www.VuzLib.com

Головна arrow Цивільне право, цивільний процес arrow Загальні умови цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану порушенням особистих немайнових прав
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Загальні умови цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану порушенням особистих немайнових прав

І.С. Канзафарова

доктор юридичних наук, професор,
Одеський національний університет імені І. І. Мечникова,
кафедра цивільно-правових дисциплін

ЗАГАЛЬНІ УМОВИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ШКОДУ, ЗАВДАНУ ПОРУШЕННЯМ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ

   Стаття містить характеристику загальних умов цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану порушенням особистих немайнових прав. Ключові слова: загальні умови цивільно-правової відповідальності, шкода, особисті немайнові права.
   Поряд із загальними нормами про захист цивільних прав та інтересів, ЦК України містить спеціальну норму, яка закріплює право фізичної особи, особисте немайнове право якої порушено, на відшкодування шкоди. Згідно із ст. 280 ЦК України якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.Майнова та моральна шкода, що завдана фізичній особі порушенням її особистих немайнових прав, відшкодовується відповідно до статей 1166, 1167 ЦК з урахуванням спеціальних правил, встановлених законом [10, с 670].
   Умови цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану порушенням особистих немайнових прав (аналогічно розподілу умов цивільно-правової відповідальності в цілому), молена розподілити на загальні (типічні) та спеціальні.
   Загальні умови є типічними, тому що у більшості випадків їх достатньо для покладення на особу цивільно-правової відповідальності. До них відносяться: протиправна поведінка, наявність шкоди (збитків), наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою і пікодою (збитками) та вина. Спеціальні умови є додатковими до загальних. Вони властиві лише окремим випадкам або окремим видам цивільних правопорушень і їх наявність вимагається лише у встановлених законодавством випадках.
   Загальні умови цивільно-правової відповідальності були предметом наукових досліджень багатьох вчених-цивілістів, зокрема Д. В. Бобрової, О. С. Іоффе, Г. К. Матвеева та ін. Конкретизації ж відповідних положень щодо випадків порушення особистих немайнових прав в юридичній літературі приділялось значно менше уваги.
   Саме це питання і буде предметом розгляду у даній статті.
   Протиправна поведінка. Протиправними, за цивільним правом України, визнаються дії (бездіяльність), які порушують права та обов'язки, закріплені чи санкціоновані нормами цивільного права, а також ті, які хоча і не передбачені конкретною нормою права, але суперечать загальним засадам цивільного законодавства.
   В сфері дії права мова йде лише про юридично значущу поведінку індивідуальних чи колективних суб'єктів права, що виступають як учасники суспільних відносин, які регулюються правом. Зовні вона виражається у фізичних чи вербальних поведінкових актах [7, с 9], найчастіше буває усвідомленою, підпадає під юридичну оцінку та тягне за собою певні правові наслідки.
   Протиправна поведінка порушника особистих немайнових прав може виражатись у формі дії або бездіяльності. Проте в деяких випадках фахівці виокремлюють "три форми протиправної поведінки, внаслідок якої може бути завдана шкода: а) рішення; б) дії; в) бездіяльність" [14, с 493], хоча прийняття неправомірних рішень або застосування приписів, що в них містяться, в цілому охоплюється поняттям неправомірних дій.Різноманітність особистих немайнових прав та їх змісту обумовлює різноманітність актів протиправної поведінки їх порушників. Так, наприклад, право на ім'я включає такі правомочності, як право носити певне ім'я і вимагати від всіх і коленого його визнання, а також право заборони іншим використовувати це ім'я. Відповідно цьому і порушення права на ім'я можуть бути зведені до двох груп: невизнання імені та неправомірне його використання [1, с 147].
   Порушення права на ім'я, що входять до другої із зазначених груп, є більш поширеними. До них відносяться: використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) без її згоди, а після її смерті — без згоди її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер; використання (обнародування) імені фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, до набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення; обнародування імені потерпілого без його згоди та ін.
   Проте не всі немайнові права, закріплені у ЦК України, дозволяють з легкістю визначити їх зміст і, відповідно, можливі форми їх порушення.Так, наприклад, ст. 283 ЦК України закріплює право фізичної особи на охорону здоров'я. При цьому зазначається, що охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом.
