www.VuzLib.com

Головна arrow Цивільне право, цивільний процес arrow Методологічна проблематика дослідження речового права
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Методологічна проблематика дослідження речового права

Г. Г. Харченко

кандидат юридичних наук, доцент
Київський національний університет внутрішніх справ,
Навчально-науковий інститут права та психології,
кафедра цивільно-правових дисциплін

МЕТОДОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМАТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ РЕЧОВОГО ПРАВА

   У статті досліджуються проблемні питання методології речового права. Автором представлений широкий спектр думок із зазначеної вище проблематики, а також висловлена власна позиція щодо вирішення питання методологічного інструментарію речового права.
   Ключові слова: речове право, методологія, індукція, дедукція, абстрагування.
   Теорія речового права є невід'ємною складовою загальної теорії права. Вивчення феномену речового права необхідно починати з чіткого розуміння методологічних основ, на базі яких буде відбуватися таке дослідження. Не секрет, що зараз у науці існує досить багато всіляких думок та підходів, які неоднозначно визначають сутність та витоки сучасного речового права. Такий стан є наслідком використання різних методологічних установок у самому процесі пізнання. Різниця думок, на думку Рене Декарта, обумовлена не тим, що хтось розумніше за іншого, а тим, що ми спрямовуємо їх різними шляхами і розглядаємо не одні й ті не речі [1].
   З'ясування та розв'язання методологічної проблематики у дослідженні речового права стало метою написання цієї статті, виходячи з того, що у будь-якому дослідженні питання методологічного інструментарію є першочерговим. Однак сьогодні, на превеликий жаль, методологічна основа пізнання речового права не досліджена повною мірою сучасною юридичною наукою. Відтак, при розкритті теми статті, автор міг лише фрагментарно спиратися на праці видатних філософів та правників минулого і сучасності (С. Аристотель, Р. Декарт, Дне. Локк, Г. В. Ф. Гегель, Г. Кельзен, С. Десницький, В. Асмус, Д. Дождєв, Р. Ромашов та ін.).
   Методологічна проблематика дослідження речового права
   Історичний досвід показує, що теорія речового права може розбудовуватися за двома основними напрямками: через абстрагування, тобто пі ляхом відокремлення права від інших взаємопов'язаних з ним елементів, та через практичний життєвий досвід. Юриспруденція Стародавнього Риму, наприклад, намагалась побудувати правові конструкції через призму практичної діяльності людини. Для цього правниками здійснювався відповідний аналіз життєвих ситуацій, судових рішень тощо, а вже потім з цього матеріалу народжувалися нові правові механізми. Римські юристи, як зазначає Д. Дождєв, концентрувались на вирішенні окремих казусів, оскільки саме в них вони бачили живу матерію права, в якій і були втілені загальні принципи. Ця робота проводилась дедуктивним методом з опорою на загальні уявлення про правильне та справедливе [2].
   Таким чином, римська юриспруденція, хоча і мала практичний характер, все ж таки не була повністю відірвана від абстракції. Проявом цього на рівні наукової правової думки того періоду було визнання, зокрема, концепції природного права. Марк Туллій Цицерон, скажімо, пов'язуючи право з поняттям справедливості, вважав, що "якщо справедливість не випливає з природи, то її взагалі не існує, а та, що встановлюється з розрахунку на вигоду, знищується з міркувань вигоди для інших". Звідси й інший його висновок: не всі закони завжди є правом, оскільки природа є тим мірилом, яке дозволяє відрізнити усе чесне від усього поганого [3]. Однак там, де пошук від загального до конкретного спрацьовує блискуче, не завжди означає ту ж саму результативність по відношенню до інших об'єктів дослідження. Наприклад, процес пізнання властивостей права не тотожний процесу визначення його сутності та джерела. Різниця між цими спорідненими сферами дослідження приблизно та ж сама, як між правом та законом. Право, на відміну від закону, який спрямований на врегулювання конкретних суспільних відносин, є категорією абстрактною, а тому апріорі складнішою для визначення своєї природи.
