www.VuzLib.com

Головна arrow Соціологія, демографія arrow Соціологія суспільства М.Вебера
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Соціологія суспільства М.Вебера

Реферат

   Німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) вважається засновником розуміючої соціології та теорії соціальної дії. В основі його соціологічної системи лежить ідея якісної відмінності соціогуманітарних наук від природознавства. Ця відмінність полягає, по-перше, у предметі дослідження (природознавство досліджує живу і неживу природу, соціогуманітарні науки — людину й створене нею суспільство); по-друге — у методі дослідження (якщо у природознавстві використовується метод опису й пояснення, то у соціогуманітарних науках — метод розуміння діючих у суспільстві людей).
   Вебер підкреслює, що не можна вивчати людську діяльність так само, як астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід намагатися зрозуміти її дії як осмислені, скеровані на певну мету та засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди роблять, а те, чому вони щось роблять. Тому з принципом розуміння пов'язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджує поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Соціальна дія передбачає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи і орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає “очікуванням”. Не всі дії людей носять соціальний характер: зіткнення двох велосипедистів, наприклад, — це просто випадок. Якщо ж хтось із них захоче уникнути цього зіткнення, тоді ця подія стане соціальною дією, бо велосипедист у своїй поведінці орінтується на поведінку іншого.
   Вебер вирізняє чотири типи соціальної дії:
   • традиційну (визначається звичкою);
   • афективну (визначається емоціями і почуттями);
   • ціннісно-раціональну ( визначається свідомою вірою у певну етичну, естетичну, релігійну тощо цінність поведінки незалежно від її успіху);
   • цілераціональну (визначається очікуванням певної поведінки інших людей і використанням цього очікування як засобу для досягнення раціонально регульованих цілей з метою досягнення успіху).
   З цих чотирьох типів соціальної дії лише дві останні є суто соціальними та раціональними, характерними для сучасного індустріального суспільства, тоді як перші дві — суб'єктивно-ірраціональними і тому практично незбагненними, — вони існують у традиційних суспільствах минулого. Зрозуміти можна лише цілераціональну соціальну дію, оскільки в ній співпадають сенс людської діяльності та суть особистості діючої людини. По мірі зменшення раціональності соціальна дія стає менш зрозумілою і недоступною для соціології.
   Що стосується самої концепції влади та соціологічної моделі суспільства, то у політичній сфері, за Вебером, на основі “раціональності” встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов’язками. На противагу владі “традиції” “раціональний” принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов’язками і звільняли її від тягаря родинних обов’язків чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних норм. Насамкінець “раціональне” управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах “раціоналізація” визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.
   Суб'єктом соціальної дії у Вебера виступає індивід (у кращому випадку група індивідів). Вводячи поняття соціальної дії та індивідів як її суб'єктів, Вебер по суті справи дає своє тлумачення соціального факту, протилежне його розумінню Дюркгеймом. На відміну від останнього, Вебер вважає, що ні суспільство в цілому, ані різні форми колективності не можуть виступати в ролі суб'єктів соціальної дії: вони радше є засобами організації дій окремих індивідів. Отже, якщо у Дюркгейма людина є повністю узалежненою від суспільства-Бога чи колективних уявлень, то у Вебера саме людина перебуває в центрі суспільного життя, яке можна зрозуміти лише через індивідуальну свідомість та індивідуальну дію. Тому, прагнучи зрозуміти суспільство, соціології слід, насамперед, вивчати людську поведінку. Суспільні ж інститути та соціальні спільноти (право, держава, релігія, нація тощо) повинні вивчатись соціологією лише у тій формі, у якій вони є значимими для окремих індивідів, і до тієї міри, до якої індивіди на ці інститути та спільноти скеровані. Якщо ж між індивідом, з одного боку, та соціальними інститутами і спільнотами, з іншого, немає зв'язку і порозуміння, — то ці інститути та спільноти приречені на відмирання і занепад як такі, що стали зайвими для людини.
   Таким чином, для розуміючої соціології Вебера характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення раціонально діючої людини — це капіталізм з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональною бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспільство ще не є ідеальним з точки зору раціональності. Вебер вводить поняття ідеального типу — зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Такими ідеальними типами для Вебера є “економічна людина”, “церква”, “християнство” та й, зрештою, сам “капіталізм”, який в ідеалі ніде не існує: конкретні країни мають конкретні різновиди цього ладу, наближені чи віддалені від ідеалу.
   Завданням соціології саме і є встановлювати відповідність реальності ідеальним типам, які є втіленням “інтересів епохи”, проявом пануючих у даний час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони, як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства, є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства.
