www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Мотивація агресивної та делінквентної поведінки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Мотивація агресивної та делінквентної поведінки

О.Є. Мойсеева

МОТИВАЦІЯ АГРЕСИВНОЇ ТА ДЕЛІНКВЕНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

   Коротка анотація. В статті розглядаються стадії формування мотиву агресивної поведінки. Досліджується взаємозв'язок агресивної та делінквентної поведінки, зокрема в підлітковому віці. Аналізуються психологічні дослідження, що вивчали різні аспекти взаємозв 'язку агресивності та особистісних особливостей делінквентної людини (інтелект, самооцінка тощо).
   Існування різноманітних підходів до розгляду причин агресивної поведінки особистості відображає становище, що склалося в психології стосовно проблеми мотивації. Так, наприклад, в теорії потягів під мотивом розуміють спонуку, що виникає у людини при наявності певної потреби. У теорії соціального научіння мотив ототожнюється з метою (наприклад, привабливість очікуваних наслідків агресивної дії). Фрустраційна теорія базується на тому положенні, що причинами дій і вчинків людини є зовнішні стимули (зовнішня ситуація).
   Не слід ототожнювати агресивну поведінку зі схильністю до неї (агресивністю як інтегральною властивістю особистості) та іншими особистісними характеристиками, що полегшують чи ускладнюють формування мотиву агресивної поведінки.
   Формування мотиву агресивної поведінки відбувається, як правило, у вигляді наступних стадій, зокрема: 1) виникнення конфліктної ситуації та формування потреби (бажання) усунути психічне напруження, 2) вибору варіанту конкретної агресивної дії, 3) формування наміру здійснити конкретну агресивну дію щодо певного об'єкта (Є.П. Ільїн [1]).
   Формування мотиву агресивної поведінки починається з виникнення конфліктної (при спілкуванні) або фруструючої (в процесі діяльності) ситуації, що відіграє роль зовнішнього стимулу.
   В той же час виникнення таких ситуацій ще не свідчить про виникнення у людини станів конфлікту чи фрустрації. Для виникнення стану конфлікту необхідно, щоб зіткнення думок, бажань, інтересів, цілей між учасниками спілкування, по-перше, було усвідомлене суб'єктами як таке; по-друге, необхідно, щоб суб'єкти спілкування не бажали йти на компроміс і, по-третє, щоб між ними виникли (або, щонайменше, у одного з них) неприязні стосунки, зокрема ворожість.
   В той же час в процесі будь-якого обговорення прихована “іскра” конфлікту, але щоб із “іскри” спалахнуло “полум'я”, необхідні певні провокуючі умови, в якості яких можуть виступати як зовнішні об'єкти (поведінка опонента, тиск з боку інших людей), так і певні риси суб'єкта: образливість, дратівливість, пихатість, підозрілість, нетерпимість до заперечень, непоступливість. Вони створюють схильність суб'єкта до виникнення стану конфлікту.
   Не зважаючи на те, що у високоагресивних суб'єктів майже всі конфліктні властивості виражені сильно (значно сильніше, ніж у низькоагресивних), їх вплив на загальну агресивність різний. Найбільший внесок в агресивну поведінку роблять дратівливість, образливість, мстивість [2]. Зокрема Л.І. Бєлозєрова виявила у важких підлітків переважання таких властивостей особливостей, як образливість (у 74 %), впертість (у 68 %), запальність (у 34 %) [3].
   Особи з вираженими зазначеними властивостями можуть сприяти переростанню конфліктної ситуації в конфлікт. Крім збудливості, на виникнення агресивної поведінки, як показав А.О. Реан [4], впливає і така особливість особистості, як демонстративність. Демонстративна особистість постійно намагається справити враження на інших, привернути до себе увагу. Це реалізується в марнославній поведінці, часто демонстративній. В свою чергу, надмірне марнославство призводить до образливості, пихатості, роль яких у виникненні агресивної поведінки досить велика.
   Виявлена також залежність рівня агресивності від соціального статусу, зокрема у підлітків. Найвищий її рівень спостерігається у лідерів та аутсайдерів. У першому випадку агресивність поведінки викликана бажанням захистити чи зміцнити своє лідерство, а в другому - незадоволеністю своїм становищем [5].
