www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Ампліфікації життєвого досвіду у конструюванні автентичності особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Ампліфікації життєвого досвіду у конструюванні автентичності особистості

АМПЛІФІКАЦІЇ ЖИТТЄВОГО ДОСВІДУ У КОНСТРУЮВАННІ АВТЕНТИЧНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

О.М. Кочубейник

   У статті представлено розуміння автентичності в рамках моделі конструювання, у якій основне навантаження лягає на такі її характеристики, як становлення, нон-фінальність, процесуальність, інтерпретативність. Показано, що рефлексія й метафоризація, будучи процесами, що включають переживання життєвого досвіду в проект автентичності, виконують у ньому різні функції, забезпечуючи разом з тим його організацію як ризоми. Автентичність представлено як результат самоконструювання особистості в умовах надлишку виборів, притаманного ситуації постмодерну.
   Ключові слова: автентичність, нон-фінальність, емерджентність, ризома, життєвий світ, життєвий досвід.
   В статье представлено понимание аутентичности в рамках модели конструирования, в которой основная нагрузка ложится на такие ее характеристики, как становление, нон-финальность, процессу альность, интерпретативность. Показано, что рефлексия и метафоризация, будучи процессами, включающими переживание жизненного опыта в проект аутентичности, выполняют в нем разные функции, обеспечивая вместе с тем его организацию как ризомы. Аутентичность представлена как результат самоконструирования личности в условиях избытка выборов, свойственного ситуации постмодерна.
   Ключевые слова: аутентичность, нон-финальность, эмерджентность, ризома, жизненный мир, жизненный опыт.
   The article presents a new model of authenticity, which has the process of constructing as its main peculiarity. Such features of the model as becoming, поп-finality, continuality, interpretability are fundamental. Reflection and metaphorization are shown to be the processes, which include life experience in the project of authenticity and have different functions. The authenticity as a rhizome is constructed by means of these processes. The authenticity is mainly interpreted as a result of self-constructing of personality under conditions of surplus of choices characteristic of the post-modern.
   Key words: authenticity, поп-finality, emergent process in system, rhizome, life world, life experience.
   Постановка проблеми. Життєвий досвід особистості цікавий насамперед тим, що залишається утаємниченим той принцип, за яким відбувається перехід з допредикативного, дорефлексивного світу у світ особистісної зацікавленості, включеності. Людина живе, рухається в просторі, змінюється в часі, розмовляє з іншими, не відчуваючи жодних ускладнень - все відбувається дорефлексивно. Але як тільки вона починає замислюватися над безпосереднім проживанням, виникають труднощі. Приймаючи виклик щодо можливості осмислити власне життя, людина тим самим створює особливу оболонку свого існування - свій життєвий світ.
   Основною специфікою життєвого світу особистості є те, що “світ в собі” і “світ навколо себе” особистість перетворює в “світ для себе”. Закинутість у світ (світ зовнішній, протиставлений особистості, відчужений та ворожий) у цьому акті перетворення змінюється дійсним існуванням; а перетворення, опанування, олюднення цього відчуженого, оречевленого, відстороненого світу виявляється процесом, у котрому відбувається досягнення автентичності.
   Варто також зазначити, що життєвий світ конструюється відповідно до актуальних життєвих інтенцій особистості й зазнає трансформацій синхронно до останніх. Проте дезактуалізація певної інтенції (внаслідок як досягнення обраної мети або виконання поставленого життєвого завдання, так і відкидання їх у статусі нереалізованих) не означає, що вона зникає безслідно. Вона продовжує співіснування як психологічний ресурс, що уможливлює подальші реструктуризації й реінтерпретації життєвого світу. Таким чином, топоніміка останнього постає для особистості як принципово рухлива, незавершувана, відкрита й полісемантична. До того ж життєвий світ людини, окрім того, що він постає під новим кутом зору як динамічний, не є одномірним, а виявляється сукупністю взаємозалежних активностей, зрештою, з доволі складною психологічною архітектонікою [11].
