www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Психологічні аспекти міжособистісного спілкування вчитель-учень у становленні духовно-моральних інтенцій шестирічних школярів
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Психологічні аспекти міжособистісного спілкування вчитель-учень у становленні духовно-моральних інтенцій шестирічних школярів

Л.А. Семікіна

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ МІЖОСОБИСТІСНОГО СПІЛКУВАННЯ ВЧИТЕЛЬ-УЧЕНЬ У СТАНОВЛЕННІ ДУХОВНО-МОРАЛЬНИХ ІНТЕНЦІЙ ШЕСТИРІЧНИХ ШКОЛЯРІВ

   Обґрунтовується необхідність формування ціннісної орієнтації особистості. Розкривається поняття духовності як вираження закону світу: всеєдності, у сутнісному взаємозв'язку всіх явищ світу в їхньому розвитку. Розглядається спілкування як духовна потреба людини. Характер спілкування вчителя з учнем є основою педагогічного процесу. Стверджується теза про те, що, тільки будучи провідником культури й моральності, учитель здатний розбудити духовні й моральні сили в учні. Акцентується увага на шестирічний вік, який сенситивний до сприйняття “внутрішніх етичних інстанцій”.
   Ключові слова: духовність, соціалізація, особистість, спілкування, учитель, учень.
   У сучасному світі відбулася підміна мети життя засобами життя. Життєвий імпульс, даний колись людству у вигляді інтелекту, уже не веде до прогресу, до блага, до добра. Інтелектуальний розум спрямовує життя не вбік реалізації дійсного змісту буття, а на більш витончене задоволення потреб нижчої природи, що, як усяке відхилення від визначеного шляху, приводить до нових нещасть. Форма керування суспільством, державою, на жаль, наклала свій відбиток і на спрямоване суспільне виховання, характер спілкування вчителя з учнем.
   Актуальність проблеми полягає в тому, що школа сьогодні цілком поглинена знаннями, уміннями й навичками, Грунтуючися на переконанні, що вони здатні сформуватися в дитині у вигляді її духовного світу. Але духовний світ - особливий стан внутрішнього життя дитини. Духовний світ потребує добрих образів, думок, ідеалів. Вони як камертон настроюють думки дитини, порівнюють учинки, удосконалюють характер. Духовний світ - опора в житті людини. Без опори в душі аморальність, що панує, можуть погубити духовний світ дитини. Хто вкладе в учня натхненність, хто сформує ставлення до світу, людей, до себе? Значення вчителя, педагога переоцінити важко. “Жоден завойовник не може змінити сутність мас, жоден державний діяч не може підняти світові справи вище ідей і здатностей того покоління дорослих, з яким він має справу. Але вчитель - я вживаю це слово в самому широкому сенсі -може зробити більше, ніж завойовники й державні голови. Вони, вчителі, можуть створити нову уяву й звільнити приховані сили людства” [20, с 23]. Учитель - центральна спрямовуюча ланка в освіті. Це людина, що забезпечує процеси освіти, навчання, виховання, людина, що володіє такими особистими якостями, які сприяють формуванню в іншої людини відповідних внутрішніх якостей і, насамперед, духовного становлення. За Е. Фроммом формувальний вплив має сама присутність учителя як високорозвиненої, цілісної, гармонійної особистості.З найдавніших часів видатні педагоги й мислителі вважали, що ні фахівець, ні педагог не можуть відбутися у всій повноті, якщо вони одночасно не перейняті філософськими прагненнями осягнути зміст світу й існування людини. Мислителі, учені бачать порятунок світу у вихованні нових якостей у людини, що полягають “у любові й повазі до життя у всіх його проявах, розумінні, що священне життя й все, що сприяє його розквіту, а не речі, влада й усе те, що мертве” [21, с 171].
   З досліджень деяких учених випливає, що сьогодні на зміну людині масової, матеріально спрямованої, що живе лише для задоволення потреб, народжується людина цілісна, індивідуальна, духовна, моральна, спрямована до повного розкриття того, що в неї закладене Природою, Світом, Космосом. У світі йде зміна цінностей, стимулів життєдіяльності на основі нових уявлень про світ і сутності людини.