   Стимуляція конфлікту може залежати також від партнера по спілкуванню (об'єкта), який виявляє по відношенню до суб'єкта вербальну чи фізичну агресію. Така агресія може набувати форми відмови у проханні, заборони, погрози, висловлення незгоди в образливій формі, виганянні, чіплянні тощо). Все це викликає виникнення у суб'єкта певних негативних станів - образи, злості, гніву, люті - з появою яких і починається формування мотиву агресивної поведінки. Переживання цих станів призводить до виникнення потреби (бажання) суб'єкта спілкування усунути психічне напруження, розрядити його. Ця потреба призводить до формування поки що абстрактної мети: пошуку варіантів дій, які дозволять задовольнити бажання покарати кривдника, усунути його як джерело конфлікту, принизити, нашкодити, знайти спосіб збереження почуття власної гідності. Багато в чому вибір цієї абстрактної мети буде визначатися як зовнішніми обставинами, так і досвідом, вихованістю людини, які вже на цьому етапі можуть блокувати пряму агресивну поведінку (як вербальну, так і фізичну), переводячи її в непряму агресивну поведінку.
   Виникнення наміру покарати, помститися тощо призводить до пошуку конкретного шляху і засобу досягнення зазначеної абстрактної мети. З цієї миті починається наступна стадія формування мотиву агресивної поведінки, на якій суб'єкт розглядає конкретні агресивні дії, вибір яких залежить від оцінки ситуації, можливостей, ставлення до джерела конфлікту, прагнення вирішити конфлікт. Тут можуть відіграти свою роль такі якості суб'єкта, як скандальність та задерикуватість.
   Маючи на меті покарання кривдника суб'єкт може вибрати один (або декілька) варіантів дій: вдарити, не дати або відібрати щось, ізолювати від інших людей, заборонити, вигнати тощо. При акценті на приниження опонента набір засобів теж досить великий: висміяти, познущатися, насварити, примусити щось зробити всупереч волі останнього. Помститися теж можна різними способами: нашкодити в чомусь, зламати потрібну кривдникові річ, розповсюдити про нього плітки тощо.
   Асимілюючи всі ці способи, суб'єкт переходить до третьої стадії формування мотиву агресивної поведінки: формування наміру здійснити конкретну агресивну дію щодо того чи іншого об'єкта (не обов'язково щодо кривдника, зло можна зігнати на комусь іншому). На цій стадії здійснюється вибір конкретної агресивної дії, тобто приймається рішення. Прийняття рішення призводить до виникнення спонуки досягнути мети. На цьому процес формування мотиву агресивної поведінки завершується. Його наслідком є утворення складного психологічного комплексу, куди входять потреба (бажання) особистості відреагувати на конфліктну ситуацію (наприклад, на агресивність іншої особи), спосіб і засіб цього реагування і обґрунтування, чому вибрано саме їх. Таким чином, у суб'єкта з'являється підстава агресивної поведінки, яка пояснює, чому він прийшов до розуміння необхідності такої поведінки (що спонукало), що він хоче досягнути (яка мета), яким способом і, можливо, заради кого. Ця підстава в деяких випадках може виконувати і роль індульгенції, що виправдовує і дозволяє здійснення зовнішньо негарного вчинку.
   Не завжди мотив агресивної поведінки формується так складно: мотиваційний процес може бути згорнутим, особливо за рахунок другої стадії. Люди, як правило, в певних конфліктних ситуаціях поводяться властивим їм стереотипним способом.
   В якості крайнього прояву агресивної поведінки слід окремо зупинитись на злочинній поведінці. Зокрема академік В.Н. Кудрявцев [6] мотивацію злочинної поведінки розуміє як процес формування мотиву злочину, його розвитку й оформлення та реалізації у фактичних злочинних діях. Він припускає, що мотивацію треба відрізняти від механізму злочинної поведінки як за обсягом, так і за змістом цих понять. Мотивація, з його точки зору, не охоплює всього механізму, тому що останній включає здійснення прийнятого рішення і самоконтроль.
   Агресивна людина ще не злочинець (і може ним так і не стати), але вже соціально небезпечна, оскільки має рішучість (намір) здійснити агресивні дії у вигляді злочину. У зв'язку з цим західними кримінологами вводиться термін “злочинний стан” особистості, що має на увазі її схильність, готовність до здійснення злочину.
   Розуміння цього важливе для профілактики злочинів, яка має полягати не тільки в усуненні умов для їх здійснення, але і в зміні поглядів та установок особистості, тобто в її вихованні та перевихованні. У зв'язку з цим не викликає сумніву положення про те, що знання мотивів злочинної поведінки полегшує планування заходів індивідуальної профілактики і прогнозування майбутньої поведінки суб'єкта, дає уявлення про зміст, глибину і міру стійкості його антисуспільних поглядів. У деяких випадках знання мотивів дозволяє зробити висновок про умови формування особистості, а також про ситуацію, в якій виник злочинний намір.