   Згідно із ст. З Основ законодавства України про охорону здоров'я остання являє собою систему заходів, спрямованих на забезпечення і розвиток фізіологічних та психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.
   Якщо виходити із такого широкого розуміння охорони здоров'я, а також із того, що вона повинна забезпечуватись "системною діяльністю державних та інших організацій", вирішення питань, пов'язаних зі змістом зазначеного права та відповідальністю за його порушення, стає вельми проблематичним. Крім того, необхідно враховувати, що, по-перше, забезпечення права особи на охорону здоров'я в такому широкому розумінні сьогодні можливе далеко не завжди з соціально-економічних, а не правових причин [10, с 674], по-друге, оскільки у будь-якому разі безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я, які у підсумку і надають медичні послуги конкретним особам, саме вони, як виконавці послуг, і будуть виступати як суб'єкти відповідальності, і у даному разі будуть застосовуватись інші норми права, а не норма ст. 283 ЦК України.
   Дії, якими порушуються особисті немайнові права і у підсумку завдається шкода (збитки), з юридичної точки зору, не завжди кваліфікуються як протиправні. Зокрема, це дії, вчинені в стані необхідної оборони та крайньої необхідності, які зовні, за своїми шкідливими наслідками для інших осіб, хоча і містять всі ознаки протиправності, але в дійсності не є протиправними, а навпаки, за відомих обставин є дозволеними (правомірними) і суспільно корисними.
   За допомогою необхідної оборони можуть захищатися життя, свобода, особиста недоторканість, недоторканість житла, таємниця особистого життя тощо. Так, наприклад, норма ч. 2 ст. 281 ЦК України встановлює, що фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.
   Зазначені дії часто досліджуються цивілістами серед заходів самозахисту особистих немайнових прав.
   Так, наприклад, за допомогою необхідної оборони можуть бути захищені честь, гідність і ділова репутація, коли образи завдаються діями або правопорушник намагається публічно виставити написані наклепницькі відомості. За допомогою необхідної оборони може бути захищена недоторканість житла чи іншого приміщення. При цьому під час відбиття протиправного насильницького вторгнення у житло або інше приміщення допускається завдання нападникові будь-якої шкоди (ч. 5 ст. 36 КК України). Право на свободу може бути захищене як шляхом необхідної оборони (відбиття намагань викрасти людину, пошкодження майна злочинця з метою втечі з приміщення, де особу протиправно утримують), так і діями у стані крайньої необхідності (дії особи, яку порушники замкнули в орендованій ними квартирі, і котра може звільнитися, лише зламавши чужий замок) [2, с 120-121].
   Дії, вчинені в стані необхідної оборони, обмежені певними умовами. Недотримання останніх розглядається як перевищення мене необхідної оборони і спричиняє за собою відповідальність суб'єкта в загальному порядку. Ці умови стосуються як нападу (він повинен бути протиправним, але не дозволеним, наявним, але не передбачуваним, реальним, але не уявним), так і захисту (він повинен відповідати інтенсивності нападу, але не перевищувати його, бути своєчасним, але не запізнитися)" [9, с 32-33]. На такій позиції стоїть і Пленум Верховного Суду України (Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26.04.2002 р. "Про судову практику у справах про необхідну оборону").
   Дії, вчинені в стані крайньої необхідності, також обмежені в нашому праві рядом умов. Умови, які повинні бути дотримані, стосуються як небезпеки (вона повинна бути наявною, але не минулою, реальною, але не уявною), так і захисту (заподіяна шкода повинна бути меншою за відвернуту і відвернути її не молена ніякими іншими засобами). Слід також відзначити, що на відміну від необхідної оборони, де запобігається завжди яка-небудь неправомірна дія, при крайній необхідності джерела небезпеки можуть бути самі різні. До них відносяться, окрім неправомірних дій, і різні події, що створюють небезпеку, наприклад стихійні.
   На відміну від кримінального права, де поняття дій, вчинених в стані крайньої необхідності, взагалі вичерпується відзначеними вище моментами, в цивільному праві у зв'язку з цими діями виникає ще одне запитання. Воно полягає в наступному: чи зобов'язана особа, яка вчинила дію в стані крайньої необхідності і цим захистила свій або чужий законний інтерес, але завдала майнової шкоди третій особі, відшкодувати цю шкоду [9, с 34].
