www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Християнський ідеал духовно розвиненої людини
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Християнський ідеал духовно розвиненої людини

М.В. Саечин

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ІДЕАЛ ДУХОВНО РОЗВИНЕНОЇ ЛЮДИНИ

   Констатується актуальність проблеми ідеалу розвитку особистості для сучасної персонології. Аналізуються характеристики християнського ідеалу духовно розвиненої особистості.Ключові слова: віра, духовна особистість, ідеал духовно розвиненої особистості, постмодерна (постнекласична) особистість.
   Бурхливий розвиток персонології з її новими ідеями знову вимагає аналізу ідеалу розвитку особистості. Так, в одному з новітніших напрямів психології -постмодерній психології, що почав розвиватися в останній третині XX ст. і продовжує бурхливо розвиватися у XXI ст., з його постнекласичною парадигмою [2; 3; 4; 7; 8; 9; 14; 15] констатується, що об'єктивний світ, в якому раніше жила людина, нині знецінюється і практично зникає, а залишається множина текстів, що фіксують різні модальності життя. Вважається, що людина може зважати чи не зважати, сприймати чи не сприймати ті чи інші статуси реальності від абсолютної матеріальності до абсолютної нематеріальності та потенційно жити у різних світах (модусах світу). Нова стабільність особистості - це стабільність (а фактичною нестабільність) пригод, ризиків, неспокою у її житті та внутрішньому світі (фактично постійна нестабільність - М.С.).У постнекласичній психології стверджується, що особистість, перебуваючи у міфічній, відірваній від реальності, комунікації, уже не є тим звичним, системним утворенням, бо вона вже не постійна, не цілісна, а фрагментарна, без стрижня (але як їй здійснювати адекватні справжній людській природі вибори, мати справжню свободу - М.С.) і не самодостатня (бо деструктивні впливи підірвали її духовну основу - М.С). У дослідженні особистості акцент переноситься з характерного для класичної персонології вивчення внутрішнього ядра, позитивного й несуперечливого архетипічного єства особистості (про це постнекласична психологія закликає забути - М.С.) на події, що відбуваються у життєвих мандрах. Уважається, що здоровішими і повноціннішими є ті, хто демонструють різнобічність і гнучкість, бо старі чесноти послідовності та істинності вже стали “обмеженням”. У такій неоднозначній реальності постмодерна особистість стає релятивною, ситуативною, ірраціональною, еклектичною.
   Безсистемне, стихійне самотворення стає основним модусом особистісного існування у безупинно змінюваному, динамічному світі. І робиться, на перший погляд, дуже оптимістичний висновок: конструюючи у кожному наративі себе і світ, особистість стає по-новому гнучко цілеспрямованою, різнобічно вмотивованою, нелінійно спричиненою, а головне - більш життєздатною і життєствердною.
   Фактично у постнекласичній психології особистості приписуються нігілістичні тенденції, вона втрачає свій стрижень, головну суть (антиесенціалізм), живе у світі постійної комунікативної взаємодії, а по суті, у віртуальному світі. Вона стає процесом у динамічному полі, а її бажання і потреби сприймаються як похідні від контексту життєвої ситуації. Особистість, стаючи виразно і відверто контекстуальною, ніби, з одного боку, гнучкіше відгукується на різні сигнали оточення (в тому числі маніпулятивні, злотворні), а з іншого - може розчинитися в проблемах іншого (замість того, щоб допомогти конструкттивно розв'язувати проблеми іншого, творити Добро), перестає відчувати межі, що відокремлюють її мрії від очікувань оточення, власні життєві завдання від планів родини (жити як билина в полі, має забути про традиції, передання, родове дерево) чи професійної спільноти, “Я” від “не-Я”, а відтак - зняти з себе будь-яку відповідальність. У неї вже немає ідеалу, мрії, які вона втулює все життя, творячи добро, реально допомагаючи іншим, навіть жертвуючи собою. І, безумовно, в такої особистості вже немає місця для духовності. Якраз таку деструктивну перспективу пропонує цивілізації постнекласична психологія, що має на психологію особистості деструктивний і деконструктивний вплив. Але вона не враховує тих обставин, що у суспільстві є люди, які безкорисливо жертвують своїм благом заради блага інших людей, що прагнуть реально взаємодіяти з іншими людьми (любити, вірити, надіятись, допомагати), жити в реальному світі, який нікуди не зникає та моляться за спасіння не тільки себе, а й усіх людей.
