www.VuzLib.com

Головна arrow Теорія держави і права arrow Судове правозастосування в умовах наявності прогалин у праві
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Судове правозастосування в умовах наявності прогалин у праві

Є. Г. Бобрешов

аспірант
Одеський національний університет імені І. І. Мечникова,
кафедра загальноправових дисциплін та міжнародного права

СУДОВЕ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ В УМОВАХ НАЯВНОСТІ ПРОГАЛИН У ПРАВІ

   У роботі висвітлюються підстави, що дозволяють визначити процес судового правозастосування при прогалинах у праві як нетипову ситуацію правозастосування; визначаються основні засоби правозастосовчого заповнення прогалин у праві та необхідні умови для їх ефективного використання; наводяться практичні приклади застосування аналогії закону в процесі судового правозастосування.
   Ключові слова: судове правозастосування, прогалини у праві, аналогія права, аналогія закону.
   З урахуванням істотних особливостей, які відрізняють саме судове правозастосування від інших різновидів подібних за змістом процесів, категорію "судове правозастосування" можна визначити як особливий різновид правозастосування, який полягає у відправленні правосуддя, яке здійснюється національною системою судів з метою справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду, вирішення та врегулювання будь-яких суспільних конфліктів, що належать до їх компетенції, у встановленому законом процедурно-процесуальному порядку та формі [1, с 11-13].
   Вагомий внесок у розробку питань, пов'язаних з особливостями процесу реалізації, дії права та інших аспектів даної проблеми зробили такі відомі вчені-теоретики, як С. С. Алексеев, С. М. Братусь, О. М. Васильєв, А. Б. Венгєров, Н. В. Вітрук, М. М. Вопленко, В. В. Глазирін, І. Я. Дюрягін, В. В. Єрпіов, В. П. Казимирчук, В. В. Лазарев, П. О. Недбайло, М. Ф. Орзіх, А. С. Піголкін, Ю. С. Решетов, Є. П. Шикін, Л. С. Явич та ін.
   Але варто підкреслити, що більшість наукових досліджень, що стосуються питань теорії правозастосування, пов'язані саме з розглядом ідеальної, типової моделі правозастосування. Це й зрозуміло, й вбачається, на перший погляд, достатнім для узагальненого вивчення і засвоєння. Проте набагато частіше в реальній практиці мають місце ситуації правозастосування, які загалом, звичайно, не виходять за окреслені рамки типової форми, однак являють собою дещо відмінне, інше за складом елементів, складніше.
   Серед нетипових ситуацій, які можуть виникати в правозастосовчому процесі, найбільшою складністю відрізняється правозастосування при прогалинах у праві.
   Викладене цілком обумовлює мету даного дослідження, яка полягає у висвітленні підстав для визначення процесу судового правозастосування при прогалинах у праві як нетипової ситуації правозастосування, визначенні основних засобів правозастосовчого заповнення прогалин у праві та необхідних умов для їх ефективного використання, а також у наведенні практичних прикладів застосування аналогії закону в процесі судового правозастосування.
   У науковій літературі прогалина у праві визначається, як повна або часткова відсутність норм, необхідність яких зумовлена розвитком суспільних відносин та потребами практичного вирішення справ, основними принципами, політикою, смислом та змістом діючого законодавства, а також іншими проявами державної волі, спрямованими на регулювання життєвих фактів, що знаходяться в сфері правового впливу [2, с 400-402]. Прогальність діючого законодавства обумовлена цілою низкою об'єктивних та суб'єктивних чинників, серед яких слід виокремити різноманіття та постійний розвиток суспільних відносин; застарілість правил законодавчої техніки; навмисне мовчання законодавця; недостатнє наукове забезпечення законодавчих робіт; неповне й несвоєчасне вивчення правозастосовчої практики; обмеженість передбачення законодавця тощо.
   Нетиповість ситуації, що розглядається, характеризується наступними особливостями. Перш за все, — відсутністю законодавчого припису, який підлягає застосуванню, що, тим не менш, не знімає з правозастосовувача обов'язок розглянути юридичну справу за суттю. По-друге, подібна обставина припускає зміну самого характеру діяльності правозастосовувача. Тобто за такої умови його мета вже полягає не лише у пошуку матеріальної норми, яка цілком визначено була б застосовна до встановлених фактів, а в якісно іншого типу діяльності, яка пов'язана з необхідністю вироблення та прийняття рішення на підставі існуючих правових норм даної чи суміжних галузей законодавства, або на підставі його загального смислу, цілей і принципів.