   Нова людина починає відходити від уявлення себе “мірою речей”, мірою усього. Він приходить до осмислення високих масштабів - світу, всесвіту, -міри об'єктивної, що виступає і як критерій істинності її діяльності. При цьому себе вона бачить не пасивним продуктом яких-небудь процесів, а одним із суб'єктів творчих сил природи. Нова людина шукає сенс свого існування в розвитку всієї своєї цілісності, усієї себе: і духовності, і психіки, і тілесності; її фізичне здоров'я, нерозривно пов'язане зі станом її психічної енергії, духовним розвитком.
   Духовність є вираженням головного закону світу - всеєдності, сутнісного взаємозв'язку всіх явищ світу в їхньому розвитку. Духовність визначається як включення індивіда в світовідношення: осмислення людиною зв'язку із загальним, переживання цього зв'язку й усвідомлена діяльність у руслі світових буттєвих процесів. Звідси завдання нової освіти - створити умови для самотворення людини й утворення нею духовного світу.
   Е. Фромм уважає потребу єдності з світом і іншими людьми однією з базових потреб людини [22, с 268]. Духовність людини проявляється в незліченнім розмаїтті її психічних і діяльнісних проявів, у тому числі й освітніх. Конкретний, людський зміст духовності був визначений 2000 років тому: “Плід же духу: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, помірність” [4, с 233].
   Духовно розвинута людина по суті цього явища відчуває свою причетність до життя й стану світу, людства, свого народу й суспільства, держави, до людей, що живуть із нею на Землі, у країні й найближчому оточенні. Духовність з точки зору внутрішнього світу людини проявляється як цілісність, гармонійність індивіда. Вона охоплює світ найбільш повно, діючи й взаємодіючи в ньому й з ним, що забезпечується граничним розвитком усіх здібностей, механізмів, елементів внутрішнього світу людини. Проявляється духовність в активній участі людини в житті на загальне добро.
   І.О. Ільїн у своїй філософській концепції, розглядаючи проблеми людини, його цілі й сенс життя, бачить їх у духовному відновленні, у єднанні духовного початку з усіма діяннями людини, у її творчості, у її Величі.
   В.П. Зінченко аналізуючи ідею “нової людини” у працях Ф. Ніцше відзначає: “Насправді, за задумом автора, надлюдина означає вищий щабель духовного розвитку людини (і суспільства), для якої характерна найсильніша спрага морального й інтелектуального вдосконалювання”. [7, с 4]
   Г.О. Балл уважає, що більша опора на принцип духовності, уведений у перелік принципів сучасного гуманізму, “...дасть надію на обмеження панування консюмеристських установ, що - поряд з обмеженням конфронтаційних - необхідно для реалізації принципу екологізму... ” [3, с 9].
   Можна відзначити, що вершиною духовності є любов і любов до учня є необхідною умовою педагогічної освітньої діяльності, що реалізується найбільш талановитими вчителями й викладачами.
   Людяність у концепції Ш.О. Амонашвілі має світоглядну, філософську природу й виходить на рівень універсального підходу до дитини. Такий підхід покликаний стати внутрішньою моральною позицією вчителя - його вірою, ідейною переконаністю й способом мислення. Гуманним повинне стати сам світогляд педагога. Тоді вчитель буде виконувати свою місію, заломлюючи всі власні вчинки й слова через призму свого гуманістичного бачення світу.
   Коли ж сама духовність розуміється вузько: як ідея, свідомість, мислення, тоді освіта стає справою пам'яті, кмітливості й практичних умінь у відриві від духу, совісті, віри й характеру. Але освіта без виховання не формує, а розгнуздує й псує людину, тому що дає в її розпорядження життєво вигідні можливості, технічні вміння, якими вона - бездуховна, безсовісна, безвірна і безхарактерна - починає зловживати. Звідси завдання нової освіти - створити умови для самотворення людини й творення нею духовного світу.