   На противагу цим ідеям, у духовній парадигмі психології особистість наділяється реальною стабільністю, вона реалізує своє покликання як Творіння Боже. Найголовнішим в особистості є її духовне ядро, що опосередковує Божественну красу та Божественний образ. Особистість не є коміксом, маскою у різноманітних життєвих ситуаціях, а вступає в глибинні, одухотворені діалоги з іншими людьми. Світ, в якому вона живе, має глибокий сенс, глибинну мету - стати Царством Божим на Землі.
   У зв'язку з висловленим вище важливо проаналізувати християнський ідеал духовно розвиненої особистості. Аналізуючи „вирішальну величину", -моральні і духовні задатки людини, - А. Швейцер [16] дійшов висновку, що вони, як і художня діяльність, закладені у природі людини у вигляді схильності, яку науково обгрунтувати вдається лише до певної міри. Дар святості є такий же дар, як геніальність чи як та незборима вісь героїчного, душевного складу, яка робить людину здатною не тільки на окремий героїчний акт (на це здатний багато хто), але на перетворення свого життя в героїчну повість. Святість людей восьмого дня - це святість смілива й творча: „Людина світла має у собі світло, яке осяває весь світ" [6, с 72].
   У християнстві термін „духовний" посилає до Святого Духу і вказує на рівень буття, властивий „народженню зверху" та „містичному шлюбу"; він відкриває протофеномен всякої людської істоти, уважної до своїх небесних начал" [12, с 63]. Якраз у „цій внутрішній глибині, зав'язуються стосунки між Богом і людиною та визначається шлях духовного життя, яке завжди - зустріч. Бог виходить з Самого Себе до людини, а людина покидає свою самотність і зустрічає свого Іншого" [12, с 63 ], бо „Царство Боже всередині вас" [12, с 94].
   Установлення зв'язку між особистістю і душею, в якій вона відкриває присутність Бога, викликає супутні йому потоки світла, радості і діяльної сили, що приносять чудесний стан звільнення. Внутрішня боротьба, страждання, неврози і фізичні потрясіння можуть враз зникнути і часто з такою ж дивною швидкістю, що стає очевидним, що відбуваються вони не від матеріальних причин, а від душевних страждань. Але таке не стається, коли розум надто ослаб чи не підготовлений, щоб витримати духовне світло. Коли людина схильна до гордині і егоцентризму, внутрішні події можуть бути неправильно зрозумілими.
   Бог перебуває в душі, коли пам'ятаємо про те, що Він у нас самих присутній. Ми стаємо Божим храмом, коли постійно пам 'ятаємо Бога, коли ця думка ніколи не переривається земними думками, і коли тілесні пристрасті несподівано не каламутять розум; коли той, хто любить Бога і тільки до Нього звертається; коли викидає з серця пристрасті, що тягнуть до нестримності, і триває в ділах, що ведуть до чесноти (курсив - М.С.) (св. Василій Великий, Лист 22) [11].
   Людина каже: „Я недосконала", а Бог їй відповідає: „Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий" (Мт.5:48). Людина каже: „Я прах, я ніщо", а Христос їй каже: „Ви друзі мої" (Ион. 15:14). „Бо й ми з його роду" (Діян. 17:28), - стверджує апостол Павло. Апостол Йоан каже: „Помазання, що ви від нього прийняли, вас про все навчає" (1 Ион 2:27). „Маю на собі язви мого беззаконня, та я є образ Твоєї несказанної слави", - такий блискучий синтез знаходимо у тропарі заупокійної служби.
   Людина „народжена з вод Духа Святого", вона земна й небесна, вона і створіння, і Бог на шляху становлення. „Створений Бог" - це одне з найпарадоксальніших понять, так само, як і „створена особистість" і „створена свобода". Отці сміливо поглиблюють ці максими і твердження, аби не „засмутити" і не „пригасити Святого Духа" [6, с 91].