   Дедукція, на думку Аристотеля, при дослідженні первинного може виконати лише доказову функції, тобто знайти факти, які б підтверджували сам висновок, однак саме дослідження повинно відбуватися через індукцію. Остання, через відчуття, здатна дати загальне знання про об'єкт, тобто відобразити його природу. За допомогою дедуктивного методу можна пізнавати властивості об'єкту, які випливають із його сутності та природи, а відтак можуть підтвердити чи спростувати зроблені індуктивні висновки [4].
   За Аристотелем, різниця між індукцією та конкретним прикладом полягає в тому, що перша більш диференційовано розглядає окремі випадки, а спільним в них є те, що і перша, і другий є висновками за аналогією [5]. Остання (аналогія) використовувалась як аргумент у протиборстві поглядів стоїків та епікурейців щодо визначення методу пізнання. Перші, які мали значно більший вплив у Стародавньому Римі, хоча і допускали можливість використання індуктивного методу пізнання, але за умови, якщо він спирався на апріорно достовірні передумови. Перевагу ж у дослідженні права вони все одно надавали дедуктивному методу, намагаючись втім відходити у праві від різноманітних визначень понять та абстрактних узагальнень.
   Епікурейці, які відстоювали індуктивний метод пізнання, у відповідь давали свою антитезу: на їхню думку, в основу будь-якого висновку потрібно покласти метод умовиводу за подібністю, висновки якого можуть бути спростовані лише через спростування доказової бази самої індукції на прикладі конкретних фактів.
   У своїй полеміці з прихильниками дедуктивного методу Р. Декарт, представник раціоналізму, пішов ще далі, протиставивши дедукції інтуїцію, яку він розглядає як розуміння ясного та уваленого розуму. В житті, на думку Рене Декарта, існує багато речей, які для нас є апріорно очевидними і щодо яких у нас не виникає жодного сумніву в їх істинності: наше існування; трикутник обмежується трьома лініями тощо. Ці істини є настільки простими, що ми над ними навіть не замислюємося, а відтак, робиться висновок, що інтуїція більш достовірна ніж дедукція. Через першу пізнаються базисні речі, через другу — їх наслідки. І якщо дедукція виводить знання опосередковано, то інтуїція — це абсолютні, загальні знання, які не випливають з відчуттів та оманливого судження через неправильну уяву [6].
   Р. Декарт вважав, що для пізнання об'єкта у будь-якій науці необхідно жорстко дотримуватися чотирьох основних правил. По-перше, ніколи не брати за істину те, що може розумом піддаватися сумніву. По-друге, всі труднощі, з якими ми зіштовхуємося в процесі дослідження, потрібно розбивати на стільки частин, наскільки це потрібно для їх вирішення. Пізнавати об'єкт потрібно поступово — від простого до складного. І останнє, перелік всього дослідження необхідно робити настільки повним, а огляд настільки всеохоплюючим, щоб бути впевненим, що нічого не упущено [7].
   Інтуїтивне пізнання Рене Декарта у свій час визнавали і матеріаліст Джон Локк, і представник ідеалістичної течії Лейбніц. Однак кожен з них по-різному визначав зміст цього процесу: у Дне. Локка інтуїція асоціюється з вірогідністю відчуття, через яке людина може усвідомлювати, зокрема, своє власне існування; для Лейбніца інтуїція — це вроджені знання (істини), які людина усвідомлює через свій розум або інстинкт [8].Істина про право, моральність та державу, зазначає Гегель, настільки стара, наскільки вона відкрито дана у публічних законах, публічній моралі, релігії та загальновизнана. Між тим, у реальному житті істини, які оголошуються такими одними особами, витісняються та відкидаються такими нее істинами, але вже від інших осіб. Гегель критикує таку позицію, вважаючи, що ті, хто часто-густо намагається піддати сумніву старі істини, замінивши їх новими, інколи просто не бачать за деревами ліс, а відтак самі собі і створюють труднощі [9].
   Поняття предмету не дається людині від природи. У коленої особи, каже Гегель, є пальці і кожен може взяти помазок та фарбу, однак від цього людина не стає митцем. Так само відбувається й з мисленням. Думка про право не є такою, яку людина має безпосередньо; лише правильне мислення дає знання та пізнання предмету, а тому наше пізнання повинно бути науковим [10].
