www.VuzLib.com

Головна arrow Криміналістика, кримінологія, кримінальне право arrow Особливості визначення місця і часу вчинення злочину в разі "розведення" діяння та його наслідків у місці й часі
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Особливості визначення місця і часу вчинення злочину в разі "розведення" діяння та його наслідків у місці й часі

П. С. Берзін

кандидат юридичних наук, доцент,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
кафедра кримінального права та кримінології

ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ І ЧАСУ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ В РАЗІ "РОЗВЕДЕННЯ" ДІЯННЯ ТА ЙОГО НАСЛІДКІВ У МІСЦІ Й ЧАСІ

   Стаття присвячена обґрунтуванню висновку про те, що зміст передбаченого у ч. З ст. 4 Кримінального кодексу України формулювання "визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності" слід розуміти як загальну кримінально-правову характеристику, яка охоплює зміст як діяння, так й інших елементів об'єктивної сторони, що є обов'язковими у певному складі злочину. Також аналізуються деякі аспекти кримінально-правової характеристики віддаленості наслідків від вчиненого діяння при визначенні місця вчинення злочину. Ключові слова: місце, час, вчинення злочину, наслідки, склад злочину.
   Закріпивши у ч. 2 ст. 4 Кримінального кодексу України (далі — КК) положення, згідно з яким злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння, законодавець сформулював можливість застосування норм КК залежно від часу вчинення злочину [1, с 31]. Водночас у ч. З цієї статті КК час вчинення злочину визначається як час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. При цьому останнє положення поки що залишає відкритим питання про те, чи можна розглядати зміст формулювання "...визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності", вжитого у ч. З ст. 4 КК, як загальну характеристику, що охоплює (включає) не лише такий обов'язковий елемент у специфічній конструкції складу злочину, як діяння (дію чи бездіяльність), але й інші його елементи та зв'язки між ними — наслідки, причиновий зв'язок між діянням та наслідками, час, місце, спосіб, знаряддя, засоби, обстановку (ситуацію) вчинення злочину. Адже у визначенні поняття вини (ст. 23 КК) законодавець використав понятійний зворот "дія чи бездіяльність, передбачена цим Кодексом" та поняття "наслідки". Формулювання відповіді на поставлене вище запитання якраз і становить мету даної статті.
   При розумінні змісту наведеного у ч. З ст. 4 КК формулювання слід враховувати існування двох підходів. Згідно з першим підходом у зміст формулювання "...визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності" включається лише специфічний кримінально-правовий зміст діяння як обов'язковий елемент об'єктивної сторони складу злочину. Тобто розуміння цього формулювання здійснюється в межах традиційної термінології про склад злочину [2, с 184]. У зв'язку з цим інші обов'язкові елементи у специфічній конструкції об'єктивної сторони складу злочину (наслідки, причиновий зв'язок, час, місце, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка (ситуація) вчинення злочину), а також елементи у специфічній конструкції об'єкта злочину змістом зазначеного поняття взагалі не охоплюються. Так, визначаючи особливості застосування положень чч. 2, 3 ст. 4 КК, О. А. Пінаєв виділяє такі п'ять варіантів: а) якщо злочин закінчений, то час його вчинення визначається моментом закінчення; б) якщо злочин зупинений до його закінчення (на стадії готування чи замаху), то час його вчинення визначається моментом зупинення; в) при триваючих злочинах час їх вчинення визначається моментом закінчення злочинного стану; г) при продовжуваних злочинах час їх вчинення визначається моментом виконання останньої із дій, що включаються у цей злочин; ґ) час вчинення злочинних дій співучасників визначається моментом їх закінчення виконавцем (закінчення злочину або його зупинення) [3, с 51].
