість дзеркальних нейронів представляти важливу нейронну основу процесу емпатії. Оскільки дзеркальні нейрони знаходяться в області мозку, вони вперше починають розвиватися після народження. Так, часові асоціації певної діяльності або спостереження іншого ведуть до формування дзеркальних нейронів. Наприклад, коли мати посміхається у відповідь на посмішку своєї дитини і це повторюється декілька раз, на основі цієї імітативної поведінки, мозок дитини пов'язує асоціативно потрібний моторний процес та вигляд обличчя, що посміхається. В результаті, у дитини формуються дзеркальні нейрони, що відповідають за посмішку.
   З одного боку, таке походження дзеркальних нейронів унаочнює той факт, що центральні дії та первинні відчуття інтерсуб'єктивно за допомогою дзеркальних нейронів закодовані. З іншого боку, подібне індивідуальне походження робить можливим припущення, що саме воно є причиною культурних та індивідуальних розрізнень. Але ми задаємо питання, що трапляється з культурними відчуттями, які були витіснені та які дуже рідко можна помітити, хоча й встановлено, що дзеркальні нейрони реагують з різним ступенем активності на дії представників своєї культури та людей іншої національності та виховання. Вчені з Каліфорнійського університету у Лос-Анджелесі провели низку експериментів, метою яких було визначення реакції дзеркальних нейронів на дії представників своєї і чужої культури. Виявилося, що активність дзеркальних нейронів при взаємодії людей з одної культури є набагато вищою порівняно з активністю при спілкуванні індивідів з різних культурних середовищ.
   Але не кожна активність дзеркальних нейронів відображає дію співпереживання, співвідчуття та взаєморозуміння, їх значення не потрібно недооцінювати або, навпаки, переоцінювати. Результати дослідження дзеркальних нейронів становлять соматичну основу для наслідування простих цілеспрямованих дій, але при цьому в будь-якому випадку виключаються складні дії та складно підпорядковані когнітивні процеси. Зазначаючи вищезгадане, потрібно також підкреслити, що дзеркальні нейрони формуються на принципі подібності. Як ми вже зазначали, подібність відіграє важливу роль в процесі емпатії, але вона, на наш погляд, не може виступати повною запорукою емпатії, адже люди в багатьох аспектах схожі один на одного. Потрібно віднайти вагомішу підставу, яка була б відправним пунктом для формування емпатії. Саме тому ми повинні також осягнути та зрозуміти значення відмінності (Nicht-Anlichkeit).
   Значення відмінності відображає експеримент, який має назву "задача на розуміння хибності власних переконань" (False-Belief-Aufgabe). Дітям показали коробку з-під цукерок та при цьому питали в дітей, що знаходиться в коробці. Відповідь була очевидною - всередині знаходяться цукерки. Насправді, діти знаходили олівці всередині коробки. Наступним завданням було відповісти на питання, що б припустила інша людина, яка не знає, що перебуває всередині коробки. П'ятирічні діти успішно справилися з цим завданням, однак трирічні на друге питання відповідали, що інша людина відповість, що всередині знаходяться олівці.Подібний експеримент є характерним для теорії розумової здатності (Theory of Mind). Це теорія, що застосовується в психологічних та когнітивних науках для пояснення здатності усвідомлювати психічний стан себе та іншого суб'єкта, тобто розуміти наміри та бажання себе та іншого. Ми сприймаємо іншого інтенційно та при цьому усвідомлюємо, що наш власний психічний стан не тотожній психічному стану іншого. Передбачення останнього дозволяє нам передбачати поведінку іншого.
   Пояснення цього феномена є очевидним: спостерігач переймає перспективу "іншого", входить в його становище та спостерігає ситуацію очима іншого. В рамках теорії розумової здатності виділяють також дві теорії, які намагаються пояснити механізм емпатичного розуміння іншого.
