www.VuzLib.com

Головна arrow Цивільне право, цивільний процес arrow Правомірність діяльності колекторських фірм
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Правомірність діяльності колекторських фірм

К. В. Воробйова

студентка 3 курсу денної форми навчання
Одеський національний університет імені І. І. Мечникова,
економіко-правовий факультет

ПРАВОМІРНІСТЬ ДІЯЛЬНОСТІ КОЛЕКТОРСЬКИХ ФІРМ

   Стаття присвячена дослідженню загальних питань правового регулювання діяльності колекторських фірм. Особлива увага приділяється законодавчій неврегульованості діяльності колекторських фірм та незаконності деяких методів такої діяльності.
   Ключові слова: колекторська фірма, перехід прав кредитора, банківська таємниця, конфіденційна інформація, приватне життя.
   В Україні вже декілька років поспіль існують фірми, діяльність яких полягає у сприянні банкам стягнути з неплатників кредитів сум заборгованості. Ці так звані колекторські фірми в часи кризи застосовують не лише юридичні, а й психологічні форми примусу, які нерідко стають причиною порушення прав боржників, а в деяких випадках й доводять їх до самогубства. У зв'язку з цим виникає необхідність правового регулювання діяльності таких фірм.
   Метою даної статті є привернення уваги до питання правомірності діяльності колекторських фірм з посиланням на чинне законодавство.
   В сучасній правовій літературі до вивчення питань, пов'язаних з переходом прав кредиторів, зверталися такі науковці, як О. О. Кот, М. І. Брагінський, Л. О. Новосьолова та ін., але на монографічному рівні цьому питанню не було приділено належної уваги.
   Законодавчого регулювання (правових підстав) діяльності колекторських фірм в Україні немає. Але така діяльність не є забороненою, отже, вона є можливою.
   Цивільним кодексом (далі — ЦК) встановлено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), правонаступництва, виконання обов'язку боржника поручителем чи заставодавцем (майновим поручителем) або виконання обов'язку боржника третьою особою [1].
   Так О. О. Кот зазначає, що перехід прав кредитора до третіх осіб є зміною зобов'язання на боці активного суб'єкта, що виражається, як правило, у повній заміні первісного кредитора третьою особою (новим кредитором). Права первісного кредитора переходять до нового кредитора в обсязі й на умовах, що існували на момент переходу прав. Новий кредитор цілком витісняє із зобов'язання первісного кредитора [2, с 33].
   Найчастішим на практиці видом взаємодії колекторів з банком є варіант викупу колекторською компанією заборгованості клієнта. Тобто прострочені борги викуповуються шляхом укладання договору поступки права вимоги до боржника (договору цесії). Згідно з Положенням Національного банку України № 508 від 16.12.2002 р. [3], "цесія" означає поступку вимог або передачу вимоги в зобов'язанні. Колектори в такому разі керуються ч. 1 ст. 512 ЦК України, згідно з якою кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, у результаті передачі ним своїх прав іншій особі за угодою. Така угода і є поступкою вимоги.
   Іншою формою поступки вимоги є факторинг, який також притаманний колекторській діяльності. Факторингом є продане боргів з одного боку та їх купівля — з іншого. Факторинг — це цесія саме грошових вимог і може використовуватися для погашення зобов'язань у грошовій формі. Згідно із ч. 1 ст. 1080 ЦК України, договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступ-лення права грошової вимоги або його обмеження. Разом з тим, у відповідності до п. 11 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" [4], факторинг віднесено до фінансових послуг, державне регулювання факторингових операцій здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України. Факторингові операції можуть здійснювати тільки фінансові установи при наявності відповідної ліцензії. А тому можна припустити, що колекторські компанії, не маючи відповідної ліцензії, не мають права виконувати дії, які спрямовані на купівлю боргових зобов'язань. Звідси можна зробити логічний висновок, що згадані вище законодавчі обмеження можуть бути використані в протидії колекторським компаніям.Частина 3 ст. 512 ЦК містить положення, згідно з яким кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом. Так, колекторська компанія може діяти від імені банку (кредитора) на підставі договору доручення, комісії або надання послуг за певну винагороду. В такому випадку банк разом із наданням колектору права вчинити певні юридичні дії щодо стягнення з боржника заборгованості передає колектору інформацію про клієнта-боржника. При цьому ст. 1076 Цивільного кодексу України встановлено, що банк гарантує таємницю банківського рахунку, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам.
   Статтею 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність" [5] встановлено, що банківською таємницею, зокрема, є відомості про банківські рахунки клієнтів, фінансово-економічний стан клієнтів та ін. Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов'язані не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб. Стаття 62 цього ж Закону містить порядок розкриття банківської таємниці, відповідно до якого інформація, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації; на письмову вимогу суду або за рішенням суду; органам прокуратури, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ та деяким іншим державним органам.
   На практиці колектори діють також шляхом впливу не тільки на боржника, а й на членів його родини, близьких, співробітників тощо. При цьому необхідною передумовою вчинення такого впливу є наявність інформації про цих осіб, їхні телефони, адреси місця проживання та роботи. Однак, згідно з частиною 6 ст. 23 Закону України "Про інформацію" [6], інформація про особу охороняється законом. А ст. 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України [7]. Статтею 37 Закону України "Про інформацію", зокрема, визначено, що офіційні документи, які містять конфіденційну інформацію та інформацію, що стосується особистого життя інших громадян, не підлягають навіть обов'язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами громадян України, державних органів, організацій та об'єднань громадян, не кажучи вже про незаконний збір такої інформації. Крім того, інформація не може бути використана для посягання на права і свободи людини. Вчинення такого порушення, відповідно, може бути підставою для звернення боржника як до правоохоронних органів, так і до суду з позовною заявою про відшкодування моральної шкоди.