   Засновник сучасної педагогіки Ян Амос Коменський говорив, що ціль людини - формувати себе відповідно до образа й подобою Бога, щоб стати перед ним у повному своєму розвитку. “Щасливий той, хто зі чрева матері виніс добре освічені члени, у тисячу раз щасливіший той, хто віднесе звідси добре освічену душу” [26, с 55].
   Відомий західний філософ і психолог Е. Фромм пише: “Ми навчаємо знанням, але прогаюємо важливий для розвитку людини вид навчання: те навчання, яке може відбуватися тільки завдяки присутності зрілої особистості, що любить, ... Якщо нам не вдасться зберегти виставу про те, яке повинне бути зріле життя, то ми опинимося перед небезпекою припинення нашої культурної традиції. Ці традиції засновані, насамперед, не на передачі тих або інших знань, а певних людських якостей. І якщо наступні покоління не побачать цих якостей (у вчителя як носія високої культури), то п'ятитисячолітня культура загине, навіть якщо знання будуть як і раніше передаватися й збагачуватися” [23, с 170].
   Зразки “формування людини” дає культура. Процес перетікання культури загальнолюдської, національної відбувається в певних соціокультурних умовах, шляхом безпосереднього спілкування з носіями цієї культури й у певні сенситивні строки (вікові періоди), і якщо носій сприймається як еталон для наслідування.
   Л.С. Виготський справедливо вказує, що жодна зі специфічних людських психічних якостей не може виникнути лише шляхом визрівання органічних задатків; для формування такого роду якостей потрібні певні соціальні умови життя й виховання. “Соціальним досвідом, втіленим у знаряддях праці, у мові, у добутках науки й мистецтва ... діти оволодівають не самостійно, а за допомогою дорослих, у процесі спілкування з оточуючими людьми” [16, с 225]. “Спілкування- важлива духовна потреба людини як суспільної істоти” [14, с 146]. “Спілкування становить ніби внутрішній механізм життя колективу (або соціальної групи)” [12, с 18]. “Усяке спілкування має на меті ту або іншу спрямовану зміну в значеннєвому полі реципієнта” [1, с 75].
   Потреба в спілкуванні носить соціальний характер. Саме в спілкуванні зі значущим дорослим відбувається становлення людської особистості, формування моральної сфери, світогляду. Спілкування з дорослим - рушійна сила психічного розвитку дитину. У процесі спілкування відбувається зародження нової мотивації й нової форми діяльності [11].
   Спілкування служить соціалізації особистості, яка полягає, по-перше, у нагромадженні й засвоєнні знань про дійсність, по-друге, у формуванні вмінь, здатності й, по-третє, у процесі спілкування дитини з дорослими здійснюється процес виховання, тобто формування систем соціальних установок, норм, цінностей, одним словом - формування ціннісної орієнтації особистості. Виховання здійснюється в процесі спілкування й неможливе без нього.
   Найважливіше значення у виникненні й розвитку спілкування має вплив дорослого, ініціатива, що випереджає, і співробітництво, яке дозволяє діяти в “зоні найближчого розвитку”. Від того, як склалися взаємини, залежить система спілкування конкретної особи, її манера, колорит, використовувані нею способи.
   Особливої уваги заслуговують шестирічні школярі [19, 11, 10]. У даному віці в дітей формуються первинні етичні інтенції й фундамент майбутньої спрямованості особистості - ієрархія мотивів, де на перший план виходять мотиви боргу, необхідності, з'являється нове, гуманне відношення до однолітка й здатність до співробітництва. В основу світогляду, що формується в дитини в цей період, лягає певний емоційний досвід дитини, що накопичується в спілкуванні й взаємодії з навколишніми.
   Усі діти, починаючі навчатися в школі, зустрічаються з тими або іншими труднощами, але якщо труднощі одних - минущі, то проблеми інших настільки серйозні, що роблять дітей важковиховуваними й важконавчуваними [2, 15]. Фактором, що збільшують труднощі входження дитини в шкільне життя, є авторитарний стиль педагогічного впливу учителя [13, 10]. М.В. Максимовою встановлено, що на початку навчального року в першокласників виникають типові труднощі, пов'язані з недостатнім розвитком довільності, труднощі в спілкуванні: невміння встановити контакт, здійснити спільну діяльність, реалізувати саморегуляційні функції [6].