   В межах цієї теорії експеримент щодо розуміння хибності власних переконань можна інтерпретувати по-різному. Я можу перейняти перспективу іншого та ніби дивитися його очима, або я володію певним знанням про іншого та можу прорахувати, як він буде діяти. Таким чином, в рамках Theory of Mind виділяють дві теорії. Це теорія наслідування (Simulation Theory), яка говорить, що ми можемо усвідомлювати свій власний психічний стан та робити висновки про стан інших людей за допомогою наслідування. Тоді в задачі на розуміння хибності власних переконань дитина може передбачати поведінку іншого, уявляючи, що вона сама б робила на місці іншого. Другий напрямок, теорія теорій (Theory theory), в свою чергу, відштовхується від загального повсякденного знання, завдяки якому відбувається передбачення та пояснення іншого. Ми розуміємо іншого, завдяки існування спільного життєвого досвіду.
   Брайтхаупт стверджує, що обидві теорії по-своєму праві та пропонує компромісний варіант. Схоже, що існує платформа для спільного сприйняття, ще до поділу на суб'єкти. Так Віттторіо Галлезе констатує зв'язок "інтерсуб'єктивної різноманітності" (intersubjektive Man-пі gfaltigkeit), а саме розподіленого простору уваги (Auf-merksamkeitsraum), в якій беруть участь як спостерігач, так і діюча особа за допомогою дзеркальних нейронів.В цій ситуації ми всі є однаковими. Ця здатність перенестися (hineinzuversetzen) в ситуацію іншого, а саме бачити себе в ситуації іншого, припустимо вступає в дію в ранньому віці у дітей, та формується до усвідомлення границі між собою та іншим. До того як ми сприймаємо та дізнаємося, що ми відрізняємося від інших, ми складаємо з ними одне ціле. Виходячи з цієї позиції щодо розуміння хибності власних переконань (False-Belief-Aufgabe) та згідно теорії розумової здатності (Theory of mind) ми здатні зрозуміти іншого в тій мірі, в якій останній від нас відрізняється лише в одному, конкретному пункті. Отже, наша нездатність зрозуміти іншого спонукає нас осягнути його, відштовхуючись від цього пункту, в тій мірі, в якій ми його осягаємо як не ідентичного нам.
   В подальшому для цієї форми порозуміння ми використовуємо поняття "Конструкція одного пункту" (Еіп-Punkt-Konstruktion).Під "конструкцією" при цьому розуміється поняття, яке лежить на межі між наслідуванням (Simulation) в теорії наслідування (Simulation theory) та редукцією (Reduktion) до повсякденного досвіду в теорії теорій (Theory theory). Під "конструкцією" розуміється ментальна картина індивіда, яка отримується за допомогою операцій додавання або віднімання його станів, якостей, змісту його знань. Ця "конструкція" має бути побудована з емпатично викликаних ситуацій. Таким чином, ми конструюємо інших в їх відчуттях та знаннях. При цьому ми припускаємо, що розуміємо іншого за допомогою ситуацій, що з ним трапляються, ситуацій в яких він знаходиться. Осягнення та розуміння іншого відбувається через його дії, а не через "ідентичність" або "внутрішню сутність". Саме тому, що ми розуміємо інших через їх дії, ми віднаходимо саме ті дії, які уможливлюють зрозуміння оточуючих людей. Але ми розуміємо ближніх не тільки через конкретні ситуації, в яких задія-ні всі актори, але й відтворюємо наративний сценарій для того, щоб зрозуміти, як буде себе поводити інший, якщо він потрапить в ту або іншу ситуацію. Таке осягнення конструкції ближнього Брайтхаупт назвав "одним пунктом конструкції іншого", тому що вона, як правило, опрацьовує не більш ніж один аспект іншого, при цьому цей аспект є відмінністю, тим, що відрізняє спостережуваного від спостерігача.
   Подібна емпатична конструкція можлива за двох умов. По-перше, релевантна різність у специфічній ситуації іншого відносно спостерігача не повинна бути занадто складною. По-друге, потрібно, щоб ця інакшість іншого, а саме його специфічний горизонт, його попередні дії, емоції, були вже заздалегідь відомі для того, щоб в даній ситуації, було можливим сконструювати наративний сценарій, який, в свою чергу, робить можливим розуміння та передбачення іншого.