   Іншими словами, особистість відчуває потребу у тому, щоб успішно організувати себе й свій світ таким чином, щоб забезпечити й закріпити сукупність її індивідуальних проявів у стосунках з життєвим світом - протистояти фрагментації й колажованості, які надходять як зі зовнішнього, так і внутрішнього світів.
   На роль таких агентів, що спроможні фіксувати особистість у її визначених, сталих рамках, пропонувалися свого часу різні конструкти: “Я”-концепція, “Я”-образ, диспозиції, риси, самість тощо. Власне, серед таких конструктів було народжено й автентичність - у есенціалістському трактуванні як відповідність своїй природі (“in se”) Але перехід до некласичної, а надалі до постнекласичної раціональності трансформували розуміння особистості зокрема і картину світу загалом як предмету наукового дослідження. Останнє означає, що змінилося розуміння сенсу традиційних дихотомій, за якими відбудовувалися усі теоретичні каркаси [14], а отже, й розуміння автентичності перестало відповідати напередза-даному змісту.
   Мета статті полягає у тому, щоб висвітлити процедурні особливості автентичності особистості, що тлумачиться як “завжди становлення” і показати, зміна яких саме теоретичних рамок є необхідною для такого її розуміння.
   Результати теоретичного аналізу проблеми. Формування уявлення про автентичність як про міру відповідності особистості своїй власній природі (сутності) пов'язане з особливостями того наукового контексту, в рамках котрого воно розроблялося. Тому розуміння автентичності як відповідності виявляється ефективним тільки для тієї картини світу, у якій особистість первинно тлумачиться як структурно-ієрархізована стабільність у детермінованому світі. Така схема вибудовується у відповідь на вимоги “репрезентаційних” теорій та за допомогою методу як прескрипцій розкриття всезагального, експілікації інваріантного, стабільного, універсального в особистості.
   Проте трансформація предмету наукового дослідження, що відбувається надзвичайно потужно на початку XXI століття, вивела на авансцену емерджентність, ентропійність, сингулярність, чим поставила під сумнів дієвість “метафори відповідності”.
   Народжуючись як потенційно нескінченна істота, людина протягом свого життя рухається до фактичності, граничним вираження якої є смертність, а зовнішній світ, у якому розташовано людину в силу соціально-еволюційних перетворень має протилежно спрямований вектор: від стабільності до розмаїтості, змін і новизні. Внаслідок цієї різноспрямованості виникає основна проблема людини - і не як проблема адаптивного виживання в умовах режиму й стандартизації (яку пропонував модерн), а як проблема виживання в умовах надлишкової свободи - у ситуації паралізуючого достатку виборів (предметів, ідентичностей, цінностей, культурних течій тощо).
   У фрагметованому, колажованому, театралізованому постмодерному суспільстві адекватними моделями виявляються ті, які позбавлені напередвизначеності й однозначності, лінійності, ієрархічності, обмеженості. Тому запропоновано нову модель - “метафори становлення” яка вибудовується на принципах нерівновісності, змінюваності, становлення. Отже, більш продуктивне розуміння автентичності особистості потребує відмови від “метафори відповідності”, з якою, як було показано, тісно пов'язане тлумачення особистості як стабільного центру у стабільному й детермінованому світі, та заміни її на “метафору становлення” у рухливому просторі.
   Найбільш істотні зміни у предметі дослідження, що відбуваються завдяки постмодерну, пов'язані, на наш погляд, із тим, що ієрархічно-структура з її поступально-еволюціативними трансформаціями змісту поступається місцем аструктурному ризоморфу з його вибуховою емерджентністю й процесуальністю. Останнє означає зміщення у ваги з особливостей, якими конституююється “центровість”, на процесність. Стосовно автентичності як однієї з процедур самоздійснення це означає первинну увагу до тих способів, якими забезпечується її продуктивність.