   Зазначаючи, що у ч. З ст. 4 КК встановлено правило визначення часу вчинення злочину, В. І. Борисов та Ю. А. Пономаренко вважають часом вчинення: 1) злочинів із формальним (у тому числі усіченим) складом — час вчинення особою самої дії або бездіяльності, що є ознакою об'єктивної сторони злочину. Щодо злочинів з усіченим складом, зауважують автори, то часом їх вчинення визнається час виконання тієї стадії незакінченого злочину, на яку законодавець, виходячи із характеру та суспільної небезпечності діяння, переніс момент закінчення злочину; 2) злочинів із матеріальним складом — час вчинення особою суспільно небезпечної дії або бездіяльності, незалежно від часу настання їх суспільно небезпечних наслідків, що зазначені в законі. Настання останніх свідчить про закінчення злочину; 3) триваючого злочину — час вчинення дії або бездіяльності, з яких починається так званий "злочинний стан" особи (залишення в небезпеці, втеча з місця позбавлення волі, незаконне зберігання зброї тощо); 4) продовжуваного злочину — час вчинення останньої дії з числа кількох тотожних дій, які об'єднані єдиним наміром і які лише у сукупності складають єдину "дію" (наприклад, крадіжка останньої деталі комп'ютера, що викрадається по частинах); 5) злочинів із ускладненим діянням — час вчинення особою всіх передбачених законом складових дій [4, с 15; 5, с. 4].
   Коментуючи положення ч. З ст. 4 КК, П. С. Матипіевський визнає часом вчинення злочину "час вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом як злочин, незалежно від часу настання шкідливих наслідків від такого діяння, оскільки під вчиненням злочину розуміється як закінчений, так і незакінчений злочин (ст. 13 КК)" [6, с 10].
   Утім, дотримання такого підходу дозволяє визнати принаймні некоректним положення чч. 2, 3 ст. 4 КК, оскільки вони фактично не узгоджуються зі специфічним кримінально-правовим змістом тих складів злочинів, обов'язковими елементами яких є наслідки, причиновий зв'язок, час, місце, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка (ситуація) вчинення злочину.
   Другий підхід дозволяє розглянути зміст формулювання "... визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності" як загальну кримінально-правову характеристику, що охоплює специфічний зміст як діяння, так й інших елементів об'єктивної сторони, що є обов'язковими у специфічній конструкції деяких складів злочинів (наслідки, причиновий зв'язок, час, місце, спосіб, знаряддя, засоби, обстановку (ситуацію) вчинення злочину). Такий підхід дозволяє уникнути обмеження визначення змісту поняття часу вчинення злочину лише вчиненим діянням як елементом об'єктивної сторони складу злочину, оскільки в так званих матеріальних і формально-матеріальних складах злочинів наслідки вчиненого діяння є обов'язковим елементом її (об'єктивної сторони) специфічної конструкції (про це див. вище).
   Російський законодавець, на відміну від українського, пішов більш конкретизованим шляхом, закріпивши у ч. 2 ст. 9 ("Чинність кримінального закону у часі") КК РФ положення про те, що часом вчинення злочину визнається час вчинення суспільно небезпечної дії (бездіяльності) незалежно від часу настання наслідків. Це, у свою чергу, змусило деяких російських фахівців звернути увагу на те, що під вчиненням злочину розуміється як закінчений злочин, так і вчинення караних діянь, що утворюють попередню злочинну діяльність (готування до злочину і замах на злочин) [7, с 223].
   М. І. Хавронюк доходить висновку, що дію або бездіяльність у контексті ч. З ст. 4 КК слід розуміти більш широко, ніж звичайно, тобто як такі, що в окремих випадках враховують наявність і наслідків, які перебувають у безпосередньому причиновому (за термінологією автора — "причинному") зв'язку з ними та настання яких передбачалось особою або повинно було і могло передбачатися нею. В обґрунтування такої позиції вчений наводить такі міркування. На його думку, із ч. З ст. 4 КК України випливає, що часом вчинення: а) одноактного злочину з формальним, у т. ч. усіченим складом є день вчинення відповідної дії чи бездіяльності; б) злочину, який характеризується двома діями, — день вчинення останньої дії; в) продовжуваного злочину — день вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об'єднаними єдиним злочинним наміром, утворюють вказаний вид одиничного злочину; г) триваючого злочину, який полягає у тривалому порушенні особою покладених на неї законом обов'язків, — день їх припинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка з повинною, добровільне виконання обов'язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформують його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яка незаконно зберігалась, смерть дитини, від утримання якої у формі сплати аліментів ухилявся винний); д) незакінченого злочину (якщо злочин було перервано на стадії готування чи замаху) — день, коли він був припинений з причин, що не залежали від волі винного.