   Більшість теорій емпатії виходять з того, що емпатія першочергово включає двох людей. Брайтхаут висуває гіпотезу, що людська емпатія виникає з ситуації, де задіяно три індивіди, де третю сторону представляє той, хто спостерігає конфлікт.
   Автор наводить дуже цікавий приклад ролі третього в процесі виникнення емпатії. У серпні 1973 року в Стокгольмі утікач з тюрми взяв у заручники чотирьох працівників банку. За його вимогою поліція звільнила і доставила до банку його друга-співкамерника. Але коли заручники були звільнені, вони сказали, що більше боялися газової атаки поліції, ніж бандитів. Більше того один з захоплювачів після судового процесу одружився з однією з заручниць. Громадськість була вражена подібним ходом подій та привернула увагу психологів. Подібне зближення заручника з викрадачем, його психологічний стан, симпатія кату або навіть ототожнення з ним, аби вижити, почали називати "Стокгольмським синдромом". На перший погляд, здається, що в процесі емпатичного злиття, вчування, задіяні дві сторони: захоплювач та викрадач. Брайтхаут дивиться глибше і говорить, що існує третій, той хто спостерігає конфлікт, і який відіграє вирішальну роль в процесі емпатії. Так, у випадку захоплення заручників у Стокгольмі роль третього може відігравати як влада, так і преса. Перебуваючи довгий час разом з захоплювачем, жертва зближується з ним та починає його розуміти. Вона входить в його ситуацію, розуміє його претензії до влади, або до тих обставин, що склалися. Заручник впевнений, що у захоплювача не було іншого вибору, крім як вчинити саме так. З іншого боку, в жертви включається захисний психологічний механізм і вона хоче стати близькою, своєю для захоплювача, щоб у випадку захоплення їй не було заподіяно шкоди. При цьому потрібно зазначити, що якщо спостерігач переходить на бік однієї з сторін, то можливо, що він також матиме емпатію як емоційну легітимацію вибору саме цієї сторони, а не іншої.
   Особливе місце ми в нашій статті відводимо "нара-тиву", а саме розповідному формуванню ситуації. Для того щоб пояснити, що собою являє наратив, потрібно зазначити, що для нього запорукою є єдина умова: ін-тенції та горизонт іншого мають бути зрозумілими. При цьому Брайтхаупт виходить з позиції, що існують не тільки "Я" та "Інший", а також і третій.
   Наратив включає неочікувану інакшість (Andersheit). Ця інакшість може бути описана як процес рецепції читача або глядача, який усвідомлює, що речі можуть бути описані зовсім по-іншому, ніж вони є насправді. Ця інакшість змінює хід подій, які були вже заздалегідь заплановані. Але для того, щоб наратив відбувся, потрібна перспектива, точка зору, яка виходить безпосередньо з особистості, фокалізації. Термін фокалізація був введений Ж.Жаннетом, він означає організацію вираженої в творі точки зору та передбачає донесення її до глядача та читача. Ситуація наративу - це момент на межі між "до-" та "після-збудження" особистості, яка занурена в перспективу іншого. Це відкриває певний простір для вільного ходу подій, які ще тільки закладені в своїй потенції. Подібний стан наративу описує Арісто-тель, коли висвітлює свою концепцію трагедії. Даючи рекомендації, він пише, як потрібно правильно зображувати страждання і страх на сцені. Для зображення страждання потрібно уникати двох крайнощів. Не слід обирати негідників чи благородних людей, а щось середнє, щоб герой, який страждає на сцені, був подібний чимось до глядачів. А останніх саме це і має лякати чи викликати співчуття, вони повинні бачити у герої, який страждає, самих себе. Страх і співчуття можуть бути викликані театральною атмосферою чи послідовністю подій.