   Законом України "Про інформацію" визначено, що інформацією про особу є сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Колена особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї.
   Наразі банки, намагаючись обійти всі вищевказані норми, практикують безпосереднє зазначення в кредитному договорі пункту про передачу інформації про позичальника (з його згоди) третім особам для стягнення заборгованості у випадку її прострочення. Якщо ж у кредитному договорі такий пункт не передбачений, то банк не має права передавати інформацію колектору. Але навіть якщо в кредитному договорі є такий пункт, це не дає права колектору, порушуючи норми чинного законодавства, втручатися у особисте та сімейне життя, а тим більпіе вести незаконний збір інформації про боржника, знайомих та дискредитувати його за місцем роботи. Отже, якщо в контракті такого пункту немає, однак позичальникові телефонує представник колекторської компанії, боржник може подавати на банк до суду. Підставою звернення до суду будуть ст. 182 (Порушення недоторканності приватного життя), ст. 189 (Вимагання), ст. 355 (Примушення до виконання або невиконання цивільно-правових обов'язків) Кримінального кодексу України (далі — КК) [8].
   За ЦК боржник має бути повідомлений про зміну кредитора, інакше ніяких зобов'язань перед новим кредитором він не несе. Якщо такого повідомлення боржник не отримував, він маєте право й надалі виконувати свої зобов'язання безпосередньо перед банком і таке виконання у відповідності з чинним законодавством буде визнане належним.Також якщо колекторська фірма претендує на суму більшу, ніж за кредитним договором, то це може бути вмотивоване лише тим, що в ньому існували умови про підвищення відсоткових ставок за кредитом банку в односторонньому порядку в разі порушення боржником умов погашення або цільового використання кредиту. Послуги таких фірм сплачує банк. Тому треба наголосити, що за ст. 514 ЦК до нового кредитора переходять права першого кредитора в об'ємі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
   Наразі в Україні закон про колекторські фірми знаходиться на стадії розробки. Отже, поки не передбачено ліцензування цієї діяльності, такі фірми мають лише відповідати вимогам до юридичних осіб, а саме: мати правовстановлюючі документи, статут, свідоцтво про реєстрацію тощо, з якими міг би ознайомитися боржник. Також юридичним фактом, що породжує правовідносини між боржником та такою фірмою, є укладений договір з банком на представництво інтересів банку, договір про викуп у банка боргу та набуття права вимоги, як нового кредитора, за певним кредитним договором. Таким чином, доки боржника не переконано в правомірності діяльності колекторської фірми — дії її працівників можна трактувати як вимагання.
   Стаття 189 КК передбачає відповідальність за вимогу передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці, тобто за вимагання.
   Стаття 355 КК передбачає відповідальність за примушення до виконання цивільно-правового зобов'язання, що є різновидом зловживання правом [9, с 8]. Під останнім у доктрині кримінального права розуміють форму здійснення права всупереч з його цільовим призначенням, за допомогою якої суб'єкт завдає шкоди іншим учасникам суспільних відносин [10, с 39]. О. О. Маліновський зазначає, що таке зловживання характеризується такими ознаками: 1) суб'єкт, що реалізує надане йому суб'єктивне право, порушує приписи чинного законодавства; 2) внаслідок реалізації суб'єктивного права всупереч з його цільовим призначенням заподіюється шкода охоро-нюваним законом відносинам; 3) має місце причинно-наслідковий зв'язок між протиправним діянням та негативними наслідками [10, с 45].
   Варто пам'ятати, що у будь-якому випадку, якщо боржник добровільно не виконує зобов'язання перед банком або іншим кредитором, єдиною можливістю для останнього стягнути заборгованість є звернення до суду з відповідним позовом [11].
   Виходячи з того, що правомірність — це відповідність явищ соціального життя (діяльності або результатів діяльності суб'єктів права) вимогам та дозволам, що містяться в нормах права [12], проаналізувавши діяльність колекторських фірм в Україні крізь призму національного законодавства, випливає, що така діяльність наразі не може вважатися правомірною, адже багато в чому вона є навіть протиправною.
   Таким чином, можна зробити висновок, що з огляду на існування в Україні великої кількості колекторських фірм, а також широкого розмаїття способів і методів їх діяльності, остання потребує термінового законодавчого врегулювання.

Література

1. Цивільний кодекс України. — К., 2009.
2. Кот О. О. Перехід прав кредиторів: Історія. Теорія. Законодавство. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 160 с
3. Постанова Правління Національного банку України від 16.12.2002 N 508
4. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12.07.2001 № 2664-ІП // Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 50. — Ст. 1.
5. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07. 12. 2000 № 2121-ІП // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 5-6. — Ст. 30.
6. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 № 2657-ХП // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — Ст. 650.
7. Конституція України від 28.06.96 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 36. — Ст. 141.
8. Кримінальний кодекс України. — X.: ТОВ "Одіссей", 2009. — 248 с
9. Соловйова А. В. Примушування до виконання цивільно-правових зобов'язань: Монографія. — К.: КНТ, 2007. — 176 с
10. Малиновський А. Злоупотребление правом. — М.: МЗ — Пресе, 2002. — 128 с
11. Романчук Я. Україна колекторського періоду. Чи є шанс вижити? // Товариш. — 2009 — № 13 (1201).

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com