   Часом вчинення закінченого злочину з матеріальним складом, за твердженням М. І. Хавронюка, є час настання суспільно небезпечних наслідків. Такий висновок вченого ґрунтується на тому, що: а) відповідно до ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК. Якщо ж наслідки є обов'язковою ознакою відповідного складу злочину, то їх відсутність виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності, відтак, не дає змогу визнати вчинену нею дію або бездіяльність злочину; б) готування до злочину і замах на злочин, які у контексті ч. З ст. 4 КК можуть визнаватися дією, час вчинення якої визначає час вчинення злочину, можливі тільки при умисному злочині; в) кримінально-процесуальне законодавство передбачає необхідність доведення всіх обставин вчинення злочину, а також характеру і розміру шкоди; вирок суду підлягає скасуванню у разі неправильного застосування кримінального закону, зокрема незастосування кримінального закону, який підлягає застосуванню, і застосування кримінального закону, який не підлягає застосуванню. Тобто, пише М. І. Хавронюк, доведенню підлягають і наслідки злочину, а їх неврахування має оцінюватися як неправильне застосування кримінального закону. Наприклад, смерть потерпілого внаслідок його умисного отруєння може настати і через тривалий час після вчинення відповідної дії, а може не настати взагалі завдяки наданню медичної допомоги або з інших причин. Проте лише після того, як факт настання чи ненастання відповідного наслідку буде доведено, у суду з'являються підстави для кваліфікації злочину як вбивства чи як замаху на вбивство. Неврахування ж наслідків виключає можливість притягнення винної особи до кримінальної відповідальності за фактично вчинене діяння; г) наслідки у злочинах з матеріальним складом є результатом діяння, і між наслідками і діянням, як правило, існує проміжок часу. Тому якщо діяння було вчинено під час дії попереднього закону про кримінальну відповідальність, то до дня набрання чинності новим законом про кримінальну відповідальність особа може попередити настання наслідків вчиненого діяння. Позбавлення ж її такої можливості означатиме звуження існуючого права особи на її добровільну відмову від доведення злочину до кінця, що суперечитиме ч. З ст. 22 Конституції України [1, с 20].
   По-суті, запропонований М. І. Хавронюком підхід ґрунтується на обов'язковості врахування наслідків як елемента складу певного злочину при визначенні часу вчинення злочину. Тому відсутність таких наслідків якраз і означає неможливість визначити час вчинення злочину з матеріальним чи формально-матеріальним складом (або визнати такий злочин вчиненим). Отже, другий підхід дозволяє зробити висновок, що зміст зазначеного у ч. З ст. 4 КК формулювання "вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності" має бути співвіднесений (кореспондувати) зі специфічною конструкцією складу злочину, що потребує наведення низки принципових застережень:
   1) для злочинів з матеріальними і формально-матеріальними складами наслідки як обов'язковий елемент їх специфічної конструкції мають безпосередньо враховуватися при визначенні часу вчинення злочину і охоплюються змістом названого вище формулювання; це, у свою чергу, означає, що часом вчинення злочинів з такими складами може бути не що інше, як час настання наслідків (зазначених наслідків);
2) розглядаючи наслідки як результат певного діяння у злочинах з матеріальним чи формально-матеріальним складом, слід враховувати наявність проміжку часу, протягом якого "існує" ("виникає" та "існує") причиновий зв'язок; в такому разі врахування наслідків як елемента зазначених складів злочинів має поєднуватися із встановленням відсутності правових підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (див. ст. 49 КК).
