www.VuzLib.com

Головна arrow Цивільне право, цивільний процес arrow Правове регулювання відмови від виконання договору в договірному праві України та окремих зарубіжних країн: основні положення
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Правове регулювання відмови від виконання договору в договірному праві України та окремих зарубіжних країн: основні положення

П. А. Меденцев

здобувач
Одеська національна юридична академія,
кафедра цивільного права

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДМОВИ ВІД ВИКОНАННЯ ДОГОВОРУ В ДОГОВІРНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ ТА ОКРЕМИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН: ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

   Стаття присвячена дослідженню загальних питань правового регулювання відмови від виконання договору в договірному праві України та окремих зарубіжних країн. Особливу увагу приділено вивченню підстав, форми, порядку та наслідків відмови від виконання договору.
   Ключові слова: договірне право, відмова від виконання договору, Україна, зарубіжні країни.
   Договірне право багатьох країн світу закріплює право сторін відмовитися від договору у встановленому порядку. При цьому використовуються терміни "відмова від договору", "відмова від зобов'язання", "розірвання договору" і допускається відмова (розірвання) договору як за домовленістю сторін, так і в односторонньому порядку у разі порушення договору другою стороною.
   Загальні підходи щодо правового регулювання відмови від виконання договору в договірному праві різних країн мають певні відмінності. Найбільш яскраво це можна проілюструвати на особливостях правового регулювання зазначених відносин в країнах романо-германської та англосаксонської правових сімей.
   Договірне право країн романо-германської правової сім'ї (до якої входить й правова система України) в регулюванні цього питання виходить із загального принципу "pacta sunt servanda", розробленого ще юристами Стародавнього Риму. Звідси — встановлення обмежень щодо можливості відмови від виконання договору.
   Договірне право країн англосаксонської правової сім'ї дозволяє стороні договору відмовитись від його виконання, просто сплативши другій стороні збитки.
   Вивченню питань, пов'язаних з окресленою проблематикою, приділяли увагу такі вчені, як Т. В. Боднар, О. В. Дзера, А. Г. Карапетов та ін. Проте спеціальних досліджень, безпосередньо присвячених порівняльно-правовим аспектам інституту відмови від виконання договору, в Україні не здійснювалось.
   У самому загальному вигляді правове регулювання відмови від виконання договору зводиться до встановлення підстав, форми, порядку та наслідків зазначеної відмови. Дослідження цих питань й є метою даної статті.
   Що стосується підстав відмови від виконання договору, то, як вже зазначалось, допускається відмова (розірвання) договору як за домовленістю сторін, так і в односторонньому порядку у разі порушення договору другою стороною.
   У першому випадку сторони домовляються про припинення договору, і саме домовленість, як акт їх волевиявлення, є підставою для припинення певних прав та обов'язків, які до цього сторони поклали на себе знов-таки своїм волевиявленням.
   У другому випадку сторона договору — потерпілий, у разі порушення договору другою стороною — порушником, відмовляється від договору в односторонньому порядку.
   Договірне право переважної більшості країн світу визнає як підставу для розірвання договору його порушення. При цьому правове регулювання відносин щодо відмови від договору (його розірвання) у будь-якій країні чільно пов'язане з кваліфікацією певних дій (бездіяльності) сторін договору як правопорушень та розподілом (або ні) їх на види. Насамперед це стосується правових наслідків.
   Так, наприклад, чинний Цивільний Кодекс Російської Федерації (далі — ЦК РФ) розрізняє два види порушення договору: невиконання і неналежне виконання (див., наприклад, ст. 396, 381, 405 ЦК РФ). Це чітко проявляється у наслідках порушення договору, зокрема стягнення збитків і неустойки у випадку невиконання зобов'язання позбавляє кредитора права вимагати реального виконання, а у випадку неналежного виконання — ні (ст. 396 ЦК РФ).
   Цивільний Кодекс України (далі — ЦК України) також розрізняє поняття "невиконання" і "неналежне виконання". Крім того, вітчизняний законодавець розрізняє "часткове" і "повне" невиконання і встановлює різні правові наслідки односторонньої відмови від договору у разі його порушення: у разі відмови від договору частково — зміну умов договору; у разі відмови від договору у повному обсязі — розірвання договору (ч. З ст. 651 ЦК України). Проте, як слушно зауважує Т. В. Боднар, "в обох випадках односторонньої відмови маємо справу зі способами захисту порушених цивільних прав, передбаченими відповідно пунктами 6 і 7 ч. 2 ст. 16 ЦК України, — зміною правовідношення і припиненням правовідношення, які у разі застосування їх стороною договору набувають характеру способів самозахисту" [1, с 40].
   Проте слід зазначити, що в умовах глобалізації традиційний погляд національного законодавця на інститут порушення договору у багатьох країнах зазнає певних змін.
   Так, наприклад, первісна редакція Цивільного Кодексу Німеччини (далі — НЦК) виокремлювала два види порушень договору: неможливість виконання і прострочення виконання. Поряд з цим практика довела, що можливе існування і третього виду порушення, який отримав назву "позитивне порушення договору". Зазначеним поняттям охоплювались ті випадки, коли договір виконувався в цілому, але з певним відступленням від його умов (за винятком прострочення виконання зобов'язання). Такий розподіл порушень договору на види мав суттєве юридичне значення, оскільки від віднесення порушення до того чи іншого виду залежала можливість використання певних засобів правового захисту.
   У чинній редакції НЦК, що набула чинності з 1 січня 2002 p., зазначений розподіл порушень договору на види не здійснюється, а саме порушення договору розглядається як єдине поняття.