   Відповідно до ст. 1171 ЦК України шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не молена було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала. Але при цьому закон надає особі, яка відшкодувала шкоду, можливість пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла. Крім того, враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди у стані крайньої необхідності, суд може покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди, або зобов'язати коленого з них відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.
   Наявність шкоди (збитків). Сам по собі факт порушення особистого немайнового права ще не є свідченням того, що суб'єкту цього права було завдано шкоду (збитки). Наприклад, порушення такого особистого немайнового права як права автора твору на ім'я, що виражається у формі перекручення імені автора при опублікуванні твору, не тягне виникнення збитків. У зазначеному випадку автор може вимагати лише внесення відповідних змін [15, с 375].
   Для покладення на порушника особистого немайнового права обов'язку відшкодувати шкоду (збитки) необхідна саме наявність шкоди (збитків) як обов'язкова умова цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди.
   Проте можлива така ситуація, коли шкода є, а право на відшкодування відсутнє. Так, відповідно до ч. 4 ст. 1176 ЦК України фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.
   У разі порушення особистих немайнових прав може бути завдано як майнову, так і немайнову (моральну) шкоду. При цьому моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Тим більше, що на практиці може скластися така ситуація, кола завдається моральна шкода, а майнова відсутня. Так, наприклад, якщо шкода завдана здоров'ю непрацюючого пенсіонера і його лікування не потребує додаткових витрат, то майнова шкода не виникає.
   Хоча у багатьох випадках порушення особистих немайнових прав завдається не лише моральна, а й майнова шкода.
   Так, наприклад, при ушкодженні здоров'я працездатної особи майнова шкода виражається у втраті потерпілим повністю або частково працездатності, що обмежує вияв його особистості, внаслідок чого виникає повна або часткова втрата заробітної плати. При заподіянні смерті майнова шкода виявляється у втраті можливості одержувати майнове утримання непрацездатними особами, які були на утриманні померлого, а також у витратах на поховання померлого [3, с 515]. При розголошенні банківської таємниці контрагенти можуть розірвати укладені договори з особами, чия таємниця розголошена; при цьому особі завдається майнова шкода. Розголошення банківської таємниці може потягти втрату потенційних контрагентів, що призведе до неможливості одержання того прибутку й тих доходів, які потерпілий міг би одержати у разі збереження у таємниці вказаної інформації. Тобто тут має йтися про необхідність відшкодування потерпілій стороні упущеної вигоди [8, с 215]. Майнова шкода може виникнути й при порушенні права на ділову репутацію [II] (може зменшитись підприємницька активність, укладені договори можуть бути розірвані, а це, в свою чергу, тягне збитки). Аналогічні наслідки виникають і при розповсюдженні відомостей, що не відповідають дійсності. їх автор може бути притягнутий до майнової відповідальності у формі відшкодування збитків [17, с 75].
   Майнова шкода завжди знаходить прояв у матеріальній сфері існування суб'єктів порушених прав. Більш складним є питання щодо наявності моральної шкоди. Відповідно до ст. 23 ЦК України моральна шкода може полягати: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.Однією із найважливіших особливостей моральної шкоди є те, що негативні зміни відбуваються у свідомості людини і форма їх вираження у значній мірі залежить від особливостей психіки потерпілого. Тому визначити наявність завдання моральної шкоди лише за зовнішніми ознаками дуже складно. Так, наприклад, одна людина буде реагувати на біль чи образу сльозами, інша — жодним чином зовні не проявить свою реакцію. Враховуючи зазначене, О. М. Ерделєвський вказує на необхідність застосування принципу презумпції завдання моральної шкоди [19, с 90-91]. Такої ж думки дотримується й В. П. Паліюк, який на підставі аналізу відповідної вітчизняної судової практики доходить висновку, що оскільки потерпілому необхідно доказувати у суді не наявність моральної шкоди, а лише її розмір, що підлягає відшкодуванню, наявність зазначеної шкоди презюмується [12, с 77; 13, с. 8].
   Судова практика інших країн також стоїть на таких позиціях. Це наглядно молена проілюструвати на прикладі із судової практики Російської Федерації (далі — РФ).