   Підбиваючи підсумки сказаному, вважаю за необхідне звернути увагу на таке.
   1. Визначення у ч. З ст. 4 КК поняття часу вчинення злочину не дає конкретної відповіді стосовно вичерпного змісту вживаного формулювання "вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності".
   2. Теоретично можна виділити два підходи щодо визначення змісту цього формулювання, наявність яких не виключає дискусійного характеру підходів, що узгоджується з коленим із таких підходів. Проте незважаючи на протилежність цих підходів, очевидним є порушення узгодженості змісту окремих норм Загальної та Особливої частини КК, що обумовлює внесення законодавцем відповідних змін і доповнень. Визнаючи більш обґрунтованим саме другий із зазначених підходів і беручи за основу відповідні точки зору, наведені у літературі, можна зробити висновок про те, що такі зміни (доповнення) можуть полягати у уточненні законодавчого визначення (дефініції) поняття часу вчинення злочину і передбачити у ч. З ст. 4 КК після слів "...дії або бездіяльності" слова "незалежно від часу настання наслідків"; послідовно побудованим в цьому плані є також підхід грузинського законодавця, який у ч. 2 ст. 2 ("Дія кримінального закону у часі") КК передбачив таке положення: "Часом вчинення злочину є час, коли діяв або мав був діяти виконавець або співучасник. Час настання наслідків значення не має" [8, с 82].
3. З таких саме позицій слід підходити при визначенні особливостей місця вчинення злочину, якщо має місце "розведення" діяння та його наслідків у території (територіях). У ч. 1 ст. 6 КК сформульовано "територіальний принцип просторової чинності (дії) кримінального закону України" [9, с 264]: особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за чинним КК. У зв'язку з цим в межах питання, що розглядається, слід звернути окрему увагу на особливості конкретизації наслідків (їх визначення) у формулюваннях (законодавчих формулюваннях), передбачених відповідно ч. 2 і ч. З ст. 6 КК: "злочин ... було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України" (ч. 2) та "виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України" (ч. 3). Не вдаючись в особливості законодавчої конкретизації змісту поняття "територія України", одразу зауважу, що в літературі автори враховують настання (можливість настання) наслідків (як результату суспільно небезпечного діяння) "у відриві" від вчиненого діяння за двома варіантами:
   а) діяння вчинене на території України, а наслідки настали за її межами та
   б) навпаки, коли діяння вчиняється за межами України, а його наслідки мають місце на території України. Так, П. С. Матишевський, об'єднуючи зміст ч. 2 і ч. З ст. 6 КК, визнає злочин (у формі готування, замаху, виконання, підбурювання, пособництва, організації діяльності) вчиненим на території України у таких випадках: 1) коли він розпочатий і закінчений на території України; 2) коли він підготовлений за межами України, а дії, що утворюють його, з боку виконавця або співучасників були вчинені на території України; 3) коли суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України [6, с 65-66].
   У більш конкретизованій формі щодо тлумачення положень чч. 2, З ст. 6 КК підходить М. І. Хавронюк. На його думку, щоб злочин вважався вчиненим на території України, достатньо, щоб його було: 1) почато і закінчено на території України; 2) почато, продовжено і закінчено або припинено на території України; 3) почато на території України, а продовжено, закінчено або припинено за її межами; 4) почато і продовжено на території України, а закінчено або припинено за її межами; 5) почато на території України, продовжено за її межами, а закінчено або припинено знову на території України: 6) почато і продовжено за межами України, а закінчено або припинено на території України; 7) почато за межами України, продовжено на її території, а закінчено або припинено знову за межами України тощо. При цьому початком вчинення злочину вчений вважає вчинення діяння, яке може бути кваліфіковане як готування до того чи іншого злочину (крім злочину невеликої тяжкості), замах на нього, або, якщо злочин не має стадій готування та замаху, — безпосередній початок вчинення діяння, яке може бути кваліфіковане як злочин. Під продовженням злочину М. І. Хавронюк розуміє вчинення діяння, характерного для триваючого чи продовжуваного злочину, а під припиненням злочину — припинення триваючого чи продовжуваного злочину. У свою чергу, за твердженням вченого, відповідно до ч. З ст. 6 КК злочин вважається вчиненим на території України у разі, якщо: а) злочин було почато, продовжено або закінчено на території України його виконавцем або хоча б одним із співвиконавців незалежно від їх загальної кількості — при простій формі співучасті, а також при вчиненні злочину організованою групою чи злочинною організацією; б) виконавець (виконавці) злочину діяв за межами України, але принаймні один із його інших співучасників — організатор, підбурювач або пособник — діяв на території України — при співучасті з розподілом ролей [1, с 26-27].