   Фактично викладене означає, що прогалина в законі долається не шляхом підведення неврегульованої нормою права ситуації під схожу норму, а шляхом створення правозастосовувачем, за аналогією з нею, іншої норми, на підставі якої й ухвалюється рішення.
   Слід зазначити, що важливе теоретичне й практичне значення мають питання, пов'язані з засобами заповнення й усунення прогалин в законодавстві. Таке усунення є виключною функцією правотворчих органів. В процесі правозастосовчої діяльності існуючі прогалини визначаються й заповнюються за допомогою вироблення та застосування правоположень індивідуального характеру.
   У багатьох наукових дослідженнях видатних вчених, як основні засоби заповнення прогалин у праві, виокремлюються: аналогія закону; міжгалузева аналогія; аналогія права [3].
   Діюче ж як процесуальне, так і матеріальне законодавство України, на відміну від наукових здобутків, офіційно відрізняє аналогію закону та аналогію права (ч. 7 ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України (надалі за текстом — ЦПК України), ч. 7 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі за текстом — КАС України), ч. ч. 1, 2 ст. 8 Цивільного кодексу України (надалі за текстом — ЦК України), ч. ч. 1,2 ст. 10 Сімейного кодексу України (надалі за текстом — СК України).
   Тобто, з урахуванням юридичної сутності питання, теоретичні категорії "аналогія закону" та "міжгалузева аналогія" законодавцем поєднані в єдину — "аналогія закону". Стосовно ж змісту та розуміння категорії "аналогія права" положення науки та національного законодавства є ідентичними.
   До умов, що вимагають застосування інституту аналогії відносять такі: 1) відносини, в регулюванні яких утворилась прогалина, повинні знаходитись в сфері правового регулювання; 2) застосування права за аналогією припустимо в тих галузях, де це прямо не заборонено законом.
   Діяльність правозастосовувача, що використовує аналогію закону чи міжгалузеву аналогію, відбувається в особливих умовах пошуку аналогічної норми та застосування її до конкретних обставин. Умовно таку діяльність поділяють на дві фази: 1. Встановлення схожості суспільних відносин, врегульованих законодавством, з суспільними відносинами, що підлягають врегулюванню у відповідному спорі, що розглядається. При цьому, правозастосовувач має враховувати, що знання, отримане опосередкованим шляхом, носить не вірогідний, а лише ймовірний характер, а ступінь його ймовірності підвищується із встановленням більшої кількості схожих істотних ознак у суспільних відносинах, що зіставляються. 2. Вироблення та прийняття рішення на підставі діючого законодавства.
   Разом з тим, аналогія закону й міжгалузева аналогія, як засоби заповнення прогалин, мають й істотні відмінності, які головним чином торкаються необхідних умов застосування таких типів аналогії. До цих умов відносять зокрема: повну або часткову відсутність правового регулювання; схожість у визначених ознаках суспільних відносин, що неврегульовані законодавством, але перебувають у сфері правового впливу із суспільними відносинами, які врегульовані правовими нормами; повне та точне дотримання встановлених процесуальних правил; прийняття рішення на підставі й в межах існуючої правової норми даної галузі законодавства, її цілей, принципів та загального смислу.
   Яскравим прикладом дуже вдалого усунення прогалин в позитивному праві є наступне.
   Згідно зі ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", приватизація державного житлового фонду — це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. При цьому, державний житловий фонд — це житловий фонд місцевих Рад та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
   Відповідно нее до ч. 2 ст. 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають [4].
   Однак, в 2004 році суб'єкти права на конституційне звернення звернулись до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень вказаних статей закону, оскільки положення ч. 2 ст. 10 закону по-різному застосовувались органами державної влади, в тому числі судами, та органами місцевого самоврядування. Так, окремі органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, а також деякі суди дотримувались точки зору, згідно з якою власники приватизованих квартир водночас є і співвласниками допоміжних приміщень багатоквартирного будинку (підвалів, горищ, сходів, колясочних тощо). Таке право у власників квартир, на їх думку, виникає з моменту приватизації житла, а тому без їхньої згоди не можна здійснювати будь-які юридичні дії щодо допоміжних приміщень (продавати, здавати в оренду, передавати у користування, перебудовувати тощо). Інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, а також окремі суди виходили з того, що власники приватизованих квартир для набуття права спільної власності на допоміжні приміщення мали здійснити з цією метою ще й додаткові дії — створити товариство чи об'єднання співвласників багатоквартирного будинку і обов'язково вступити до нього, прийняти будинок на свій баланс, укласти договір з постачальниками комунальних послуг, сплатити збір за користування цими послугами, зареєструвати допоміжні приміщення в бюро технічної інвентаризації. Таке розуміння і відповідно застосування цих положень закону призвело до порушення гарантованих Конституцією України прав громадян на здійснення ними права власності, а також права на його захист у судовому порядку.