   Згідно з Аристотелем, фабула має складатися так, щоб глядач, спостерігаючи події на сцені, страждав і переживав співчуття. Метою трагедії є викликати у глядачів специфічне задоволення ("катарсис"), яке виникає тоді, коли глядач, споглядаючи дію трагедії, переживає страх і співчуття. Саме тому дія трагедії має бути сповнена цих почуттів. При цьому Аристотель описує той стан, коли в заздалегідь сплановане життя людини вриваються певні обставини, які все змінюють. Вони наче ножиці перерізають запланований хід подій. Це явище називають "ножицями Арістотеля", саме воно представляє основну форму "наративної інакшості". Різолатті в цьому ракурсі цитує відомого режисера Петера Бука, який так прокоментував відкриття дзеркальних нейронів: "нейрологи з відкриттям дзеркальних нейронів почали розуміти те, що театр вже давно знав" [3]. Це та здатність актора передати свій стан глядачу та безпосередньо задіяти, включити його в дійство.
   Отже, емпатія можлива завдяки механізму наративу. Емпатія здійснюється за зразком наративу, де джерелом смислу тексту стає не автор, а читач. Брайтхаупт стверджує, що всі теорії емпатії, які ми до цього розглядали, виходять з ситуацій, які в більшості випадків розгортаються між двома та засновані на спостереженні. Спостерігач реконструює поведінку іншого таким чином, наче він сам був діючою особою. Це в будь-якому випадку стосується дзеркальних нейронів та теорії розумової здатності. Тільки коли ми задумуємося про роль третього при розподілі сил та істотні переваги одній з сторін, ми наближаємося до справжньої емпатії. У всіх цих теоріях емпатія базується на процесі спостереження, який приймає інтенціональний та емоційний стан іншого. При цьому спостереження паралельно з дією активізується і фіксується або на нейронному рівні, як у випадку з дзеркальними нейронами, або у вигляді представлень в мозку(концепція Ф. де Вааля), або в якості переходу на сторону ката задля власного порятунку, як у випадку Стокгольмського синдрому. Ніхто не заперечує, що емпатія базується на спостереженні, але це не означає, що вона є особливою формою, що в достатній мірі характеризує спостереження. Понад те, Брайтхаупт йде далі і говорить, що завдяки емпатії стають можливими первинні соціальні структури як такі. Емпатія при цьому буде розглядатися як форма "прийняття стороною позиції в сцені, що складається з трьох" (Раг-teinahme in einer Dreiszene). Це та ситуація, коли третій спостерігає конфліктну ситуацію і в процесі цього переходить на сторону однієї з конфліктуючих сторін. Емпатія при цьому є зв'язуючою ланкою, за допомогою якої не тільки відбувається швидке, майже миттєве підтримання однієї з конфліктуючих сторін, але й продовження дії цього вибору. При цьому, якщо індивід приймає рішення лише на користь однієї з сторін, він може керуватися як корисливими, так і добрими намірами. Можливо, що спостерігач також матиме емпатію, як емоційну легітимацію вибору саме цієї сторони, а не іншої.
   "Прийняття стороною позиції" (Parteinahme) відноситься до центральних соціальних феноменів. Емпатія в цьому випадку відіграє також роль регулятора. В групах або суспільствах, які володіють явищем "прийняття стороною позиції в сцені, що складається з трьох" конфлікти вирішуються більш мирним шляхом, як правило, в подібних конфліктах проливається менше крові.
   Брайтхаупт знаходить спільні риси між емпатією та наративом. Особливо чітко це можна помітити, коли ми розглядаємо емпатію, яка проявляється, як "прийняття стороною позиції в сцені, що складається з трьох". В цьому випадку вони обумовлюють одна одну. Наратив при цьому включає в себе прийняття позиції певної сторони. Це означає, що глядач або читач займає позицію персонажу, який йому імпонує. При цьому кожна особа, яка є наявною і яка є на теперішній сцені, співвідносить свій теперішній стан з минулим, при цьому береже у собі відлуння, що породжене звучанням минулої дії. При цьому потрібно зазначити, що один раз розвинута "наративна емпатія" включає в собі множинність форм співпереживань, співвідчуттів та читання чужих думок та організовує їх в чітку структуру.