   О. А. Пінаєв, ставлячи перед собою питання про ті ситуації, коли на території України злочин вчиняється не в повному обсязі, обґрунтовує його вирішення наступними міркуваннями. Якщо злочин завершений на території України, то всі дії, які передували цьому моменту, незалежно від місця їх вчинення, втрачають своє юридичне значення, тобто — при кваліфікації закінченого злочину дії пов'язані з готуванням до нього або замахом на нього, не враховуються. Точно також, на його думку, не враховуються підготовчі дії, якщо злочин був припинений на стадії замаху. У свою чергу, пише далі автор, якщо злочин, розпочатий на території України, тобто тут були вчинені підготовчі дії або навіть замах на злочин, то такі дії є суспільно небезпечними і караними відповідно до ст. ст. 14-16 КК. Аналогічно вирішується питання щодо дій співучасників (ст. ст. 26-30 КК) [З, с 55].
   На думку В. І. Борисова, положення, передбачене у ч. 2 ст. 6 КК, охоплює як випадки вчинення всього діяння, що являє собою злочин, на території України, так і випадки вчинення частини такого діяння на території України, а іншої — на території іншої держави (держав). Тому злочин вважається вчиненим на території України, якщо його, наприклад, було почато за кордоном, а продовжено, закінчено або припинено на території України або, навпаки, розпочато в Україні, а продовжено, закінчено або припинено на території іншої держави. Злочин вважається вчиненим також на території України, якщо він підготовлений за її межами, а дії, що його утворюють, вчинені на її території, або якщо суспільно небезпечне діяння було вчинено поза межами України, а суспільно небезпечні наслідки, передбачені законом про кримінальну відповідальність, наступили на території України. Крім цього, вважаючи, що злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України, якщо організаційна діяльність, підбурювання, пособництво були здійснені за кордоном, а виконавець діяв на території України, а також у протилежних випадках, коли той чи інший співучасник діяв в Україні, а виконавець злочину — за кордоном [4, с 22].
   Видається, що з урахуванням вимог ч. 2 і ч. З ст. 6 КК можна виділити наступні варіанти "існування розведеності" вчиненого діяння та його наслідків у території (територіях): а) віддаленість наслідку від вчиненого діяння (діянь), яка згідно з ч. 2 ст. 6 КК характеризується формулюванням "злочин... почато, продовжено, закінчено або припинено на території України"; б) віддаленість наслідків від вчиненого у співучасті діяння (діянь), яка відповідно до ч. З ст. 6 КК позначається формулюванням "...виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України".
   Осмислення змісту таких варіантів дає підстави для наступних висновків: 1) для визнання злочину вчиненим на території України необхідним є настання наслідків як елемента складу злочину: а) на території України, в той час як відповідне діяння може бути почато й за її межами; в цьому випадку настання зазначених наслідків може за відповідних обставин охоплюватися змістом формулювань "злочин... продовжено", "злочин... закінчено" та "злочин... припинено" (конкретніше особливості врахування наслідків у визнанні злочину продовженим, закінченим та припиненим розглядатимуться нижче при визначенні специфічного змісту складу готування до злочину, а також складів закінченого і незакінченого замаху на злочин); б) поза межами території України, коли відповідне діяння принаймні почато на території України (якщо, звісно, дотримуватись позиції про охоплення настання таких наслідків змістом формулювань "злочин... продовжено", "злочин... закінчено" та "злочин... припинено"); 2) для визнання злочину, вчиненого у співучасті, вчиненим на території України законодавець вимагає, щоб "його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України"; за таких умов настання наслідків, що є обов'язковою ознакою відповідних складів злочинів, має охоплюватися змістом терміну "діяв", передбачаючи в необхідних випадках врахування вимог ч. 2 ст. 6 КК (див. вище).