   Мало того, “метафора становлення” - з її нон-фінальністю -процесуальністю - дає можливість переходу від узвичаєнного й традиціоналізованого розуміння психіки, де остання розкривалася через функції відображення й регуляції (як забезпечення відповідності), до розуміння психіки як “інструменту, котрий дозволяє здійснити вибір” (Л.С. Виготський). Зокрема, він писав, що “наш досвід утримується між двома порогами, ми бачимо лише маленький відрізок світу; наші відчуття дають нам світ в уривках, витягах, важливих для нас. ... Психіка вибирає усталені точки дійсності серед всезагального руху. Вона є острівки безпеки в гераклітовому потоці. Вона є орган відбору, сито, яке проціджує світ й змінює його так, щоб можна було діяти. У цьому її позитивна роль — не у відображенні (відображує й непсихічне; термометр точніший за відчуття), а в тому, щоб не завжди вірно відображати, тобто суб'єктивно спотворювати дійсність на користь організму” [3, 40-41]. Іншими словами, автентичність - не психічний інструмент, що слугує для відображення впливів різноманітної природи на особистість, не знаряддя, що уможливлює регулятивно-адаптивні зміни, а передусім - уможливлення самоконструювання як відбору ймовірних інтерпретацій.
   Таким чином, автентичність відповідно до метафори становлення - це насамперед результат дії такого інструменту, призначеного уможливлювати й узаконювати вибірковість у статусі суб'єктивного “спотворення” дійсності - її тлумачення, інтерпретації, зрештою - наративу.
   Але яким чином ампілфікації життєвого досвіду представлено так, щоб забезпечити автентичність як постійне становлення? Тут, на наш погляд, можна назвати два процеси, які оформлюють статус автентичності (тобто її миттєвий зріз, який існує лише “тут і зараз”)
   По-перше, будь-який досвід рефлексується. Будучи раціональним прийомом самопізнання, рефлексія продукує створення стабільних елементів, які в процесі виникнення сигніфікуються, вербалізуються й входять до складу образа “Я” і інших подібних особистісних утворень, фіксуючи деякі екстракції саме як власний життєвий досвід [5]. (Докладний аналіз функції рефлексії представлено, наприклад, у І.Н. Семенова, СЮ. Степанова [7; 8], О.Б. Старовойтенко [9; 10] та ін.)
   Але, крім рефлексивних, у спробах визначити зміст переживання власної достотності, існують відповіді іншого ґатунку (а саме: “Будувати себе. Вибивати з каменю. Шліфувати піском. Згладжувати водою. Ліпити із глини. Фарбувати”, “Бути собою -це бути повноводною рікою, що тече у пустельних пісках”, “Бачити в дзеркалі того, хто дивиться на тебе із дзеркала” тощо). Цим відповідям характерний високий ступінь метафоризації, який є наслідком спроб виразити зміст тих переживань, предметність котрих прослизає скрізь засоби раціонального мислення.
   На наш погляд, проект автентичності - як неперервність, як нон-фінальність - отримує можливість свого конструювання завдяки умінню метафори перебороти німоту раціонального мислення й схопити новизну тощо, що відкрилося на дальніх обріях життєвого світу, але не маркувалося чіткою дефініцією.
   Така можливість виникає завдяки особливому місцю метафори серед таких семіотичних концептів свідомості, як образ, символ і знак. Образ - джерело основних семіотичних понять, структура яких створюється взаємодією принципово різних планів -плану вираження (означаючого) і плану змісту (означуваного). І метафора й символ часто визначаються через апеляцію до образа (О.Ф. Лосев). Маючи одне джерело (тобто образ), метафора й символ успадкували від нього низку рис, що відрізняють їх від центрального семіотичного концепту - знака, адже і метафора й символ є об'єктом скоріше інтерпретації, ніж розуміння. Ні символами, ні метафорами не передають точних повідомлень. Це відрізняє їх від знака, пов'язаного із прагматикою мови. Але символ, на відміну від метафори, вказує на деякий точний зміст, що не може бути застосований для характеристики іншого об'єкта. У психологічному сенсі метафора являє собою інсайт, що поєднує одночасно емоційний і когнітивний аспект, допомагаючи тим розкрити латентну сутність власних мотивів, вчинків, намірів. І зрештою ця інсайтність - внаслідок ілюзії неопосереднюваної даності -провокує переживання автентичності як “in se”.