   На перший погляд здається, що форми (культури) емпатії віддалені від наративу, але кожна з них містить його елементи. Так, подібність всіх індивідів та дія дзеркальних нейронів є рудиментарними формами наративу. Тільки завдяки наративній емпатії ми можемо отримувати певну інформацію, що запрограмована в дзеркальних нейронах. Наративна емпатія також констатує, що подібність не є передумовою емпатії, а її результатом. В теорії розумової здатності ми здатні поставити себе на місце іншого за допомогою наслідування. Більшість прибічників теорії розумової здатності вводять при цьому "конструкцію одного пункту" іншого, яка в конкретній ситуації викликає емпатію таким чином, що це є вихідним пунктом наративної емпатії. Також згаданий нами Стокгольмський синдром є вихідним пунктом для наративної емпатії: заручники роблять все, щоб бажання захоплювачів вгадати та розпізнати.
   Попри описані різні культури емпатії, існує лише одна, спільна для всіх емпатія, а саме, вищеописане явище "прийняття стороною позиції в сцені, що складається з трьох", яка також відноситься до наративної емпатії. Виходячи з цього, хоча, з одного боку, "наративна емпатія" за Брайтхауптом має моральний вимір, з іншого боку, "прийняття стороною позиції в сцені, що складається з трьох" виключає конкуренцію. Таким чином, можна припустити, що "наративна емпатія дає в розпорядження механізм, який сприяє укріпленню спільноти" [4]. Але Брайтхаупт також наголошує, що емпатія в рівній мірі може призвести до конфліктів. Так, приймаючи одну з сторін, ми принижуємо іншу, ігноруючи її позицію. Автор також правильно вказує на те, що гармонійно сформований коллектив ще не означає, що кожен окремий індивід дотримується моральних норм та грає за чесними правилами.
   Емпатія є елементом стратегії для сприяння взаємності: емпатія закреслює власну позицію індивіда або принаймні робить її невидимою для того, щоб перспективу іншого адаптувати з цілями, та через це уявне наближення вплинути на поведінку іншого відносно себе або відносно третього. Інший при цьому розглядається як самодостатня особистість, з різноманітними стосунками з третім.
   У наведених нами епізодах, що фігурують у Брайхаупта ми намагалися не тільки показати значення даних когнітивних наук останніх десятиліть для дослідження емпатія, розвести та описати різні культури емпатії, а також розкрити філософське розуміння біологічних засад феномену емпатії. Емпатія - це зближення з іншим через закреслення його самості (Selbstausstreichung) для того, щоб змінити його поведінку відносно світу. А це означає, що людина здатна маніпулювати іншим, тобто використовувати знання про нього проти нього ж самого. Таким чином співвідчуття, що ми відчуваємо до страждаючих, має бути засновано на свідомому рішенні проти страждаючого. Емпатія може пройти певну фільтрацію і навіть бути заблокованою, що відбувається завдяки наративній емпатії. Але все також залежить від людини, яким чином вона буде використовувати знання про іншого. Саме те, що людина еволюціонувала від чистого наслідування одна одній до двостороннього взаємопорозуміння та осягання іншого як суб'єкта, який їй подібний, є усвідомленим, інтенціональним та духовним актом, що складає основу людства в його онтологічному та психологічному розвитку і відрізняє людину від тварини.

1. Мультиверсум. Філософський альманах: 36. наук, праць / Гол. ред. Лях. - Вип.79. - К., 2009. - 248 с; Бояндіна Ганна "Роль принципу симпатії для розуміння передумов соціальної поведінки". - С.155-163.
2. Fritz Breithaupt "Kulturen der Empathie".Suhrkamp Verlag, Frankfurt am Main. - S.31.
3. Giacomo Rizzolatti, Corrado Sinigaglia "Empathie und Spiegelneurone". Die biologische Basis des Mitgefuhls. Aus dem Italienischen von Friedrich Griese. Suhrkamp Verlag, Frankfurt am Main, 2008. - S.11.
4. Fritz Breithaupt "Kulturen der Empathie".Suhrkamp Verlag, Frankfurt am Main.-S.176.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com