   Дослідження показали, що причини подібних труднощів треба шукати, насамперед, у формі спілкування дорослого з дитиною [17, 25, 13]. Характер спілкування педагога з дітьми - це фундамент, на якому будується вся діяльність школи. Звичайно виокремлюють два типи цього спілкування: імперативний і гуманістичний. Перший тримається на примусі, покаранні, страху оцінок, другий - на рівноправному співробітництві педагога з учнями, довірі, взаємоповазі. У роботі з шестирічками гуманна педагогіка враховує прагнення, почуття, нахили учнів. Саме вона дає бажаний результат, створює привабливість навчання й прилучає дітей до творчої праці. Особливих можливостей гуманна педагогіка досягає, що коли вихованець допомагає вихователю в його прагненні виявити у своєму учні кращі якості й риси. У формуванні особистості, у розвитку всіх її моральних сил, здібностей гуманна педагогіка керується, насамперед, ідеєю загального розвитку дитини. Вона Грунтується на основі діалектичної філософії пізнання. Пізнання ж себе як частини загального відбувається в процесі спілкування й суть його полягає в тому, що в процесі спілкування люди реалізують свою людяність, свою індивідуальність і неповторність. “Спілкування є й основа, і суть, і інтегральний метод виховання” [13, с 40]. Усякий метод, спрямований на виховання глибинних особистісних рис, може ожити тільки в певній формі спілкування й тим сильніше, чим сильніше в педагога дух гуманного виховання й гуманного педагогічного спілкування, чим більше погодженості в нього з вихованцями. У міру реалізації в педагогічному колективі ідей гуманізму й свідомості загальності, життя в школі стає більш гармонійним, більш радісним й творчим й для вчителів, і для школярів.
   Розвиток вікових типологічних і індивідуальних особливостей дитини залежить від спрямованості педагогічного процесу, у якому вони формуються, від специфіки спілкування вчителя з дитиною, які створюють основи для позитивних особистісних змін. Тільки гуманний педагогічний процес, що сприяє розвитку особистості дитини, допоможе людині з найбільшою ймовірністю наблизитися до самоактуалізації на своєму життєвому шляху й пройти його з почуттям віддачі себе людям.
   Гуманно-особистісний підхід в освіті опирається на прагнення людини до духовної гармонії й має визначальне значення у вихованні, допомагаючи розбудити вищі устремління до саморозвитку, самовдосконалення, піднімаючи людину над щоденністю. Дух сприймається як необхідна людині життєва сила, яка живить його натхнення, піднімає почуття й думки.
   У сучасній історико-культурній ситуації невизначеності, при якій розхитуються традиційні механізми передачі знань і моральних цінностей негативний досвід спілкування шестилітніх школярів створює ризик виникнення й поглиблення девіацій розвитку особистості на наступних етапах соціалізації й загрозу дезадаптації дитини в соціумі. Саме шестирічні учні зазнають найбільших труднощів, тому що організм їх перебуває в стані інтенсивного зростання й розвитку, адаптації до нової соціальної системи розвитку, освоєння нової навчальної діяльності, у нових умовах соціалізації. А гуманна педагогіка, будучи педагогікою високої самосвідомості, особливої мудрості й твердої волі, дозволяє будувати рівноправний діалог учителя й учня, в основі якого лежить виховання добротою й справедливістю, довірою й повагою, відповідальністю, творчістю, життям.
   Гуманна педагогіка Грунтується на вмінні педагога створити особливе середовище спілкування й розвитку, тому що тільки за певних умов можливе проростання духовності, як головної педагогічної сили освітнього процесу, що веде до виховання моральної стійкості, стверджуючи її як шлях зростання соціально-духовного досвіду.