   Дійсно, у конструюванні проекту автентичності метафора дає особистості можливість об'єктивувати складні внутрішні переживання, “винести назовні”, “назвати”. Це означає, що вона слугує засобом передачі нюансів індивідуальних переживань і є сполучною ланкою між дійсним статусом автентичності особистості (на рівні несвідомого) і її вербальним еквівалентом (на рівні свідомості), внаслідок чого стає можливою вербалізація нового знання й перехід його у царину рефлексії. Іншими словами, унікальна роль метафори в проекті автентичності пов'язана з тим, що завдяки метафорі відновлюється рівновага між непоясненим (або майже непоясненим) і проясненим (прозорим) змістом життєвого досвіду.
   Однією з особливостей проекту автентичності, яка виникає завдяки метафорі, є цілісність, “панорамність” змістів, які його утворюють. Другою унікальною властивістю метафоричної інформації, що входить в проект автентичності, є підключення величезної маси неусвідомлюваних змістів життєвого досвіду до психічного відображення, забезпечуючи тим самим “резерв” для подальших суб'єктивних реінтерпретацій. Нарешті, третьою властивістю метафори, що обумовлює унікальність її функцій в проекті автентичності, є плюралізм, множинність образного прочитання. І, нарешті, можна говорити про пояснювальні можливості метафори, які залежать не тільки від вдалого вибору метафори або порівняння, але й від ступеня розгорнення образної символіки.
   І життєвий досвід, який вводиться у конструювання автентичності, завдяки цим рефлексії та метафоризації, постає як зрощування різних епізодів у цілісність. Зокрема, тому, що метафора є проспективною, і в основі цієї її якості знаходиться згадувана панорамність створюваного образа. Тим самим зміст, утримуваний метафорою, не обмежується спогляданням минулого в тому сенсі, у якому рефлексія - “звертання назад” (рефлексувати можна лише минуле, здійснене, уже-наявне), але й долає напередзаданість інтерпретацій емерджентною появою додаткових значень.
   Семантичний холізм метафори іноді може бути настільки потужним, що може досить чітко визначати траєкторію подальших інтерпретацій (приміром, якщо статус автентичності розкривається через тему “маски”, то рано або пізно з'являться театр і актори, тема лицедійства тощо). Рефлексія ж у цьому сенсі - це рух без заздалегідь заданого певного шляху, оскільки кожний відомий шлях виявляється оманою, яка відволікає від мети.
   Крім того, метафора виникає як блискавична, тому вона є “енергозберігаючою”. (Особливо це проявляється при підключенні величезної маси неусвідомлюваного, де за одиницю часу переробляється в багато разів більше інформації, ніж у свідомості; різке розширення діапазону свідомих процесів привело б людський організм до енергетичного банкрутства.) Рефлексія, як будь-який довільний і цілеспрямований психічний процес, здійснюється із граничною напругою свідомості, внаслідок чого вона й буває настільки стомлююча.
   Нарешті, метафора й рефлексія розрізняються різним функціонування щодо меж установлюваних змістів: основна функція рефлексії у свідомості - експлікація цих меж, метафори - їхнє руйнування.
   Отже, проект автентичності наповнюється конкретним змістом, що конструюється у переходах між рефлексією (послідовним встановленням змісту) і матафоризацією (його інсайтним, блискавичним народженням). Таке постійне й принципово незавершуване самоконструювання й постає умовою особистості у її життєвому світі (з усіма часовими й просторовими трансформаціями останнього), що водночас потребує (і є можливим за умови) цілісне розуміння людини як системи відкритої й придатної до саморозвитку (“третя наукова революція”), спроможної породжувати у цьому розвитку основи власної стабільності. Варто підкреслити, що відкриті системи, що саморозвиваються, відрізняються особливим типом динаміки: вона є не просто нелінійною, але специфічно несиметричною тенденційною динамікою відкритості.