   Отож, у контексті постійної боротьби методологічних світоглядів стає очевидним, що остання і тоді, і зараз має значно глибинні коріння, ніж може здаватися на перший погляд. Іноді цю боротьбу по суті розглядають як протиборство між матеріалістичним та ідеалістичним началами, колене з яких по-різному визначає шляхи пошуку істини, зокрема й у правових дискусійних питаннях. Однак, незважаючи на всі ці відмінності, самі по собі і індукція, і дедукція, на нашу думку, певним чином взаємопов'язані між собою. Це як рух з двостороннім напрямком. Колена розпочинає свій шлях з різних кінців дороги, однак рухаються вони назустріч одна одній, тобто до істини. І якщо останню розуміти як кінцевий пункт будь-якого дослідження, то не має значення з якої точки був розпочатий пі лях. Важливе те, щоб правильно застосовувалась методологічна база індукції чи дедукції у ході всього процесу пізнання. Якщо так станеться, то зрозуміло, що кінцевий результат такого дослідження буде однаковий, адже двох істин існувати не може.
   Загальні висновки індукції, як відомо, завжди підтверджують посиланням на конкретно прикладні факти, і навпаки, дедукція у дослідженні намагається знайти логічний перехід від загального постулату до конкретики. Інша справа, що в деяких випадках більш зручно розпочинати свій шлях з індуктивного методу, а в інших випадках, коли конкретної інформації для дослідження замало — з дедукції. Отож, як песиміст та оптиміст по-різному оцінюють одну й ту ж ситуацію, так і при співвідношенні індукції та дедукції, як методологічного інструментарію дослідження речового права, потрібно більший акцент робити не на відмінностях, а на взаємодоповнюваності цих методів для досягнення кінцевої мети — пізнання істини. Ф. Енгельс з цього приводу зазначав, що "індукція та дедукція пов'язані між собою настільки необхідним чином, як синтез та аналіз. Замість того, щоб звеличувати одну з них до небес за рахунок іншої, необхідно намагатися колену з них застосовувати на своєму місці, а це можливо зробити лише в тому випадку, якщо не випускати з уваги їх зв'язок між собою, їх взаємне доповнення одна одної" [11].
   При дослідженні витоків та сутності речового права принциповим моментом, на нашу думку, повинно стати усвідомлення того, що будь-який об'єкт загального дослідження слід вивчати у його "первісному стані", тобто не через призму національних особливостей окремих країн. Останні в нашому випадку можуть розглядатися лише як поодинокі явища, які не створюють загального правила, а здатні лише підтвердити його. Якщо припустити, що першоджерелом речового права все ж таки є природа людини, то зрозуміло, що ця природа буде однаковою, незалежно від того, де ця людина народилася та мешкає. Однак, по мірі того, як людина стає дорослою, на її природу починають впливати зовнішні фактори: історичний досвід її країни, культура народу, його менталітет, релігія тощо. Всі ці особливості потім проявляються у праві, якщо останнє розуміти як сукупність законів певної країни. А тому при проведенні порівняльно-правового аналізу в законодавстві різних країн завжди можна знайти як спільні, так і відмінні риси. Абстрагування в цьому сенсі дозволяє дослідити об'єкт безпристрасно, не прив'язуючись безпосередньо до згаданих вище особливостей.В цьому наша позиція певною мірою збігається з методологією нормативізму, основоположник якого Ганс Кельзен вважав, що чиста теорія права повинна бути відмежована від чужорідних елементів і розглядатися не як інтерпретація специфіки національних чи міжнародних правових норм, а, навпаки, як теорія інтерпретації [12]. Проте, абсолютизація цієї позиції може привести до іншої крайності — викривлення реальної дійсності, за що, в принципі, опоненти нормативізму справедливо його і критикували.
   За коленим наслідком є своя причина. Ігнорування причинно-наслідкового зв'язку у процесі пізнання є помилковим. Опора лише на формально-логічний метод пізнання, який використовувався нормативістами, без його доповнення іншим методологічним інструментарієм, не може дати повної уяви усього спектру причинно-наслідкових зв'язків, які породили речове право. Останнє виникає не випадково, а в результаті еволюційного розвитку самого людства, ускладнення структури організації суспільства, виникнення держави тощо. Цей процес проходив непомітно і став досліджуватися лише тоді, коли людство зіштовхнулося з його наслідками.