   У своїй професійній діяльності соціолог повинен виходити з домінуючих у даний момент цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не виступає як об'єктивний неупереджений дослідник, а керується існуючою системою суспільних цінностей. Звідси у творчості Вебера з'являється проблема об'єктивності соціології як науки. Розв'язує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності і оцінку. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у даному суспільстві цінностей, інакше його праця не приноситиме користі людям, котрі живуть у цьому суспільстві. Але власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень і давати достовірні знання з досліджуваних проблем.
   Ці основні положення соціологічного вчення Вебера знаходять свою конкретизацію в аналізі ним таких сфер суспільного життя, як економіка, політика і духовна культура. В цьому плані основними ідеями виступають тісно пов'язані між собою ідеї економічної, політичної та духовної раціональності.
   Він приходить до висновку, що існує зв'язок між релігійними переконаннями та економічною поведінкою, релігійними установками та характером суспільного ладу. На його думку, існує тотожність духу капіталізму й духу протестантської етики; фундаментом, на якому виростає капіталізм, виступають цінності саме протестантського віровчення: сумлінна, копітка щоденна праця в ім'я слави Божої, скерована на одержання прибутку; аскетичне, позбавлене розкошів життя тощо. Ця проблема була окреслена у найбільш відомому творі М.Вебера “Протестантська етика і дух капіталізму”.
   Соціологія економіки й соціологія релігії доповнюється у вченні Вебера соціологією політики і влади. Влада і панування засновані на взаємному очікуванні індивідів: того, хто наказує, — що його накази будуть виконуватись; того, хто підкоряється, — що одержить наказ, який слід виконувати. Відповідно до трьох основних мотивів підкорення й слухняності Вебер розрізняє три чистих типи панування:
   • легальне (існує в сучасних Веберу буржуазних країнах, таких як Англія, Франція, США; базується на пануванні закону);
   • традиційне (існувало переважно у традиційних давніх суспільствах; базувалось на традиційних діях, порядках та звичаях певної поведінки при відсутності формального права і законів);
   • харизматичне (засноване на харизмі, тобто підкореності певним надординарним властивостям героїв, вождів, великих полководців, пророків і провидців, як-от Будда, Ісус, Магомет, Олександр Македонський, Цезар, Наполеон).
   Вебер вважає можливим у межах існуючого капіталістичного ладу створити взірцево-раціональний тип влади, пов'язаний з утвердженням раціонально-бюрократичного типу правління, що є реалізацією на практиці ідеї політичної раціональності. Здійснено це буде, на його думку, шляхом еволюційних (а не революційних) змін у політичному житті.
   Таким чином, М.Веберу належить центральне місце у класичній соціології. Його ідеї залишаються актуальними і в сучасних умовах, що дає підстави говорити про “веберівський ренесанс”, або відродження значущості його творчої спадщини нині, наприкінці XX ст.
   Для соціології найбільш важливими є такі його положення:
   • суспільство є автономна реальність, докорінно відмінна від природи;
   • ця відмінність полягає у тому, що в суспільстві діє наділена свідомістю людина, вчинки і поведінку якої покликана досліджувати у свій специфічний спосіб соціологія;
   • специфіка дослідницького методу соціології полягає у намаганні зрозуміти сенс вчинків та саму діючу особу;
   • з розвитком суспільства і самої людини в її діях зростає момент раціональності;
   • зростання раціональності в ході історичного розвитку виступає одною з головних тенденцій поступу людства в цілому;
   • соціологія як наука повинна бути вільною від суб'єктивних оціночних суджень;
   • професійна етика соціолога вимагає унезалежнення від пануючих в суспільстві ідеологій та власних пристрастей і симпатій.
   Наукова вага М.Вебера у розробці гуманістичної соціології полягає у тому, що він поставив людину, її активність і творчість у центр наукового дослідження. На межі ХІХ-ХХ століть це знаменувало початок принципового відходу від ідей позитивістського натуралізму, прорив до визнання пріоритетності проблематики людини у соціологічному вченні. Саме Вебер змінює уявлення про суспільство як цілісний організм на розуміння його як атомізований соціум, що складається з соціальних дій індивіда. Вебер виступає одним із засновників формальної соціології з виробленням оригінального аналітичного апарату. Він вводить у науковий обіг поняття соціальної дії, соціальної поведінки, ідеального типу, легітимного порядку, розробляє категорії влади, бюрократії, адміністрації тощо.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Захарченко М.В., Погорілий O.I. Історія соціології від античності до початку XX століття. — К.: 1993.
2. Погорілий O.I. Соціологічна думка XX століття: Навчальний посібник. — К.: 1996.
3. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. — К.: 1995.
4. Современная западная социология: Словарь. — М.: 1990.
5. Справочное пособие по истории немарксистской западной социологии. — М.: 1986.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com