   Автентичність особистості як відкритої системи, здатної до саморозвитку, з теоретичного конструкта, що використовується як базова схема для ідентифікації себе у світі періоду сталого модерну, у постмодерні перетворюється на контекстуально релятивну схему, яка реалізується як психологічна умова стабільності й стійкості людини.Розмикання суб'єктності, точніше, припинення кристалізації у психологічних теоріях “центрованого суб'єкта”, й зміна уявлень про структуру соціальної реальності актуалізує підхід до вивчення автентичності не як до інтенціональної спрямованості, “in se”, схеми самосвідомості, ядра “Я” тощо, що містить визначеність ціннісно-смислової позиції людини, але як до системи децентрованої, для якої реальність перетворюється під впливом її інтерпретації й знань про неї. Перефразуючи К. Гергена, автентичність - “це не той об'єкт, який можна описати раз і назавжди”, автентичність - це своєрідна “тікуча” історія відносин” [ 1]. Автентичність - це “реальність, котра інтерпретується особистістю й має для неї суб'єктивну значущість у якості цілісного світу. Це світ, котрий створюється в її думках і діях та переживається нею у якості реального” [ 2, 39]. Конструювання автентичності - це процес, що є постійним, оскільки постійним є рух як особистості, так і її життєвого світу. Конструювання автентичності - це пошук такої інтерпретації стосунку особистості й життєвого світу, де зникає протиріччя між обмеженістю фактичністю та нескінченністю можливого.
   Пошук такої інтерпретації - залежно від провідних психосоціальних практик, використовуваних при конфігуруванні життєвого світу особистості - може здійснюватися, на наш погляд, завдяки співдії двох форм репрезентації життєвого досвіту у будь-якому з трьох модусів (персоналізації, уніфікації, потенціалізації), і жодна зі здійсненних інтерпретацій не є остаточною, вичерпною, самодостатньою, лімітуючою.
   Будучи в остаточному підсумку похідною від застосовуваних психосоціальних практик, автентичність загалом виявляє залежність від міри насиченості цих практик, але поза рамками лінійності. Тобто чим більш розмаїтою є сфера переживань, чим більш різноплановими є досвіди особистості, чим багатшою є структура життєвого світу, доступного особистості, тим більш неправильними, нелінійними, непрогнозованими й непередбачуваними будуть “розломи” реальності, через які здійснюватиметься конструювання автентичності. Оскільки у такому разі ці розломи відбуваються не в примітивній породі, організованій геометрично правильними фігурами, котра може тріскатися лише за прямими лініям, а в породі складній, нерівномірній, принципово неієрархічній, то прогнозувати, якою саме траєкторією буде здійснюватися вибудова автентичності, в принципі не можливо. Найбільш точно специфіка цієї траєкторії, на наш погляд, описуються через два поняття -емерджентність та ризома.
   Емердженість виникає внаслідок непрогнозованих процесів, зокрема, різкого нелінейного посилення раніше малопомітної властивості, непередбаченої біфуркації якоїсь підсистеми або рекомбінації зв'язків між складовими. Емерджентність, однак, не стільки поява нової властивість, скільки новий тип розвитку: новоутворення, що виникає в результаті об'єднання елементів у систему (і передбачається, що елементи до об'єднання не мали подібної властивості). Отже, вона увиразнюється через неадитивність (“ціле більше суми частин”), що знаходить вираження в устремлінні до зростання ентропії системи по мері збільшення кількості її елементів.
   Другим поняттям, як зазначалося, є ризома (Ж. Делез, Ф. Гваттарі [4]). Дійсно, серед усіх інтерпретацій, що вибудовуються скрізь психосоціальні практики, включення в котрі, власне, є “точками” автентичності-ризоморфу, неможливо виокремити ту, котра б мала засадниче чи фундуюче положення серед інших. Тут відсутні першорядні (високостатусні) зв'язки між окремими конструюваннями, натомість існує мережа переходів.