   Отже, якщо для кримінального права особливого значення набуває поведінковий аспект (вчинено злочин чи ні), то для правоохоронних органів і психології цього недостатньо -необхідно виявити задуми, особливості особистості, що можуть призвести до появи мотивів і мотиваційних установок злочинної поведінки.
   У працях з мотивації злочинної поведінки відображено загальний стан проблеми мотивації, що існує в психологічній науці. Вивчаючи мотиви, психологи й кримінологи хотіли би знати про переживання і почуття людини, що вчинила злочин, про її потреби і інтереси, ідеали, установки і переконання, цілі і засоби їх досягнення, про планування результату, тобто про все те, що було підставою злочинного акту. А це можливо тільки в тому випадку, якщо мотив злочинної поведінки розглядати (що поки не робиться) як складне багатокомпонентне психологічне утворення, а процес його формування - як динамічний, стадіальний.
   Мотив, разом із найважливішою функцією спонукання, виконує також регулятивну функцію фільтра при відборі й оцінці суб'єктом того, що сприяє чи перешкоджає задоволенню актуальної потреби [7]. Він же розглядає іншу функцію мотиву -відображення.
   Мотивація злочину відображає не тільки і не стільки ту чи іншу криміногенну ситуацію, в якій його було вчинено, скільки всі попередні негативні впливи соціального середовища, що сформували особистість з антисоціальною спрямованістю, а точніше - деформували мотиваційну сферу особистості. Таким чином, часові межі відображення криміногенних впливів і мотивації злочину не можна обмежувати рамками конкретної ситуації. Вивчаючи структуру мотиву, ми тим самим вивчаємо історію формування особистості, її структуру. Між домінуючими спонуками правопорушника і його соціальними ролями, зв'язками є певний паралелізм, тому особливості особистості знаходять відображення в особливостях мотивів злочинної поведінки у 70-75 % випадків [1].
   В.Б. Голіцин [8] виявив, що для делінквентів характерним є домінування потреб в засобах існування і недостатня сформованість потреб розвитку, пізнання, праці, міжособистісного спілкування.
   За ступенем вираження тих чи інших потреб та їх особливостей Д.І. Фельдштейн [9] ділить підлітків з антисоціальною спрямованістю особистості на 5 груп. До першої групи входять підлітки, що стали на шлях правопорушень випадково. Вони слабовольні, легко піддаються впливу оточення. Потреби у них просоціальні і не є самі по собі причиною їх антисоціальних вчинків. До другої групи входять підлітки із слабко деформованими потребами. Вони легко навіювані, легковажні. Третю групу підлітків характеризує конфлікт між деформованими і просоціальними потребами, інтересами, установками. їхні правильні етичні погляди не стали переконаннями. Для них є характерним егоїстичне прагнення до задоволення своїх потреб, що й призводить до антисуспільних вчинків. Четверту групу складають підлітки з деформованими потребами та ницими прагненнями, що наслідують тих неповнолітніх правопорушників, у яких є стійкий комплекс аморальних потреб і відкрита антисуспільна спрямованість ставлень і поглядів. Правопорушення здійснюються ними, як правило, ситуативно, в результаті мотиву, що спонтанно виник на фоні загальної спрямованості особистості. До п'ятої групи входять підлітки із стійким комплексом суспільно негативних, аномальних, аморальних, примітивних потреб. Егоїзм, байдужість до переживань інших, прагнення до споживацького дозвілля, агресивність поєднуються у них із свідомо вчинюваними правопорушеннями.
   Істотним для кримінологів є питання про те, на якому етапі мотивації починають проявлятися кримінологічно значущі відхилення особистості.
   Розуміння мотиву як підґрунтя вчинку (для чого, заради чого) дає підставу говорити про асоціальні мотиви внаслідок антисуспільного спрямування задуму суб'єкта.
   Антисуспільний задум стає таким, звісно ж, у зв'язку з суспільними відносинами, мораллю суспільства, що дає етичну оцінку, а правові органи встановлюють і правову оцінку, певному вчинку. Злочинними є не самі по собі потреби і цілі, взяті окремо: кримінального відтінку їм надають інші компоненти мотиву, пов'язані з блоком “внутрішнього фільтру”. Основне кримінальне “навантаження” в ньому несе компонент, пов'язаний з етичним контролем. Саме деформації і викривлення цього компоненту в структурі особистості призводять до злочинної поведінки, а не корисливість, заздрість, помста, незадоволення, образа, озлобленість, віднесені [7] до мотивів злочину. Від моменту виникнення цих станів до наміру здійснити злочин може пролягати велика дистанція. Злочинними є не бажання голодної людини здобути їжу, розлюченої - помститися кривднику, а антисуспільні і протиправні способи, якими вони хочуть це здійснити. Тому і потреби, і зовнішні обставини “винуваті” у вчиненні злочину лише настільки, наскільки вони полегшили формування наміру задовольнити потребу, але не більше. Якби не було потреби чи відповідної ситуації, не було б і злочину - але з таким же успіхом в здійсненні злочину можна звинуватити і його жертву, бо якби вона не з'явилася у цьому місці і у цей час, не було б і цього злочину.