   Так, Р. і А-ви звернулись в суд з позовом до уряду м. Москви і департаменту фінансів м. Москви про відшкодування моральної шкоди, завданої їм незаконною відмовою комісій по питаннях реєстрації громадян за місцем перебування і за місцем проживання у м. Москві у реєстрації за місцем проживання у м. Москві (що підтверджено рішенням Тверського районного суду м. Москви від 4 березня 1999 p., яке набуло законної сили). Рішенням Тверського районного суду м. Москви від 14 вересня 1999 p., яке було залишено без змін судовою колегією по цивільних справах Московського міського суду, у позові було відмовлено.
   Судова колегія по цивільних справах Верховного Суду РФ 28 листопада 2000 р. зазначені рішення скасувала, виходячи з наступного. Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивачі не надали доказів завдання їм моральної шкоди діями вищезгаданих комісій. Однак з такими доводами погодитись не молена.
   В силу ст. 151 ЦК РФ, якщо громадянину завдана моральна шкода (фізичні чи моральні страждання) діями, що порушують його особисті немайнові права або посягають на належні громадянину інші нематеріальні блага, а також в інших випадках, передбачених законом, суд може покласти на порушника обов'язок грошової компенсації зазначеної шкоди. До нематеріальних благ відноситься, зокрема, право вільного пересування і вибору місця перебування та проживання (ч. 1 ст. 150 ЦК РФ). Рішенням суду, що вступило в законну силу, встановлено вчинення відносно неправомірних дій, які порушують їх право вільного пересування і вибору місця перебування та проживання (нематеріальні блага), що знайшли вираження у незаконній відмові у реєстрації їх за місцем проживання у м. Москві. У такому випадку завдання моральної шкоди презюмується і доказуванню підлягає лише розмір компенсації цієї шкоди [16, с 125-126].
   Проблема компенсації моральної шкоди полягає, насамперед, в установленні межі між дійсно моральною шкодою і майновою шкодою. І тут потерпілий (кредитор) може використовувати весь спектр доказів, визначений процесуальним законодавством.
   Крім розмежування моральної і майнової шкоди, в окремих країнах світу виникають певні складнощі щодо розмежування договірної та недо-говірної шкоди, адже у разі порушення як особистих немайнових, так і майнових прав можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але завдання шкоди однією із сторін другій стороні не пов'язано з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору1. Стосовно особистих немайнових прав це, зокрема випадки, коли пікода завдана внаслідок загибелі (смерті) чи ушкодження здоров'я пасажира під час користування транспортом, коли пікода завдана здоров'ю споживача товарами (роботами, послугами) неналежної якості.
   Законодавство і судова практика України виходить з того, що за таких обставин, незалежно від наявності договору, при вирішенні спору слід керуватися главою 82 ЦК України, тобто нормами деліктного права.
   На відміну від цього, в окремих країнах існує так звана проблема конкуренції позовів із договору та із делікту.
   Наприклад, у США при заподіянні каліцтва пасажиру залізниці у зв'язку з недбалістю її робітників компанія може бути притягнута до відповідальності за завдання шкоди, яка одночасно є наслідком порушення договору і деліктом. Суд при цьому, за загальним правилом, не зв'язаний ніякими нормами і лише він може визначити, чи допускається конкуренція позовів у коленому конкретному випадку.У деяких країнах світу кваліфікація відносин як договірних або не-договірних суттєво впливає на обсяг відповідальності. Так, наприклад, у Франції при договірному зобов'язанні відшкодовуються лише прямі збитки (згідно із ст. 1150 ФЦК, боржник несе відповідальність лише за збитки, які передбачали або могли передбачити під час укладення договору, якщо тільки зобов'язання не було виконано внаслідок умислу боржника [18, с 667-668]), а при недоговірному — як прямі, так і непрямі. Але жорсткість правила про відшкодування при деліктній відповідальності прямих і непрямих збитків пом'якшується тим, що розмір збитків у підсумку визначається судом [20, с 530].
   З точки зору німецького цивільного права, розмежування договірного і недоговірного зобов'язання для визначення обсягу відповідальності не має значення, оскільки відшкодування прямих і непрямих збитків передбачено як у разі порушення договору, так і у разі завдання недоговірної шкоди.
   Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою. Для покладення на порушника особистого немайнового права цивільно-правової відповідальності за завдану моральну та (або) майнову шкоду необхідно, щоб причиною виникнення у потерпілого зазначеної шкоди була саме дія (бездіяльність) порушника. Тому принциповим є встановлення причинного зв'язку між його поведінкою та шкодою, що настала.
   На практиці встановлення зазначеного зв'язку часто викликає певні складнощі, оскільки навіть безпосередній вплив певного об'єкта на людину не може автоматично розгядатись як причина тих наслідків, що у підсумку настали.
   Цікавим з цієї точки зору є наступний приклад про відшкодування шкоди, завданої втратою годувальника. Водій вантажної машини О. здійснював спроби вивести свій автомобіль задньою ходою з однієї вулиці дачного селища на іншу. Розраховуючи на свій досвід, він не вжив всіх заходів безпеки і у підсумку зачепив М., яка перетинала дорогу. Оскільки вантажна машина рухалась повільно, М. було завдано відносно незначну шкоду (пошкодження підпікіряних тканин правої ноги), яка згідно висновку судово-медичної експертизи була кваліфікована як легкі тілесні ушкодження. Проте невдовзі у М. виникло запалення, а потім небезпечна хвороба пошкодженої ноги (некроз тканин правого стегна і сепсис), від якої вона померла у лікарні через місяць після наїзду. Проведена медична експертиза встановила, що травма була отримана М. "при вкрай несприятливому фоні хворобливих змін правої ноги", що мали місце ще до наїзду, а також за наявності серйозного загального захворювання — гіпертонічної хвороби. Саме ці дві обставини і стали причиною її смерті. У висновку експертів зазначалося, що незалежно від госпіталізації безпосередньо після наїзду і надання допомоги в умовах стаціонару у М. могло виникнути запалення, некроз тканин стегна і сепсис із летальним кінцем. У зв'язку з цим суд відмовив у задоволенні вимоги утриманців М. про відшкодування завданої шкоди [5, с 207-208].
   Складність встановлення наявності причинного зв'язку обумовлюється і тим, що для покладення на порушника відповідальності у багатьох випадках необхідно встановити не один, а кілька причинно-наслідкових зв'язків. Так, наприклад, для покладення відповідальності за завдання шкоди життю, здоров'ю фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки необхідно встановити наявність причинного зв'язку: 1) між діяльністю володільця джерела підвищеної небезпеки, яка являє підвищену небезпеку для оточуючих, і шкодою, що настала; 2) між поведінкою особи, що безпосередньо обслуговувала джерело підвищеної небезпеки, і завданою шкодою; 3) між впливом підвищено-пікідливих якостей джерела підвищеної небезпеки і шкодою, тобто шкода повинна бути викликана саме тими якостями об'єкта, які дозволяють віднести його до джерел підвищеної небезпеки [4, с 50-62].
   Вина. Відповідно до ч. 1 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом), а нормою ч. 2 ст. 1166 ЦК України закріплюється, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Поряд із цим, законом чи договором може бути встановлено інше, тобто допускається відповідальність і за відсутності вини. Отже, відповідальність за ЦК України базується на принципі вини з винятком. Але, на жаль, таких винятків досить багато. Зазначене стосується і відповідальності за порушення особистих немайнових прав, оскільки у багатьох випадках порушення особистих немайнових прав відповідальність настає за відсутності вини боржника. Це і відповідальність за шкоду, завдану органами дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, і відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, і відповідальність за шкоду, завдану недоліками товарів, робіт, послуг тощо.
   Ми вважаємо, що законодавець повинен помірковано ставитись до розширення кола винятків із загального принципу відповідальності за вину, оскільки може настати такий момент, коли критична маса винятків зруйнує цей принцип як такий.