   Крім того, ризома - це розімкненість: автентичність вимальовується у цій перспективі як принципово відкрита структура. А саме - кожен досвід переживання потенційно може продовжити її границі. Мало того, шляхи отримання досвіду автентичності не є напередзаданими й незмінюваними; вони можуть варіювати залежно від навантаженості психосоціальними практиками тієї чи іншої соціальної страти, і можливими є такі ситуації, коли досвід забезпечується парадоксальними з точки зору раціональності засобами (досвід “маски” перетворюється на досвід власної достотності).
   Нарешті, ризома - це постійне “вислизання” точного змісту у дескрипціях автентичності. Тут варто згадати, що ризома - це не механізм копіювання, а карта, і остання за своєю природою є відкритою, рухливою, її можна гортати, вона є надзвичайно сприйнятливою до змін. Калька (копія), навпаки, не піддається модифікації, вона лише копіює наявні лінії й абриси, але не фіксує новостворене, щойнонароджене. Карта ніколи не є остаточною: вона постійно змінюється відповідно до змін місцевості (дійсності) [4]. Автентичність постає як принципово незавершувана система, яка динамічно становиться. В ній немає фіксованих, незмінних змістів. (Статус, що рефлексується, - лише “тимчасова” карта, карта “перед уточненням”, вдосконаленням).
   Отже, автентичність постає не як інтегральний феномен, котрий неодмінно монополізує сутність у якості системоутворювального фактору, а як вільне оперування різнорівневими й різноспрямованими тенденціями, котре забезпечує найбільш високу продуктивність особистісного розвитку шляхом реалізації множинних конструктів особистості. Ця “множинність” полягає у тому, що автентичність може бути трактована, а згодом перетрактована у будь-якому напрямі: людина прагне відчути свою тотожність з іншими людьми, одночасно вона прагне до відокремлення свого Я, до самовизначення й до самоздійснення, але вона також прагне вирватися за рамки своєї особистості в світ “потенційно можливого”.
   Висновки. Намагаючись показати складний характер сучасної проблематики, яка накладає обмеження на застосування ієрархічно-структурного розуміння автентичності як адаптивної схеми, що забезпечує регуляцію особистості за способом, представленим у “метафорі відповідності”, ми водночас намагаємося підкреслити інше її розуміння: як умови самоконструювання особистості, де остання є відкритою системою, що саморозвивається (B.C. Степін). Продуктивність метафори становлення забезпечується насамперед відмовою від структурного її розуміння на користь процесуального. Отже, не стала ієрархічна структура з фіксованим центром, а ризома в її становленні (де остання - трансформація, рухливість, нон-фінальність) забезпечує можливість втримувати цілісність себе в зростаючому різноманітті й багатомірності життєвого світу.
   Подібне розуміння кореспондує з уявленням про сучасне суспільство як таке, що переживає епоху докорінних соціальних змін, позаяк основною характеристикою його розвитку відтепер є конституююча роль інформації. Остання постає як є головний продукт і засіб суспільного виробництва, кардинальним чином перетворює життєве середовище, вводячи віртуальність як провідну детермінанту соціальних на індивідуальних процесів. Достовірність віртуальності змінює межі й ступінь відповідальності людини, спричинює різкі зміни в найрізноманітніших сферах людського буття, які якісно розширюють горизонт свобод і можливостей, формують нові запити, до яких часто людина виявляється особистісно не підготовлена. Особливо інтенсивно у цій достовірності віртуального змінюється сфера життєвих проектів (світопроектів), що надалі заторкає систему фундаментальних ставлень людини - до самої себе до іншого, до життєвого світу загалом, продукуючи тим самим завершення модерну, маркуючи його “смертю Бога” (Ф.Ніцше), “смертю суб'єкта” (Ж.-Ф. Ліотар), “смертю автора” (Р. Барт), “концем історії” (Ф. Фукуяма).Але більш суттєвим є те, що в епоху соціальних змін “інакше виглядає діалектика й метафізика людської індивідуальності. У деяких сферах діяльності уявлення про індивідуальність настільки трансформуються, що іноді відбувається повна втрата ясності розуміння меж між суб'єктом і об'єктом, індивідуальним і соціальним, сприйманим і створюваним” [6]. У постмодерному суспільстві не просто трансформуються деякі якості (як це переконливо показують Е.Тоффлер [12] та Ф.Уєбстер [13]), що задають загальні параметри життєвого середовища й соціального простору - інформація, капітал, блага, ресурси, виробничі засоби тощо, але формується новоутворення вищого порядку, власне, нова якість життя. Соціальні трансформації, хоч і є докорінними за своєю суттю, але відбуваються “буденно”, без яскравих збурень і відвертих революційних скасувань, позначаються на процесуальних параметрах життєвого світу особистості, а останній конструюється відповідно до унікальним уявлень особистості про себе (образ Я), про світ (образ світу) і те, як вона співдіє із цим світом (інтерактивна взаємодія).