   Причини та наслідки — все це ланки одного ланцюга, які чітко підпадають під дію законів логіки. Звідси обов'язковим елементом методологічного інструментарію, окрім формально-логічного методу, повинні стати діалектичний та історичний методи пізнання.
   Однак при проведенні історичного дослідження, застерігає Гегель, не повинна виникати мнима уява, що повне пізнання історичних передумов виникнення закону або правового інституту це вже все, що потрібно для розкриття його сутності. Насправді ж, зазначає філософ, таке дослідження не скаже жодного слова про те, що є дійсно суттєвим у цьому дослідженні. Помилковість суто історичного підходу, як каже Гегель, виявляється в тому, що якщо припустити, що виникнення того чи іншого інституту за певних обставин було цілком доцільним та необхідним, і цим досягнуто те, що потребує історична точка зору, то якщо це вважати загальним виправданням самої суті справи, із цього буде випливати і протилежний висновок: коли ці обставини відпадуть, то такий інститут втратить сенс свого існування і своє право [13].
   Не погоджуючись однозначно з усіма моментами висловленої вище точки зору, принаймні щодо речового права, яке, на наш погляд, обумовлено природою людини, а відтак буде існувати доти, доки існує саме людство і його потреби, все ж таки хотів би зверну увагу на іншу сентенцію цієї позиції. Справа в тому, що дослідження не повинно ґрунтуватися лише на одному методі пізнання, від цього залежить його повнота, а відтак чим більше методів застосовано у процесі пізнання об'єкту, тим більш комплексне знання про нього ми здобудемо, і тим менш уразливі з наукової точки зору будуть наші висновки. У свій час, коли у західноєвропейській науці про поєднання різних методів у процесі дослідження права мова як така ще не йшла, російський правник С. Десницький запропонував в основу вивчення правових явищ покласти історичний, метафізичний (філософський) та політичний (догматичний) методи, що на той момент можна було розглядати як революційний крок [14]. Однак те, що у XVIII столітті виглядало дивиною, зараз розглядається як звичайний стан речей.
   Проте, це ніяк не означає, що для досягнення визначеної мети дослідження взагалі можна застосувати усі відомі науці наукові методи пізнання, незважаючи на сферу дослідження, властивості об'єкта тощо. Навпаки, кожен метод має своє призначення, а тому повинен бути застосований правильно, тобто корегуватися з самим об'єктом і метою його вивчення. Через ці методи можливо прив'язати абстраговані висновки про речове право, що будуть отримані шляхом логічного мислення, до реалій сучасного життя, емпірично підтвердити виявлені закономірності окремими прикладами самого буття. При цьому, як правильно зазначає Р. Ромашов, абстракція не повинна мати абсолютного характеру, адже тоді її не можна буде ні спростувати, ні довести досвідним (емпіричним) шляхом, а відтак право автоматично втратить свою актуальність та соціальну значущість і набуде характеру "абсолютного ідеалу" [15].
   Абстракція в процесі пізнання може бути корисною лише при розумному її застосуванні. У разі ж якщо повністю відірвати об'єкт дослідження від реального життя, то така теорія швидко втратить своє прикладне значення, а відтак стане безплідною для науки. Цінність теорії полягає у можливості застосування її положень на практиці. Ось чому висновки дослідження речового права через абстрагування потім обов'язково повинні перевірятися через практичний досвід. І хоча нормативізм сам по собі не заперечував взаємозв'язок між різними науками (соціологією, психологією, політичним вченням тощо), проте намагався уникнути методологічного синкретизму, виходячи з того, що розгляд права в сукупності з різними елементами розмиває методологічну основу самого дослідження, спотворює його результати. З цих позицій право можна було представити як природну науку (nature science) і як науку соціальну (social science). Нормативізм намагався пізнавати внутрішню сутність права через саме право, а тому вважав, що коріння права, в тому числі і речового, має природний характер, а право як таке існує в своєму самостійному природному просторі [16]. Такий висновок додатково підкріплювався посиланням на філософію Канта, який вважав, що людина у своєму житті фактично поставлена перед вибором — жити у феноменальній області сущого (світ речей для нас) чи у ноуменальній сфері належного (світ речей у собі). Між ними метафізична прірва, яку неможливо подолати. І якщо у світі сущого діє закон причинності, тобто поведінка людини підкорена практичному інтересу, то сфера належного існує поза рамками цього зв'язку [17]. Дії особи тут обумовлені моральними орієнтирами — обов'язком серця. Моральний закон, за Кантом, повинен дотримуватися не через ті переваги, які він може дати людині, а завдяки почуттю обов'язку [18]. Спираючись на цей постулат, нормативізм розглядав право як елемент сфери належного, адже право, на їх погляд, це система правил належної поведінки. Звідси і висновок — право як об'єкт дослідження має автономний характер і не повинно залежати від стану речей у сфері сущого.