   Духовна особистість глибоко переконана у своїй вірі. „Мужа досконалого не можна “завертіти” вітром будь-якого вчення". „Духовна людина постійно розмірковує, схвалюючи те, що правильно, і не схвалюючи того, що знайде поганим у вчинках і моралях вірних, в їх милостині (це земля родюча); він судить про душу живу, приручену ціломудрієм, постами, благочестивими роздумами про те, що вона може сприйняти тілесними почуттями. Вона судить про те, що у її владі виправити" [1, с 361]. Як стверджує Августин, „той, хто говорить неправду, своє говорить, щоб сказати правду, мені треба говорити Твоє" [1, с 364]. Одночасно, „мудрець - це людина, здатна осягнути істину, людина, в якій звучать усі струни життя та яка виробляє в себе із всіх звуків, які видаються ними, свій самобутній тон. Він не зобов'язаний дати світу світогляд, що придатний для всіх" [16, с 269].
   Нова людина є, перш за все, людиною молитви, літургійною особою. Вона молиться за завтрашній день, за землю та її плоди, вона згадує у своїй молитві й зусилля вченого, і просто роботу кожної людини" [6, с 64]. „Бути новою людиною - означає бути тим, хто усім своїм життям, яке променить у ньому, сповіщає про Грядущого. Бути тим, хто, за Григорієм Ниським, у „тверезому сп'янінні" вигукує до перехожого: „Прийди і пий". Це той, хто співає разом з Іоаном Лествичником: „Твоя любов вразила мою душу, і моє серце не може витримати твого полум'я; я йду вперед, славлячи Тебе ..." [6, с 65]. „Зачарована буттям Божим, нова людина стає трохи безумною, це те безумство, про яке говорить апостол Павло, - стан „юродивих у Христі".Богослов П. Євдокимов стверджує, що віра „нової людини звільняє її від великого страху XX століття (і XXI ст. - М.С): страху перед бомбою, страху перед раком, страху смерті. Людина, чия віра - це спосіб любити світ, йдучи услід за Господом навіть у саме пекло" [6, с 65]. „Можливість стати новою людиною залежить від негайного й твердого рішення нашого духу, від нашої віри, яка просто і смиренно каже „так" і радісно йде за Христом: і тоді все стає можливим, і творяться чудеса. Це - зосереджене мовчання, смиренність, але й пристрасна ніжність" [6, с 64].
   Чому слабка віра в Бога у переважної більшості людей? По-перше, це зумовлено негативним впливом загальноцивілізаційних тенденцій, секуляризацією суспільного життя людини без віри. Світ пропонує нам світське (плотське), предметне знання. Воно тотально вкорінене в суспільну та буттєву свідомість, проявляється у всіх сферах життя суспільного організму та особистого життя людини, навіть деякою мірою у житті церкви. Людина, що володіє переважно світським знанням, не зустрічає Бога, не володіє живим знанням Бога. Вона часто володіє тільки релігійним почуттям, що відкрито, але несвідомо поєднане з сатанинським досвідом. Причому переконання на користь свого его, своєї гордині психологічно завжди сильніші, ніж переконання на користь трансцендентної віри, яка проявляється у діалозі, зустрічі людини з Богом, живому знанні Бога, відкритті у собі Бога. Трансцендентна віра дарується людині, вона її обожнює, надає найвищого смислу життю.
   Духовна людина духовна цілком - і душею, і тілом. „Людина, що споглядає всередині або зовні Божественне світло, сама стає світлом. Воно (світло) є і предмет споглядання, і засіб споглядання. Німби на іконах свідчать, що тілесна променистість святих онтологічно нормативна, симптоматична для стану нової тварі. Природними, але перетвореними очима, святий споглядає нематеріальне світло" [5, с 114]. У духовної людини душа „підіймається вище всякої певної ознаки, будь-якого уявлення і будь-якого образу. Множинне поступається місцем єдиному і простому. Душа, образ і дзеркало Бога стає обителю Бога" [5, с 215]. Св. Григорій Ниський розвиває цю думку: „Младенець Христос росте різним чином, слідуючи мірою кожного; Він виявляє Себе як дитина, як підліток або ж як зрілий муж". Згідно св. Максиму Ісповіднику, містик - той, в якому краще всього виявляється народження Господа.