   Більшість компонентів, що утворюють структуру мотиву злочину (злочинної дії), не кримінальні. Однак оскільки людина вибирає кримінальні шляхи і засоби задоволення потреби і досягнення цілі, мотив в цілому (як і задум, намір) набуває кримінального характеру.
   Агресивна поведінка викликається не просто комплексом різних зовнішніх і внутрішніх факторів, а їх системою, яка реалізується в процесі формування мотиву (мотивації). Розгляд цієї системи дозволяє об'єднати різні теорії мотивації агресивної поведінки в єдину концепцію, що враховує роль як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.
   Не завжди агресивна поведінка переростає в злочинну. Про злочинну поведінку, як різновид девіантної поведінки, говорять тоді, коли суб'єкт обирає протиправний спосіб задоволення потреб, бажань - застосовує фізичну силу чи зброю з метою нанесення травми чи позбавлення життя. В цьому випадку злочинний задум перетворює агресивну поведінку на злочин.
   Мотивація злочинної поведінки може відображати не тільки агресію, але й інші протиправні вчинки: отримання хабара, крадіжка тощо. Тому вона має самостійне значення, привертаючи в останні роки все більше уваги психологів та юристів.
   Хоча агресивність являє собою відносно стійку схильність, її постійність та ступінь вираження залежать від особистісних характеристик індивіда (які визначають підстави, що викликають відразу чи гнів), та від того, які інші копінг-стратегії доступні йому в конфліктних ситуаціях. Традиційно припускається, що особам, схильним до насильства, не вистачає інтерналізованих засобів контролю. У психодинамічній теорії і в ранніх теоріях научіння вважалось, що існують індивідуальні відмінності в набутті емоційних гальмівних механізмів, що стримують шкідливу поведінку, таких як тривога, вина, емпатія і толерантність до фрустрації. У той час як традиційні теорії концентрувались на афективних аспектах, сучасні теорії підкреслюють роль когнітивних оцінок і логічних висновків. У дослідженнях, які проводять в останні роки більше уваги приділяють факторам, що полегшують прояви агресії (зокрема таким, як збудження гніву) і когнітивним процесам, які опосередковують таке полегшення або навпаки, стримування агресії.
   Карні [10] описує тих, хто вчиняє насильницькі злочини, як нездатних довіряти іншим внаслідок дефіцитів у розігруванні ролей, нездатних відчувати, як це проявляється при захисті від болю, нездатних фантазувати, як це видно з їх імпульсивності і браку емпатії, й нездатних до научіння, як це випливає з їх невміння узагальнювати досвід. Така позиція являє собою психодинамічну точку зору, а також традиційну концепцію психопатичної особистості.
   Наявність зв'язку між агресію і психопатією доводять Хейр та Мак-Персон [11]. Вони показали, що більшість в'язнів, які відповідали критеріям Клеклі (переліку характеристик, притаманних психопатичним особистостям), вчиняли в минулому серйозні насильницькі злочини і поводились у в'язниці більш агресивно. Серін [12] також встановив, що високі показники за “Контрольною таблицею психопатії” Хейра в злочинців були пов'язані з частішим скоєнням насильницьких злочинів, а також із агресивністю та імпульсивністю, за даними самозвітів. Кореляційні дослідження також показують, що агресивність пов'язана з широким особистісним виміром (фактором) несоціалізованої агресії, або психопатії, який включає імпульсивність і екстрапунітивну ворожість [12].
   Схильність до злочинного насильства також пов'язують зі схильністю до переживання гніву. Селбі [13] виявив, що в'язні, які скоїли насильницькі злочини, мали вищі бали за шкалами гніву і ворожості, ніж неагресивні злочинці. Блекборн та Лі-Еванс [14] також встановили, що злочинці-психопати антиципували більший гнів і агресію в ситуаціях фрустрації і провокації. Це може бути пов'язано із самооцінкою. Загроза маскулінному Я-образу та підвищення чи захист власної репутації були значуще пов'язані з насиллям, згідно зі спостереженнями за агресивними зіткненнями між поліцейськими та делінквентами [14]. Армстронг [15] показав, що гнів у делінквентів чоловічої статі може бути передбачений на основі поєднання низької самооцінки зі стереотипізованою маскулінною роллю. Однак з виникненням гніву більше пов'язана не низька самооцінка як така, а нестабільна, високомінлива самооцінка [15].