   Гуманно-особистісний підхід, відроджуючи вітчизняну традицію виховання, шукає й відкриває шляхи й способи “натхнення” освітнього процесу, допомагає вчителю, як носію духовних цінностей, знаходити високий духовний зміст у науці, якій він присвятив своє життя, у своєму навчальному предметі, шукати його на сторінках підручників, навіть якщо вони скупі й формальні. Внутрішнє бачення, духовне прозріння вчителя сприяють тому, що знання в його руках стає “живим”, несе в собі радість відвертості, відчуття натхнення, творчої енергії творення. Творчий початок особистості вчителя передається внутрішнім рушійним силам учня, по-іншому висвітлюючи педагогічне спілкування, яке за такого підходу сприяє народженню рівноправного діалогу вчителя й учня як необхідної умови виховання. Присвоєння знання, його творче осмислення й образне сприйняття в особливій атмосфері педагогічного простору, що виховує, стає умовою їх загального піднесення, проростаючи в складову “чеснот людини”. Підводячи підсумки слід зазначити наступне:
   - Духовність - основний моральний закон життя й здатність до його сприйняття виникає на самих ранніх етапах шкільного життя.
   - Лише духовний учитель може розбудити в молодших школярів мотиваційну потребу в моральному житті.
   - У процесі спілкування відбувається моральне виховання й формування ціннісної орієнтації особистості.

Література

1. Александровская Э.М. Социально-психологические критерии адаптации в школе // Школа и психическое здоровье учащихся. - М., 1988. - 134 с.
2. Амонашвили Ш.А. Педагогическая симфония. - М., 2002 - 672 с.
3. Балл Г. А. Психологические принципы современного гуманизма// Вопросы психологии. - 2009. - № 6. - С. 3-11.
4. Библия. Книги священного писания Ветхого и Нового Завета. Канонические: в русском переводе с параллельными местами. Книга Нового Завета. - West-Germany: Христианское издательство, 1991. - 240 с.
5. Божович Л.И. Личность и её формирование в детском возрасте.- М., 1968.-116 с.
6. Запорожец А.В. Принцип развития в психологии. - М., 1978. - С. 243-266.
7. Зинченко В.П. Общество на пути к “человеку психологическому” // Вопросы психологии. - М., 2008. - № 3. - С. 3-10.
8. Карпова Н.Л. Международная научно-практическая конференция по проблемам общения. Научная жизнь. - М., 2010. - № 1. - С. 150-154.
9. Коломинский Я.Л. Социальная психология развития личности. - Минск, 2009.-336 с.
10. Колосова С.А. Особенности дезадаптации 6-7 летних детей с агрессивным поведением // Вопросы психологии. - М., 2006. - № 2. - 162 с.
11. Я. А. Коменский. - М., 1996. - 224 с.
12. КуганБ.А. Социально-трудовая адаптация детей группы социального риска. - Челябинск, 1995. - 217 с.
13. Леонтьев А.А. Психология общения. - М.: Академия, 2007. - С. 75.
14. Лисина М.И. Общение и речь: развитие речи у детей в общении со взрослыми. - М., 1985. - 204 с.
15. Ломов Б.Ф. Состояние и перспективы развития психологии в СССР в свете решения XXIV съезда КПСС // Вопросы психологии. - М., 1971. - № 5. -С. 18.
16. Максимова М.В. Психологические условия школьной адаптации (I—III кл.).-М., 1994. -193 с.
17. Мясищев В.Н. Психологическая наука в СССР. -М., 1960. - 233 с.
18. Осницкий А.К. Проблема исследования субъектной активности// Вопросы психологии. -М., 1996. -№ 1. -С. 5-19.
19. Пищулин Н.П. Философия образования. - М., 1999. - 232 с.
20. Поливанова К.Н. Психология возрастных кризисов. - М., 2000. - 348 с.
21. Рерих Н.К. Народный Учитель. - М., 1991. - 462 с.
22. Фромм Э. Иметь или быть? - М., 1990. - 442 с.
23. Фромм Э. Психоанализ и этика. - М., 1993. - 416 с.
24. Фромм Э. Искусство любить // Душа человека. - М., 1992. - 429 с.
25. Чудновский В.Э. Смысложизненный аспект современного процесса образования // Вопросы психологии. - М., 2009. - № 4. - С. 50-60.
26. Эйдемиллер Э.Г. Семейная психотерапия. -Львов, 1990. - 175 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com