   Виділення наведених вище висновків, будучи своєрідним підсумком відповіді на поставлене вище запитання, все ж потребує з'ясування наступних моментів:
   1) чи охоплюють положення ч. 2 ст. 6 КК випадки, коли наслідки, що настали в результаті початого, продовженого, закінченого або припиненого за межами України діяння, також настали за межами України?
   Враховуючи вимоги ч. 2 цієї статті КК, місцем вчинення таких дій не можна визнати територію України, оскільки будь-яке діяння має бути почато, продовжено, закінчено або припинено саме на території України. Тому "територіальна чинність (дія) КК України" не повинна поширюватися на такий випадок. Це, у свою чергу, означає, що визначення місця вчинення відповідного діяння та місця настання в його результаті конкретних наслідків вважаються обов'язковими умовами визначення (характеристики) місця вчинення злочину з матеріальним чи формально-матеріальним складом. Водночас слід мати на увазі, що місце вчинення (початку, продовження, закінчення та/або припинення) такого діяння та його наслідків виконує у відповідних законодавчих формулюваннях функцію окремої характеристики (ознаки), конкретизований зміст якої має включатись у конкретний зміст (зміст обов'язкових ознак) складу відповідного злочину з урахуванням його специфічної конструкції (обов'язкових елементів та зв'язків між ними);
   2) чи можна визнавати злочин вчиненим на території України, якщо саме на її території мав місце окремий "прояв" наслідків вчиненого за межами України діяння?
   Оскільки законодавець у чч. 2, 3 ст. 6 КК не робить спеціального застереження стосовно особливостей врахування чи неврахування наслідків як результату діяння, розпочатого, продовженого, закінченого або припиненого на території України чи за її межами, то і обмежувати специфічний зміст термінів "почато", "продовжено", "закінчено", "припинено" (ч. 2 ст. 6 КК) та "діяв" (ч. З ст. 6 КК) вказівкою на його (змісту) визначення незалежно від конкретних характеристик наслідків, що настали, є неправильним. Адже в окремих випадках конкретні характеристики спрямованості вчиненого діяння на певний об'єкт кримінально-правової охорони можуть свідчити про "достатність" вчинення певних дій саме за межами України, в той час як відповідна шкода (наприклад, у вигляді упущеної вигоди) може настати (обов'язково настане) на території України.

Література

1. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — 5-те вид., переробл. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — К.: Юридична думка, 2008.
2. Берегла Р. В. Проблеми вини в теорії кримінального права: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2005.
3. Пинаев А. А. Уголовное право Украины. Общая часть. — Харьков: "Харьков юридический", 2005.
4. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. I. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Вид. третє, переробл. та доповн. — X.: ТОВ "Одіссей", 2006.
5. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар. — Додаток. — X.: ТОВ "Одіссей", 2008.
6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — 4-те вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С. С. Яценко. — К.: А. С. К., 2005. — С. 10.
7. Наумов А. В. Российское уголовное право. Курс лекций: в 3 т. Т. 1. Общая часть. — 4-е изд., перераб. и доп. — М.: Волтерс Клувер, 2007. — С. 223.
8. Уголовный кодекс Грузии / Науч. ред. 3. К. Бигвава. Вступ, статья В. И. Михайлова. Обзорн. статья д. ю. н., проф. О. Гамкрелидзе. Перевод с грузинского И. Мериджанашви-ли. — СПб.: Издательство "Юридический центр Пресс", 2001. — С. 82.
9. Матишевський П. С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак. — К.: А. С. К., 2001. — С. 64.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com