   Відповідно до Рішення №4-рп/2004 від 02 березня 2004 року, Конституційний Суд України вирішив коло спірних питань з цього приводу й роз'яснив, що у відповідному аспекті наведені вище положення закону треба розуміти так: 1.1. Допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. 1.2. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. 1.3. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних  приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності [5].
   Як необхідні умови, що визначають можливість застосування міжгалузевої аналогії, варто виділити наступні: 1) дійсну неврегульованість суспільних відносин; 2) схожість методів регулювання; 3) наявність аналогічних ознак в суспільних відносинах; 4) генетичний зв'язок суміжних галузей законодавства; 5) прийняття рішення на підставі й в межах правових норм суміжних галузей законодавства, відповідних їх цілям, принципам й загальному смислу.
   Задля забезпечення всебічного висвітлення проблематики й не зважаючи на розбіжності в науці та в законодавстві, автор вбачає доцільним навести окремі приклади, по-перше, аналогії закону в теоретичному розумінні, а, по-друге, аналогії закону в законодавчому розумінні, яка по суті включає в себе ознаки міжгалузевої аналогії з точки зору науки.
   Так, відповідно до ст. 396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. При цьому, вказана глава кодексу іменована "Захист права власності" [6].
   Тобто, з норми закону випливає пряме посилання на необхідність застосування аналогії закону шляхом, наприклад, розгляду спорів з приводу користування майном за правовими нормами, що регламентують розгляд спорів з приводу захисту права власності.
   Як цілком конкретний приклад доцільності застосування міжгалузевої аналогії, автору вбачається вірним навести наступне.
   Відповідно до ч. 2 ст. 31 ЦПК України, позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов.
   Разом з тим, як наведено в ч. ч. 1, 3, 4 ст. 174 ЦПК України, позивач може відмовитися від позову, а відповідач — визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем викладено в адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. У разі визнання відповідачем позову суд, за наявності для того законних підстав, ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
   На перший погляд, порядок відмови позивача від позову та порядок визнання позову відповідачем в цивільному судочинстві доволі чітко регламентованій. Однак, з іншого боку, можливо убачити, що цивільний процесуальний закон, який регламентує в ч. 1 ст. 30, що сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки, надає відповідачу правову підставу для визнання позову повністю або частково, а позивачу — тільки для відмови від позову в повному обсязі [7].
   Проте, як свідчить судова практика, здебільшого в одному позові, в порядку ч. 2 ст. 118 ЦПК України, позивачі об'єднують кілька вимог, які пов'язані між собою. У зв'язку з цим, найчастіше позивач в процесі розгляду справи й бажає відмовитись від позову саме частково. Але формально регламентації ані відповідного процесуального права позивача, ані порядку розгляду такого волевиявлення позивача судом, — процесуальний закон не містить.
   Водночас, на відміну від ЦПК України, згідно зч.ч. 1,2,3 ст. 112 КАС України, позивач може відмовитися від адміністративного позову повністю або частково, а відповідач — визнати адміністративний позов повністю або частково. Відмова від адміністративного позову чи визнання адміністративного позову під час підготовчого провадження мають бути викладені в адресованій суду письмовій заяві, яка приєднується до справи. При цьому, про прийняття відмови від адміністративного позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі. У разі часткової відмови позивача від адміністративного позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі щодо частини позовних вимог. Окрім того, у разі часткового визнання адміністративного позову відповідачем і прийняття його судом може бути прийнята постанова суду про задоволення визнаних відповідачем позовних вимог відповідно до ст. 164 цього Кодексу. У разі повного визнання відповідачем адміністративного позову і прийняття його судом приймається постанова суду про задоволення адміністративного позову [8].
   Як вбачається з положень КАС України, регламентація, що надана відповідним процесуальним моментам законодавцем в даному законі, більш чітка, конкретна, зрозуміла й повна, ніж в ЦПК України.