   Нова людина - „це людина, що перемінена зсередини, людина зі зміненим серцем. Тільки така людина може допомогти іншим обновитися й переродитися. Без пізнання істини й шляху правди Божої цього не досягти. Нова людина може жити і в немічному тілі, і, навпаки, у юному тілі може жити старий. І обчислювати старе й нове рухом сонця, а не відновленням душі істиною й правдою Божою - значить не любити апостола Павла і його єдино вірне вчення про нову людину [13, с 333]. Такій людині притаманна безпристрасність. Без віри, каяття та умної молитви, одним тільки тілесним діянням, раціональним роздумувавшим чи соціальною активністю, якщо ум людини не буде мати духовні споглядання просвітлювального видіння і пізнання сущого, вона не може ввійти у спокій, безпристрасність.
   Христос стає „зрілим мужем" в людській душі, коли хрещення переходить в Євхаристію, що охоплює все життя віруючого: „Якщо хтось почує голос Мій і відчинить двері, Я ввійду до нього і вечерятиму з ним, і він зі Мною" (Откр 3:20). „Муж скорботи" відкривається як „муж бажань", вічний возлюблений, божественний Людинолюбець. Христос - єдиний магніт, що притягає любов, і Він проникає в нас, щоб ми могли відродитися в Ньому" [5, с 210]. Ощасливлений подібний до сліпого, що прозрів. „Нещаслива людина, яка, знаючи все, не знає Тебе; блажен, хто знає Тебе, навіть якщо він не знає нічого іншого. Вченого ж, що пізнав Тебе, зробить блаженнішим не його наука: через Тебе одного він блажен ..." [1, с 126]. Істина викликає радість, але часом істина породжує ненависть, а це тому, що „істину так люблять, що люблячи щось інше, люди хочуть, щоб те, що вони люблять, виявилося істиною. І оскільки вони не хочуть бути обдуреними, то і не хочуть, щоб їх викрили у тому, що вони обманюються" [1, с 259]. У житті людини є „множинність низьких, примарних дрібниць, які щоденно спокушають нашу допитливість, і як часто ми падаємо!" [1, с 272].
   Духовна людина любовно ставиться до інших людей. Суть трансцендентної любові виражена в основній заповіді християнства „Любіть один одного". Вона є іншою любов'ю (не співмірна зі світською любов'ю), бо вона безумовна („Любіть ворогів ваших") і жертовна, вільна, без вигоди, без гордині. Християнська любов є однією з головних чеснот. Стан любові робить людину високоморальною, духовною особистістю, сповнює її душевною гармонією і щастям. Людина одержує благодать любові в трансцендентній історії, бо вона створена за подобою Божою, і в індивідуальній історії, зокрема, перебуваючи у соборі (Церкві), що є порогом Неба на землі, де сходить Христос на Землю, а одночасно людина підноситься до Неба, творячи стосунки любові з іншими людьми не тільки в Церкві, але й у світському житті, бо перевищує будь-яку світську любов. Без віри, каяття, смирення та умної молитви, одним тільки тілесним діянням, раціональним роздумуванням чи соціальною активністю людина не досягне стану трансцендентної любові.
   Царська гідність людини ,^має аскетичну природу; це панування духовного над матеріальним, над інстинктами і космічними ритмами плоті, звільнення від будь-якої зумовленості, що йде від світу (цього - М.С.)" [5, с 204]. Св. Григорий Ниський стверджує: „Душа виявляє свою царственість у вільному розпорядженні своїми бажаннями, що властиво лише цареві, бо володарювати всім є властивість царської природи" [5, с 204]. “Царська гідність є, таким чином, comment („як") існування, ця притаманна царю здатність володарювати, бути господарем і паном" [5, с 205]. „Досконала тварь істинно всежива: вміщує в собі всю свою повноту і все своє становлення - вмирання" [10, с 188].У людській природі „досконалість перед недосконалістю володіє онтологічною першістю" [10, с 5]. „Досконала особистість є життя через смерть чи ... справжнє життя, життя у строгому і повному сенсі слова. Але тому воно і досконале воскресіння" [10, с 68]. „Досконала особистість - не тільки множинна, а й єдина, не тільки роз'єднана, а й воз'єднана, не тільки просторова, а й позапросторова, тобто всеєдина і тому всепросторова" [10, с 84]. „Досконала особистість - всечасова і всепросторова, а недосконала -обмежано всечасова і (обмежено - М.С.) всепросторова" [10, с 87]. Навіть тіло досконалої особистості є одухотворене [10, с 87]. „У досконалої особистості одна і та ж єдність є і роз'єднаність і воз'єднаність" [10, с 56]. У неї „єдність не слабкіша множинності" [10, с 57].