   Підсумовуючи сказане, можна зазначити, що вся палітра поглядів на дослідження речового права наводить на думку про необхідність системного підходу у застосованні методів емпіричного та теоретичного дослідження з чітким розумінням того базису, з якого розпочнеться таке пізнання. Єдиною умовою при цьому повинно стати правильне їх застосування, тільки в цьому випадку вони будуть взаємодоповнювати один одного і ми зможемо уникнути так званого методологічного синкретизму у процесі дослідження речового права.

Література

1. Декарт Р. Сочинения: в 2 т. / Р. Декарт; [пер. с лат. и франц.; сост., ред., вступ, ст. Соколова В. В.]. — М.: Мысль, 1989. — Т. 1. — С. 250-251. — (Филос. наследие; Т. 106).
2. Дождев Д. В. Римское частное право / Д. В. Дождев — М.: Норма, 2004. — С. 108.
3. Цицерон М. Т. О государстве. О законах. О старости. О дружбе. Об обязанностях. Речи. Письма / Марк Туллий Цицерон; [предисл. Е. И. Темнова]. — М.: Мысль, 1999. — С. 165.
4. Аристотель. Аналитики первая и вторая / Аристотель; [пер. с греческого]. — М.: Госпо-литиздат, 1952. — С. 167-168, 181-184, 217-218.
5. Асмус В. Ф. Античная философия: [учеб. пособие] / В. Ф. Асмус — М.: Высшая школа, 1976. — С. 333.
6. Декарт Р. Вказана праця. — С. 84—85.
7. Там само. — С. 260.
8. Лейбниц Г. В. Сочинения: в 4 т. / Г. В. Лейбниц; [ред. авт. вступ, статьи и примеч. И. С. Нарский]. — М.: Мысль, 1983. — Т. 2. — С. 26, 74-75, 444.
9. Гегель Г. В. Ф. Философия права / Г. В. Ф. Гегель; [пер. с нем.; ред. и сост. Д. А. Керимов и В. С. Нерсесянц; авт. вступ, ст. и примеч. В. С. Нерсесянц]. — М.: Мысль, 1990. — С. 46.
10. Там само. — С. 58.
11. Энгельс Ф. Диалектика природы / Ф. Энгельс. — М., 1934. — С. 34.
12. Kelsen Н. Pure Theory of Law / Hans Kelsen. — Clark, New Jersey: The Lawbook Exchange, Ltd., 2005. — P. 1.
13. Гегель Г. В. Ф. Вказана праця. — С. 63—64.
14. Грацианский П. С. Десницкий / П. С. Грацианский. — М.: Юрид. лит., 1978. — С. 88.
15. Ромашов Р. А. Реалистический позитивизм: интегральный тип современного правопони-мания / Р. А. Ромашов // Правоведение. — 2005. — № 1. — С. 4.
16. Kelsen Н. Вказана праця. — P. 1—2.
17. Кант И. Критика чистого разума / И. Кант; [пер. с нем. Н. Лосского, сверен и отредактирован Ц. Г. Арзаканяном и М. И. Иткиным; примеч. Ц. Г. Арзаканяна]. — М.: Мысль, 1994. — С. 23-24, 191, 515-518.
18. Кант И. Основы метафизики нравственности. Критика практического разума. Метафизика нравов / И. Кант. — СПб.: Наука, 1995. — С. 252-254.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com