   Тому, на думку автора, очевидним є те, що при розгляді справ в порядку цивільного судочинства, зокрема при вирішенні питання про прийняття часткової відмови позивача від позову, суддям можливо й доцільно використовувати положення КАС України за аналогією закону на підставі ч. 7 ст. 8 ЦПК України. А особам, які мають процесуальний статус позивача у цивільній справі — можливо й доцільно, у разі необхідності, звертатись до суду з відповідними заявами з тих самих правових підстав.
   Існують й прямі законодавчі посилання на необхідність застосування міжгалузевої аналогії. Наприклад, згідно зі ч. 1 ст. 8 СК України, якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин [9].
   Дещо набагато складнішим й не зрозумілим засобом заповнення прогалин в діючому законодавстві уявляється використання аналогії права.
   Аналогія права використовується для заповнення прогалин в діючому законодавстві, коли об'єктивно відсутньою є можливість застосування аналогії закону, як в межах одного й того самого закону, так й із застосуванням іншого закону, який може належати до іншої галузі права. Вбачається, що саме використання терміну "аналогія права" є досить умовним.
   Причина цього полягає в тому, що об'єктивно відсутнім є аналог, тобто інша правова норма, а також нормативно врегульовані суспільні відносини, окремі ознаки яких можливо б було перенести на не врегульовані правом суспільні відносини. У зв'язку з цим, рішення по конкретній справі, яка підлягає вирішенню, виробляється правозастосовувачем на підставі загального смислу, засад, цілей та принципів пласту законодавства, яке повинно б було регулювати такі відносини.
   Як повну прогалину у праві можна розглянути ситуацію, що склалась в період з 17 листопада 2008 року по 01 січня 2009 року із порядком виконання адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт у певній кількості годин, яке може бути накладено судом на правопорушника за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення.
   Як зазначено, наприклад, в ч. 1 ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (надалі за текстом — КУпАП), керування транспортними засобами особами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також передача керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані такого сп'яніння чи під впливом таких лікарських препаратів, а так само відмова особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, — тягнуть за собою накладення штрафу на водіїв від ста п'ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права керування транспортними засобами на строк від одного до двох років, або громадські роботи на строк від сорока до п'ятдесяти годин, або адміністративний арешт на строк від семи до десяти діб і на інших осіб — накладення штрафу від ста п'ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від сорока до п'ятдесяти годин, або адміністративний арешт на строк від семи до десяти діб [10].
   Як свідчить судова практика, із набранням 17 листопада 2008 року чинності останніми змінами до цього кодексу та до 01 січня 2009 року, жодний районний суд в місті Одесі не ухвалив постанови, відповідно до якої на водія, визнаного винним у вчиненні вказаного правопорушення, було б накладено адміністративне стягнення у вигляді громадських робіт. Така обставина пояснюється, насамперед, тим, що діючим законодавством України можливість накладення такого стягнення прямо передбачена законом, а порядок виконання вже накладеного стягнення на винну особу у вигляді громадських робіт був просто відсутній.
   Варто зазначити, що в державі діє Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затверджена Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань №270/1560 від 19 грудня 2003 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 09 січня 2004 року за №16/8615 (надалі за текстом — Інструкція) [11].
   Інструкція, зокрема, передбачає порядок виконання покарань у вигляді громадських робіт, встановлює зміст таких робіт.
   Згідно з п. 1.3. Інструкції, виконання покарання у виді громадських робіт включає в себе: облік засуджених осіб; роз'яснення порядку і умов відбування покарання; погодження з органами місцевого самоврядування переліку об'єктів, на яких засуджені особи відбувають громадські роботи; здійснення контролю за додержанням умов відбування покарання засудженими особами і власником підприємства за місцем відбування засудженими особами громадських робіт; облік відпрацьованого засудженими особами часу; проведення інших заходів, передбачених законом.
   На перший погляд, все зрозуміло та цілком застосовно. Однак наведений документ визначає й регламентує порядок виконання саме кримінальних покарань, а не адміністративних стягнень, й саме злочинцями, а не правопорушниками.
   Як визначає ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу України (надалі за текстом — КК України), злочином є передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину [12].
   А як встановлює ч. 1 ст. 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [10].