   Як стверджує св. Василій Великий, „найважливіша справа, про яку християнин повинен найбільше дбати - це скинути з себе ті природнісхильності до злого, що затямлюють душу" (курсив - М.С.) (св. Василій Великий, А.Б.5) [11]. У богослов'ї з'явилися ясні формули про те, що і з нашого життя є два протилежні наслідки: смерть і успіння. Для більшості людей фіналом їхнього життя є смерть, для вибраних - успіння. У духовного подвижництва є багато супротивників. „Хто бажає бути досконалим у ньому, нехай не робить себе невільником нічого злого. Хто є рабом поганого, той стоїть далеко від досконалості" (св. Антоній Великий, Настанови 44) [11, с 22].
   Духовно розвинутій „особистості притаманна покора (курсив - М.С.) як ознака великої сили. Щоб бути покірним, треба мати благородну, мужню і високу душу" (св. Іван Золотоустий, Гомілія 48, на Діян. 22:17) [11]. Як стверджує Іван Золотоустий, покора - „це найбільша охорона, незламна стіна, нездобута твердиня. Вона тримає цілу будівлю і не дозволить їй впасти ані від пориву вітрів, ані від напору хвиль, ані від сили бурі, але ставить її понад усі напади. Вона робить споруду наче з граніту і незнищенною, а на нас стягає щедрі дари від милосердного Бога" (св. Іван Золотоустий, Гомілія 35, на Бут 1:2) [11, с 229]. Тим, що навчалися бути смиренними, Теогност каже: „Тому, хто усвідомив, що таке покірність, духовна слухняність та підкорив тіло духові, вже не потрібно підкорятися людині. Він підкоряється Слову Божому і його закону і є по-справжньому покірним".Св. Іван Золотоустий зазначає, що духовна особистість здатна робити велику милостиню, бо остання - „цариця чеснот - дуже скоро підносить людей у небесну височінь, вона найкраща заступниця. Велике діло - милостиня" (св. Іван Золотоустий, Про покаяння) [11, с 139]. Дійсне щастя можливе лише тоді, коли особистість буде усвідомлювати, що людина, яка живе для інших, буде щасливіша за індивідуаліста, що прагне до власної переваги.Ознакою духовної особистості є правдива вдячність як дивна чеснота, бо вона схиляє людей не тільки відплачувати рівним за рівне. Вона спонукає до того, щоб більше дати, ніж отримати, бо християнин розуміє цілком логічно, коли рівну заплату не вважає за вдячність, а за заплату справедливості (митр. Андрей Шептицький, Подяка священникам і вірним за побажання на іменини, 1936) [11, с 32-33]. „Ніщо так не поширює славу про людину, як блиск чесноти, хоч би вона старалася усіма силами її укривати" (св. Іван Золотоустий, Гомілія 15, на Мт. 5:1-3) [11, с 334]. Сама чеснота „перед усіма іншими нагородами, містить нагороду в самій собі" (св. Івана Золотоустий, Гомілія на Пс. 111). „Вона полягає в тому, щоб уникати зла, а чинити Добро!" (св. Василій Великий, Надоумення до св. Хрещення) [11, с 332].
   У духовної особистості відсутнє будь-яке себелюбство. Якщо хоч краплина гординя іскриться в душі подвижника, то він стає учасником страшного маскараду. Гординя є матір'ю усіх нечеснот, усіх гріхів. Чеснота людини - це розважливість, розуміння, мудрість, поміркованість, любов і стриманість, мужність, наполегливість та справедливість, що проявляються у всьому житті.
   Духовна особистість не говірлива, а більше мовчазна, бо мовчання визволяє душу від клопотів. „Мовчання - добре ярмо й легкий тягар, що заспокоює і підносить тих, що його носять! Мовчання - мати побожності! Мовчання -в'язниця пристрастей! Мовчання, ти розвеселюєш душу і серце!" (св. Єфрем Сирійський, Про користь мовчання) [11, с 32-33]. Безмовність - це спокійний стан ума, тиша вільної та радісної душі, несхвильованість, нестурбованість серця, коли людина споглядає світло, пізнає тайни Божі, слова премудрості, бездну помислів Божих, це захоплення ума чистою бесідою з Богом, це неусипне око, з'єднання з Богом в умній молитві, це “мовчання духу”, Ісихія.