   Тедеші [16] припускає, що низька самооцінка робить людину чутливою до погроз, але люди з низькою самооцінкою можуть також засвоювати примусові способи впливу замість непритаманних їм непримусових способів досягнення влади і статусу. Є також деякі вказівки на зв'язок агресії з дефіцитарністю соціальних навичок: за деякими спостереженнями, при розігруванні ролей в конфліктних ситуаціях злочинці були більш агресивні, ніж не злочинці, причому в перших явно не вистачало неагресивних навичок відстоювання власної позиції [16]. Однак не всі агресивні злочинці демонструють брак соціальних навичок.
   Інтелектуальні дефіцити також мають відношення до насилля. Згідно з нейропсихологічними дослідженнями, знижена латералізація лівої півкулі може бути важливою характеристикою делінквентів, що демонструють психопатичні риси і застосовують насилля, і це може відображати відносну нездатність досягати контролю за допомогою внутрішнього мовлення. Деякі дослідження також вказують на істотний зв'язок агресії з низьким інтелектом. Зокрема Хьюсман з колегами [17] виявив стійку негативну кореляцію агресії з IQ і знаннями протягом 22 років, але тим не менш, вони зробили висновок, що інтелект чинив вплив на агресію лише в дитячому віці. На основі даних про те, що психопати з більш низьким інтелектом вчиняють імпульсивні насильницькі злочини, а психопати з нормальним інтелектом більш схильні до садизму, було зроблено припущення про наявність зв'язку між інтелектуальною спроможністю та типом злочину [17].
   Хоча інтелект може чинити вплив на ранній соціально-когнітивний розвиток, в сучасних теоріях існують припущення, що індивідуальні розбіжності в легкості збудження гніву більше пов'язані з очікуваннями і процесами судження, які зміщують у певний бік оцінку міжособистісних стосунків. Зокрема в кількох сучасних дослідженнях вивчались ці аспекти у дітей, що поводили себе агресивно у школі та були відторгнені своїми однолітками.
   Таким чином, численні психологічні дослідження вивчали різні аспекти взаємозв'язку агресивності та особистісних особливостей делінквентної особистості (інтелект, самооцінка тощо). Виявлені психологічні факти та закономірності можуть виступити науково обґрунтованою основою профілактики злочинних дій та делінквентності в цілому.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы. - СПб.: Питер, 2000. -512 с.
2. Ковалев П.А. Возрастно-половые особенности отражения в сознании структуры собственной агрессивности и агрессивного поведения: Автореф. дис. ... канд. - СПб., 1996.
3. Белозерова Л.И. Основы теории и методики воспитательной работы школы с трудными детьми. - Киров, 1992.
4. Реан А.А., Коломинский Я.Л. Социальная педагогическая психология. - СПб.: Питер, 2000.
5. Шляхтина О.И. Взаимосвязь агрессивности с личностными особенностями и социальным статусом // Ананьевские чтения - 97: Тезисы научно-практической конференции. - СПб., 1997.
6. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. -М., “Юридическая литература”. 1972. - 352 с.
7. Лунев В.В. Криминология. Причины, предупреждение и методы изучения преступлений в Вооруженных Силах СССР. - М., 1986.
8. Голицын В.Б. Особенности потребностно-мотивационной сферы лиц с отклоняющимся поведением: Автореф. дис... канд. -Л., 1985.
9. Фельдштейн Д.И. Проблемы возрастной и педагогической психологии. - М., 1993.
10. Karney D. Personality, Motivation and Aggression. - N.Y., 1992.
11. Hairre M., Mac-Pearson R. Psychology of Aggression. - N.Y., 1997.
12. Serin F. Correlational Analysis of Aggressive Acts. -N.Y., 1998.
13. Selby H. Aggression and Crime. - N.Y., 1991.
14. Blackbern D., Lee-Evance D. Aggression: A Psychological Insight. - N.Y., 1987.
15. Armstrong L. Aggressive Behavior: Ways to Investigate and Prevent. - N.Y., 1985.
16. Tedeshi G. The Psychological Research of Aggression. - Tokyo, 1985.
17. Hewsman J. (at al.) Aggresion and Intelligence. - N.Y., 2001.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com