   З однієї сторони, як вірно зазначає О. С. Іоффе, будь-який принцип, яким би загальним він не був, не позбавляється свого значення і тоді, коли він зазнає тих чи інших виключень, якщо останні дійсно є виключенням, що залишають основну масу випадків у межах дії головного принципа. Крім того, будь-який принцип для свого застосування потребує наявності загальних умов, згідно яким його було встановлено, тоді як виключне правило може бути застосоване лише при виникненні певних обставин, які видозмінюють ці умови. Також будь-який принцип визначається основною метою, для досягнення якої його було встановлено, і тому, коли у виняткових випадках ця мета видається недосяжною на підставі даного принципу, відхилення від нього стають не тільки можливими, але і необхідними [6, с 29]. З іншої сторони, законодавцеві необхідно враховувати і те, що закріплення великої кількості виключень із принципу відповідальності за вину у підсумку руйнує ставлення до принципів юридичної відповідальності, як до основних засад, яким властива найвища імперативність. А вони як і принципи права взагалі, не тільки характеризують чинне законодавство, але і визначають тенденції розвитку законодавчої та правозастосовної діяльності.
   При вирішенні питання щодо покладення цивільно-правової відповідальності за порушення особистих немайнових прав важливого значення набуває врахування вини потерпілого у виникненні або збільшенні щкоди, що виникла.
   Згідно із ЦК України, шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню пікоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала пікоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.Проте вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених ч. 1 ст. 1195 ЦК України, у разі відшкодування пікоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.

Література

1. Агарков М. М. Право на имя // Сборник статей по гражданскому и торговому праву. Памяти профессора Габриэля Феликсовича Шершеневича. — М.: Статут, 2005. — С. 136— 162.
2. Антонюк О. I. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист. Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. — Харків, 2004. — 205 с.
3. Боброва Д. В. Зобов'язання із заподіяння шкоди // Цивільне право України: Підручник: У 2 кн., за ред. О. В. Дзери, Н. С Кузнєцової. Ч. 2. — К: Юрінком Інтер, 2002. — С 504-566.
4. Васильєв С. В. Доказывание и доказательства в делах о возмещении вреда, причиненного источником повышенной опасности // Васильев С. В. Деликтное судопроизводство (Судопроизводство о возмещении вреда): Учебное пособие. — X.: ООО "Одиссей", 2005. — 448 с.
5. Гузь Л. Е. Дорожно-транспортные происшествия. — X.: Харьков юридический, 2004. — 448 с.
6. Иоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1955. — 308 с.
7. Казьмин П. Ф. Общие проблемы права в условиях научно-технического прогресса. — М., 1986. — 393 с.
8. Коробцова Н. В. Особисті немайнові права // Цивільне право України: Підручник: У 2-х т. / Борисова В. I. (кер. авт. кол.), Баранова Л. М., Жилінкова І. В. та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — Т. 1. — С. 199-215.
9. Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственности. — М.: Юрид. лит., 1970. — 312 с.
10. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: [В 4 т.] / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань. — Т. 1. — К.: А. С. К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідне., 2004. — 928 с
11. Никуличева Н. Ю. Право юридических лиц на деловую репутацию и его гражданско-правовая защита / Отв. ред. А. В. Цихоцкий; Ин-т философии и права. — Новосибирск: "ЭКОР-книга", 2005. — 188 с.
12. Палиюк В. П. Возмещение морального (неимущественного) вреда. Монография. Изд. 2-е, испр. и доп. — К.: Право, 2000. — 272 с.
13. Паліюк В. П. Правове регулювання відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Авто-реф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. — X., 2000. — 18 с
14. Приступа С. Н., Сиротенко С. Є. Відшкодування пікоди // Цивільне право України: Підручник: У 2-х т. / Борисова В. І. (кер. авт. кол.), Баранова Л. М., Жилінкова І. В. та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — Т. 2. — С. 478-544.
15. Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. — 752 с.
16. Судебная практика по гражданским делам / Сост. Е. Н. Романенкова. — М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. — 608 с.
17. Толстой В. С. Личные неимущественные правоотношения: Учебное пособие. — М.: ООО "Издательство "ЭЛИТ", 2006. — 198 с.
18. Французский гражданский кодекс / Науч. редакт. и предисл. канд. юрид. наук Д. Г. Лаврова, перевод с франц. А. А. Жуковой, Г. А. Пашковской. — СПб: Изд-во "Юридический центр Пресс", 2004. — 1101 с.
19. Эрделевский А. М. Компенсация морального вреда: анализ и комментарий законодательства и судебной практики. — 3-е изд., испр. и доп. — М.: Волтерс Клувер, 2004. — 320 с.
20. Traite des obligations, t. V. — P., 2004. — P. 530.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com