   Водночас відбувається перевизначення сутності зміни. Як зазначає О.В. Лук'янов, зміна перестає бути обставиною або атрибутом ситуації (тобто зміни перестають “відбуватися”), а перетворюється на продукт психологічного (суб'єктивного) життя (очікування, вибір, проект) [6].
   Останнє означає, що розширюються обрії й множаться ступені особистої відповідальності людини, зростає інтенсивність процесів ідентифікації, позаяк сучасна людина не просто виявляється нетотожна сама собі, будучи захопленою потоком буття, але повинна постійно ставати нетотожною самій собі під свою персональну відповідальність.

ЛІТЕРАТУРА

1. Gergen K.J., Gergen М.М. Toward a Cultural Constructionist Psychology // Theory and Psychology. - 1997. - Vol. 7. -P. 31-36.
2. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. / П.Бергер, Т.Лукман. - М.: Медиум, 1995. - 323 с.
3. Выготский Л.С. Исторический смысл психологического кризиса / Л.С.Выготский // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Эксмо, 2005. — 1136 с.
4. Делёз Ж., Гваттари Ф. Капитализм и шизофрения. Mille Plateaux / Ж.Делез, Ф. Гваттари
5. Иванченко Г.В. Самоопределение личности как открытый проект/ Г.В.Иванченко // Человек.- № 3. - 2005. - С. 5-16.
6. Лукьянов О.В. Самоидентичность как условие устойчивости человека в меняющемся мире: автореф. дис. на соискание уч. степени доктора психол. наук: 19.00.01 “общая психология, психология личности, история психологии” / О.В. Лук'янов. - Томск, 2009. - 44 с.
7. Семенов И. И., Степанов С. Ю. Проблема предмета и метода психологического изучения рефлексии/ И.Н.Семенов, С.Ю.Степанов // Исследование проблем психологии творчества. - М.: Педагогіка, 1983. - С. 154-182.
8. Семенов И. И., Степанов С. Ю. Типы и функции рефлексии в научном мышлении / И.Н.Семенов, С.Ю.Степанов // Проблемы рефлексии в научном познании. - Куйбышев, 1983. - С. 76-82.
9. Старовойтенко Е. Б. Проблема субъекта в культурной психологии личности/ Е.Б.Старовойтенко // Человек. Субъект. Поступок. - К.: Лыбидь, 2006. - 320 с.
10. Старовойтенко Е.Б. Психология личности в парадигме жизненных отношений: учебное пособие для вузов / Е.Б.Старовойтенко. - СПб.: Трикста, Академический проект, 2004. -256 с.
11. Титаренко, Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності [Текст]: наук. вид. / Т. М. Титаренко. - К.: Либідь, 2003. - 376 с.
12. Тоффлер Э. Третья волна. - М.: ООО “Фирма “Издательство ACT”, 1999. - 261 с.
13. Уэбстер Ф. Теории информационного общества. - М.: Аспект Пресс, 2004. - 400 с.
14. Янчук В.А. Современные представления о самости и Я-концепции личности/ В.А.Янчук// Введение в современную социальную психологию. - Минск: АСАР, 2005. - С. 251-352.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com