   На єдиній концепції порушення договору базуються відповідні поло-французького договірного права (проте в окремих випадках Цивільний Кодекс Франції (далі — ФЦК) виокремлює прострочення).
   Англо-американське право також спирається на загальне поняття порушення договору, не виокремлюючи прострочення з точки зору властивих даному виду порушення договору правових наслідків [4, с 87], проте "особливий статус" надається так званому суттєвому порушенню (Fundamental Breach). Так, наприклад, у США договір може бути припинений суттєвим його порушенням. У тому разі, коли одна сторона відмовляється виконати договір (тим самим розриваючи його) або не виконує його згідно із визначеними умовами, то ця сторона є винною у суттєвому порушенні договору, а отже, звільняє другу сторону від обов'язку щодо виконання покладених на неї зобов'язань. Як наслідок, договір припиняється. Але, як вірно зазначає А. Г. Карапетов, такий підхід породжує невизначеність, оскільки остаточне рішення стосовно суттєвості чи несуттєвості порушення ухвалює лише суд; у підсумку — у випадку оскарження розірвання договору боржником суд може прийняти сторону останнього, визнавши порушення несуттєвим і недостатнім для виправдання розірвання договору [3, с 223-224].
   Стосовно порядку вираження та оформлення відмови від договору у світовій практиці відсутня єдність підходів. Так, наприклад, німецьке договірне право виходить з того, що кредитору не потрібно звертатись до суду для того, щоб розірвати договір у разі його порушення; французьке право, навпаки, вимагає, щоб вимога про розірвання договору була пред'явлена у суд, і відповідачеві, залежно від обставин, може бути надане відстрочення (ст. 1184 ФЦК). В Англії відмова боржника від договору може бути здійснена в різних формах. Особливим чином виокремлюється ренансація (renunciation) договору і неможливість виконання. Ренансація як форма відмови передбачає, що боржник прямо оголосив про небажання виконувати договір або такий висновок прямо (очевидно) випливає із поведінки боржника. Кредитор в результаті ренансації договору набуває безумовне право розірвати договір. Ренансація може бути здійснена як до настання строку виконання, так і після цього. У випадку, якщо ренансація відбувається до настання терміну виконання, таке порушення в англійському праві має назву Anticipatory Breach і надає кредиторові право розірвати договір до настання терміну виконання [3, с 84].
   ЦК України не встановлює загальних правил щодо оформлення та порядку вираження відмови від договору. Проте вказівка на зазначену форму і порядок зустрічається в нормах, які регулюють окремі види договірних зобов'язальних відносин (див., наприклад: ч. З ст. 739 ЦК України).
   Як вірно зазначають О. В. Дзера та А. В. Блащук, юридично взаємна відмова від договірного зобов'язання, як випливає із змісту ч. З ст. 214 ЦК України, також є договором, що має укладатися у такій самій формі, в якій було вчинено правочин, щодо якого сторони відмовляються. У цьому договорі вони мають право провести розподіл майна, збитків тощо. Хоча положення глави 16 про відмову від правочину не узгоджуються з положеннями ч. 1 ст. 651 ЦК України, яка визначає порядок припинення договірного зобов'язання за домовленістю сторін про зміну або розірвання договору, у разі взаємоузгодженої відмови від договору фактично відбувається у такий спосіб розірвання договору, а тому взаємна відмова відповідно має оформлятися правочином про розірвання договору, а не про відмову від нього, оскільки ЦК України не містить такої конкретної підстави про припинення договору [2, с 293].
   Що стосується односторонньої відмови від договору, то оскільки ЦК України не містить спеціальних вимог щодо форми вчинення відповідних юридичних дій, то при визначенні форми односторонньої відмови від договору слід знов-таки виходити із загальної вимоги, встановленої ч. З ст. 214 ЦК України, згідно з якою "відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин" [1, с 41].Наслідком розірвання договору в праві країн романо-германської правової сім'ї завжди була двостороння реституція. Колена із сторін повинна була повернути іншій все отримане за договором (див., наприклад: § 346 НЦК). В англо-американському праві до проблеми реституції склалося подвійне ставлення. З одного боку, зокрема англійські суди з давніх давен визнають, що у випадку розірвання договору внаслідок його порушення добросовісна сторона має право на реституцію, а сторона, що порушила договір, не має такого права навіть тоді, коли вона виконала певну частину своїх зобов'язань за договором. З другого боку, англійське право майже до другої світової війни не визнавало реституції у випадку "тщетності договору": вважалося, що оскільки договір припиняється лише на майбутній час з моменту виникнення обставин, що призвели до "тщетності договору", то все, що було зроблено до цього, вчинялось як виконання цього договору і не повинно повертатись [5, с 32-33].
   Більш докладне вивчення наслідків розірвання договору в англо-американському праві може бути предметом подальших досліджень науковців-цивілістів.

Література

1. Боднар Т. В. Одностороння відмова від договору як спосіб захисту цивільних прав та інтересів // Міжнародна науково-практична конференція "Право та економіка: генезис, сучасний стан та перспективи розвитку" (м. Одеса, 30 травня 2008 р. / ОНУ ім. І. І. Мечникова. — Одеса: Астропринт, 2008. — С. 38—42.
2. Дзера О. В., Блащук А. М. Зміна та припинення договору // Договірне право України. Загальна частина: навч. посіб. / Т. В. Боднар, О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова та ін.; за ред. О. В. Дзери. — К: Юрінком Інтер, 2008. — С 271-320.
3. Карапетов А. Г. Расторжение нарушенного договора в российском и зарубежном праве. — М.: Статут, 2007. — 876 с.
4. Комаров А. С. Ответственность в коммерческом обороте. — М.: Юрид. лит., 1991. — 208 с.
5. Соменков С. А. Расторжение договора в гражданском обороте: теория и практика. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: МЗ-Пресс, 2005. — 208 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com