   Тобто, і серед кримінальних покарань, і серед адміністративних стягнень присутні громадські роботи. Однак, варто підкреслити, що основна відмінність правопорушення від злочину — ступінь суспільної небезпечності, й тому зрозуміло, що не є можливим виконання і кримінального покарання, і адміністративного стягнення в однаковий, ідентичний спосіб та з дотриманням одних й тих самих вимог.
   Окрім того, на відміну, наприклад, від цивільного (матеріального, процесуального) законодавства, ані кримінальне (матеріальне, процесуальне) (наприклад, Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кримінально-виконавчий кодекс України) законодавство, ані законодавство про адміністративні правопорушення України (Кодекс України про адміністративні правопорушення, Митний кодекс України) — жодних умов, посилань й можливостей застосування аналогії закону чи аналогії права не передбачають.
   В юридичній літературі інколи відмічається небажаність застосування аналогії права, оскільки вона в меншому ступені відповідає завданням укріплення законності, створює великі можливості для проявів суб'єктивного розсуду посадових осіб, з чим також пов'язують сприяння проявам корупції.
   Правозастосовувач дійсно за таких обставин опиняється у стані повної правової невизначеності, що значною мірою збільшує імовірність правозастосовчої помилки або навмисної несумлінності. Але вбачається, що ця обставина не повинна служити відмовою для використання аналогії права, як засобу заповнення прогалин в діючому законодавстві. Більш того, правоположення, які виробляються на підставі аналогії права, однаково як і аналогії закону, слід розглядати як необхідні, природні засоби, спрямовані на регулювання суспільних відносин, що перебувають в сфері правового впливу. Прогалини, що мають місце в законодавстві, варто відрізняти від ситуацій, що пов'язані з утворенням так званого правового вакууму. Причина цього полягає в тому, що правовий вакуум характеризує якісно інший стан не правової системи, а системи суспільних відносин. Він не просто припускає відсутність конкретної юридичної норми, яка в такий чи інший спосіб регулювала б ті чи інші суспільні відносини, але й свідчить про те, що певні відносини, які мають особливу значущість для суспільства та з цієї причини потребують нормативно-правової регламентації, тим не менш залишаються поза сферою правового регулювання взагалі.
   Незважаючи на гостру актуальність цієї проблеми, автор переконаний в недоцільності вести мову про застосування права там, де воно відсутнє в силу певних чинників. Але очевидним є те, що правила, дієві для заповнення прогалин в праві, не можуть бути використані для заповнення правового вакууму. Вивчення зазначеного питання може бути предметом подальших наукових досліджень у даній сфері правознавства.

Література

1. Більш детально див.: Бобрешов Є. Г. Теоретичні питання судового правозастосування // Збірник наукових статей студентів, аспірантів та здобувачів економіко-правового факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова. — Одеса, 2009. — Т. 8. — С 11-13.
2. Теорія держави і права / Під ред. Скакун О. Ф. — Харків, 2001. — С. 400-402.
3. Див., наприклад: Братусь С. Н. Юридическая природа судебной практики в СССР // Советское государство и право. — 1975. — №6; Вопленко Н. Н. Социалистическая законность и применение права. — Саратов, 1983; Дюрягин И. Я. Применение норм советского права. — Свердловск, 1973; Карташов В. Н. Институт аналогии в советском праве. — Саратов, 1976; Лазарев В. В. Применение советского права. — Казань, 1972; Недбайло П. А. Применение советских правовых норм. — М., 1960; Пиголкин А. С. Формы реализации норм общенародного права // Советское государство и право. — 1963 — №6; Реглетов Ю. С. Реализация норм советскою права. Системный анализ. — Казань, 1989; Судебная практика в советской правовой системе / Под ред. С. Н. Братуся. — М., 1975; Теорія держави і права / Під ред. Скакун О. Ф. — Харків, 2001.
4. Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" №2482-ХП від 19 червня 1992 року. — Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт // Законодавство України
5. Рішення Конституційного Суду України №4-рп/2004 від 02 березня 2004 року. — Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт // Законодавство України
6. Цивільний кодекс України. — Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт // Законодавство України
7. Цивільний процесуальний кодекс України. — Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт // Законодавство України
8. Кодекс адміністративного судочинства України. — Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт // Законодавство України
9. Сімейний кодекс України. — Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт // Законодавство України
10. Кодекс України про адміністративні правопорушення. — Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт // Законодавство України
11. Про затвердзкення Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань. — Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань МВС України №270/1560 від 19 грудня 2003 року. — Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт // Законодавство України
12 Кримінальний кодекс України. — Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт // Законодавство України

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com