   Духовна людина прекрасна, а прекрасне - за І. Кантом - це те, що дає нам відчути гармонію наших природ - високої і низької. Такій людині притаманна справжня свобода. Онтологічною суттю трансцендентної свободи є її не залежність від необхідності та свободи вибору. Це друга свобода, корені якої знаходяться у духовній сфері, вона дарована Богом, коли людина знає свою мету, Істину, яка робить людину справді вільною. Ця свобода має трансцендентне походження, і визначена позитивно в абсолютному сенсі, це є благодаріння, це абсолютна свобода. Звичайна людина має свободу в її нижчій формі - свободі вибору між добром і злом, вона знає про свободу, але не знає свободи. Сама ж трансцендентна свобода є умовою духовного становлення людини.
   Духовне переживання виникає у творчості, у добрих враженнях від ситуації, людей, від споглядання природи, коли людина зачаровується творінням Божим. Акумуляція вражень здійснюється через встановлення зв'язків між цими враженнями і частинами образу світу людини. Ці враження включаються в образ світу. Самі зв'язки формуються в таких напрямах: а) „у часі" з одночасними подіями - враження „нанизуються на нитку" біографії; б) „за подібністю" (спільні настрої, зовнішня подібність, спільні обставини переживання, спільні персонажі тощо) з іншими враженнями; в) за належністю до кожного класу, коли враження пов'язуються з класом подібних, що мають одне ім'я, належать до однієї категорії; г) за наявністю причинно-наслідкових відношень. Для посилення впливу вражень необхідно попереджувати неповноту їх відтворення.
   Отже, на сучасному етапі розвитку персонології знову актуальною є проблема ідеалу розвитку особистості. Християнський ідеал духовно розвиненої людини передбачає віру в Бога (а не просте релігійне почуття). Така людина є молитовною і літургійною особою, духовна тілом і душею, любовно ставиться до інших людей, веде аскетичний спосіб життя (покора, творить добро і милостиню), володіє чеснотою, у неї відсутня гординя, більше мовчазна, переживає стани трансцендентної свободи.

Література

1. Августин Аврелий. Исповедь Блаженного Августина, эпископа Гиппонского. - М.: Ренесанс, 1991. - 490 с.
2. Барр В. Социальный конструкционизм и психология // Постнеклассическая психология. - 2004. - № 1. - С. 29-44.
3. Джеймісон Ф. Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму. - К., 2008.
4. Елисеева Ю.А. Системность как методологическая ценность постнеклассической психологии культуры // Известия Уральскогогос. ун-та. - 2007.-№48.-С. 94-102.
5. Євдокимов Павел. Этапы духовной жизни: От отцов-пустинников до наших дней. - М., 2003. - 232 с.
6. Євдокимов Павло. Незбагненна Божа любов. - К., 2004. - 132 с.
7. Энштейн М. Информационный взрыв и травма постмодерна
8. Извеков А.И. Проблема личности постмодерна: Кризис культурной идентификации. - СПб, 2008. - 245 с.
9. Инглхарт Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся общества/Лійр
10. Карсовин Л. Религиозно-филосоские сочинения. Т. 1. - М., 1992. - 325 с.
11. Катрій Ю. ЧСВВ. Перлини Східних отців /2-е вид., доп.. - Львів, 1998. -344 с.
12. Протопресвитер А. Шмеман. Свхаристия Таинства Царства. - М., -304 с.
13. Святитель Микола Сербський. Місіонерські листи. - Львів: Глобус, 2007.-487 с.
14. Хилман Дж. Исцеляющий вымысел. - СПб, 1997. - 346 с.
15. Херханс Г. Личность как мотивированный рассказчик: теория валюации и метод самоконфронтации // Постнеклассическая психология. - 2006-2007. -№1 (3).-С. 7-53.
16. Швейцер А. Культура и этика. - М.: Прогрес с, 1993. - 343 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com